<< Главная страница

БЕЗ ЅРУНТУ



Категории Вiктор Петров ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роман I У Комiтетi охорони пам'яток старовини й мистецтва, де я працював тодi за сумiсництвом на посадi консультанта, секретар Комiтету Стрижиус, Петро Йванович, мене зустрiв, пiдвiвшись назустрiч. Простягаючи руку, вiн сказав своïм блiдим, неквапливим, млявим голосом: А ми на вас, Ростиславе Михайловичу, чекаємо нетерпляче. Давненько ви не були ласкавi завiтати до нас. Давненько!.. Днiв з чотири, якщо не бiльше!.. Збирались навiть кур'єра посилати за вами додому... Справи! Я потиснув простягнену менi руку, i, як завжди, вiд цього дотику до його вологоï й холодноï руки в мене лишилось враження, нiби я торкнувся трупа, який багато часу пролежав у мор­овi... бр-р-р, яка гидота!.. Окремим декретом треба було б заборонити приймати на посади секретарiв до установ людей з подiбними долонями. Я одводжу руку назад, за спину i тримаю ïï так, щоб не доторкнутися нею нi до чого й витерти згодом хусткою. Ми стоïмо один проти одного. Я масивний i огрядний у синьому пiджаку, в золотих окулярах, респектабельний i певний себе. Вiн блiдий i безбровий з рiдким, ïжачком зачесаним волоссям, з стосами жиру, вiдкладеними на спинi, широким, як у жiнки, крижем i коротенькими худорлявими нiжками, на яких безпомiчно тилигаються штанцi, що ïх вiн раз-у-раз пiдсмикує. В'ïдливий педант з писклявим i верескливим баб'ячим голосом євнуха. Увесь розм'яклий i пухкий. Опара, що повзе з макiтри. Вiн був дрiб'язковий, причiпливий i мстивий. Як i кожна педантична людина, вiн не забував нiколи i нiчого, жадного випадкового на нього нарiкання, жадноï побiжноï скарги або закиду чи жарту, киненого бува ненароком i сприйнятого ним за образу. При нагодi вiн давав це вiдчути, звичайно на дрiбницях, часто досить прикрих i дошкульниx. Його цiнили. Менi закидали, що я надто несправедливий у своєму до нього ставленнi. Можливо!.. У кожнiм разi я не мiг його терпiти, а вiн мене так само. Я дiяв йому на нерви. Вiн менi. Ця неприязнь була в нас взаємною. Ми не могли розмовляти один з одним спокiйно. Якщо ми розмовляли, ми завжди пiкiрувалися. Моє неуважне ставлення до своïх службових обов'язкiв, те, що я нiколи не одсиджував визначених для мене урядових годин, взагалi зрiдка й нере­улярно з'являвся в комiтетi, вiн сприймав як особисту для себе образу, а те, що в книзi одвiдувань я розписувався за всi днi, навiть i за тi, коли я зовсiм не показувався в установi, це дратувало його. Вiн страждав i обурювався. Вiн лютував, хоч i не показував цього назовнi. Вiн завжди лишався непомiтним. Тихий, сумлiнний, дбайливий. Протягом цiлого дня вiн майже нiколи не пiдводився зi стiльця за своïм столом. Акуратний i скромний робiтник, ретельнiсть якого в працi й увага до дрiбниць iмпонували. Вiн приходив до установи першим i йшов останнiм, якщо взагалi вiн ходив додому. Хiба що спати... В позаурядовi години, по вечерi, вiн повертався до установи, вiн копирсався в папiрцяx. Вiн мовчки перебирав ïх. Нумеруючи, пiдшиваючи, розкладаючи ïх по теках, створюючи вибагливi системи розташування канцелярських паперiв, вiн утворював в установi уявнiсть якоïсь роботи, дiяльности, цiлковитоï упорядкованости. Мерцевi, канцеляристовi доручити живу справу!.. Вiн нездiбний був вiдокремити iстотне вiд неiстотного. Значному й незначному вiн надавав однаковоï ваги. Вiн не зневажав дрiбниць. Вiн був аж надто сумлiнний для цього. Вiн обурювався, коли йому радили зробити щось подiбне. Своïм писклявим баб'ячим голосом вiн доводив вам, що в урядових справах немає й не може бути чогось дрiбного й маловартного. Наслiдком цього було те, що попри все його сумлiнне ставлення до працi, попри всю його наполегливiсть i уперту ретельнiсть, i саме через це, вiн аж нiяк не вмiв дати собi ради. Невпорядкованi купи паперiв раз-у-раз росли в нього на столi, накопичувались в шухлядах. Важливi й негайнi справи вiдкладались з дня на день, аджеж до ниx повинна була дiйти своя черга. I кiнець-кiнцем, у справах комiтету панував хаос i цiлковите безладдя. ...Прошу вас! сказав вiн, подаючи менi теку з справами, що ïх я повинен був розглянути як консультант. Гаразд! вiдповiв я. Я взяв у нього теку з паперами i, вiтаючись на ходу з нашими дiвчатами, що сидiли за машинками, пiшов до свого столика, над яким на стiнцi урочисто прибитий був чiткий чорнолiтерний напис: Консультант. Приймає щодня вiд 12 до 3. Хтось дрiбними лiтерами олiвцем дописав уïдливе не. Аллах його вiдає, хто це зробив! Я не дошукувався, однак i не стирав. Поправка, неофiцiйно внесена в офiцiйний текст напису, не розходилася з дiйснiстю. Я завжди тримався того погляду, що точнiсть у службових справах є закладом ïх успiшности. Я сiв. Я витяг з кишенi хустку й обтер нею собi руку. Це принесло менi радiсне почуття полегшення. Друкарки, помiтивши це, пирскнули зi смiху та з новим запалом, схилившись над машинками, застукали по клявiшах. Я розкрив теку, У тецi було акуратно пiдшито кiлька перенумерованих папiрцiв. Звернення вiд Художнього музею в Днiпропетровську до Комiтету охорони пам'яток з проханням оголосити церкву, побудовану за архiтектурним проєктом Линника в роцi 1908-ому, культурно-мистецьким заповiдником. Копiю постанови Облвиконкому про вiдiбрання кам'яницi вiд парафiяльноï ради. Доповiдну записку на 12 сторiнках густо друкованого на машинцi тексту, де доводилось мистецьке значення церкви, як високоцiнноï архiтектурноï пам'ятки, i необхiднiсть зберегти ïï, як окремий культурно-мистецький заклад, прилучивши як фiлiял до Музею. Я не сподiвався знайти щось для себе нове в тiй записцi i тому перегорнув ïï сторiнки, не читаючи. Я позixнув. Що це все мене обxодило?.. Чи є щось нуднiше за канцелярськi буднi?!.. Я знемагав до безнадiйности! В тецi були ще папiрцi, кожен пiд черговим числом. Повiдомлення, що вiддiл мистецтв Облвиконкому та Дирекцiя Музею скликають нараду з представникiв зацiкавлених установ та фахiвцiв для обмiркування справи про перетворення церкви, побудованоï Линником, в фiлiял Художнього музею. Програма денна робiт. Повiстка на перше засiдання. На всiх тих паперах i на доповiднiй записцi червоним олiвцем була написана резолюцiя голови нашого комiтету: Рос. Мих. на заключення, а на запрошеннi: запропонувати Рост. Мих. поïхати на нараду. Я виконав свiй обов'язок, я переглянув папiрцi. Що бiльше можна було вимагати вiд мене як консультанта?.. Я страждав од утоми, виснаження i нудьги. Я був тут нiхто i нiщо. Я шукав для себе порятунку. Я пробiг очима по кiмнатi. Колекцiонуючи враження, як iншi колекцiонують поштовi марки, я прагнув врятувати себе вiд поразки. Довгi променi шовкових панчiх привабили мене несподiвано обiцянкою визволення. Чорний корпус машинки вiдокремлював кармiн уст вiд чорного блиска лякованих черевик. На краю столика лежала згасла цигарка. Симочка перехопила мiй погляд i пiдвела рудаво-фарбовану голову. В ïï посмiшцi було чекання. Пiдбадьорюючи, я посмiхнувся ïй у вiдповiдь. Жестом вона показала, що ïй бракує сiрникiв. Ловiть! Мiдна пласка запальничка описала в повiтрi параболю й опинилась в ïï цупких руках маленькоï мавпочки. Вона розкурювала цигарку. Ïï очi були сповненi поблажливости. Дим цигарки стелився вгору, наслiдуючи єгипетську екзотику малюнка на цигарковiй коробцi. 3 викликом вона закинула ногу на ногу. Хто скаже, звiдкiля, з яких нiкому не знаних просторiв приходить до чоловiка жаль, коли вiн дивиться на жiнку?!.. Рiшучим жестом я закрив теку i пiшов до стола, за яким сидiв секретар. Тихо й обережно поклав перед ним теку, i сказав: Не поïду! Вiн збентежено пiдвiв свою вузьку голову з рiдким волоссям, подивився на мене, немов спросоння, й спитав: Як же це так, Ростиславе Михайловичу, що ви не поïдете? Аджеж голова поклав резолюцiю, щоб ви!.. Вiн клiпав розгублено бiлявими повiками. Вiн ненавидiв мене. Я почував себе пiднесеним i вiльним. У вiдповiдь категорично: Не поïду! I все таки? I все таки не поïду! Йому явно бракувало повiтря. Вiн дихав важко, астматично, з присвистом. Вiн уп'явся пальцями в бильця крiсла. Але чому, власне, скажiть менi, будь ласка, ви вiдмовляєтесь ïхати? запитує мене, i в його голосi чути лють. Дiвчата за своïми машинками прислухаються до нашоï суперечки. Вони звикли, що я з нашим секретарем розмовляю в тонi бравади, в манерi, яка дратує його, тiшить мене i бавить ïх. Вони кинули стукотiти. Заховавшись за бортами машинок як за прикриттям, схилившись над переписуваними рукописами, вони удають, нiби в ретельнiй увазi до працi, намагаються розiбрати нечiткий почерк тексту. Чому? замислено перепитую я. Чому?.. Щиро признатись, у мене немає жадного приводу, яким би я мiг пояснити причину, чому я вiдмовляюсь. Я шукаю першого-лiпшого ар­ументу i, здається, таки находжу. Принаймнi вiн здається менi найбiльше переконливим з усiх можливиx. Не поïду, тому що не поïду. Навiщо менi ïхати, коли з таким успiхом я можу й не ïxати?!.. Вiн дивиться на мене олив'яним, риб'ячим поглядом. Я знущаюсь з нього. I вiн розумiє це. Певне, вiн волiв би вiдповiсти менi якоюсь уïдливою брутальнiстю. Вiн щось мурмотить, менi здалося, що вiн прошепотiв нахаба, але вiн примушує себе стриматись, щоб не сказати це вгопос. Служба й службова субординацiя для нього є понад усе. Вiн нервово пiдтягує краватку, обмацує пучками комiрець, простягає руку й бере зi столу лiнiйку. I хоч, я бачу, пальцi в нього i лiнiйка, яку вiн тримає в руцi, тремтять, вiн вiдповiдає менi якнайлагiднiше: Розумiється, Ростиславе Михайловичу, ви маєте рацiю. Нiхто не наважився б настоювати або вимагати чогось од вас... I з боку голови це швидше пропозицiя, так сказати, запитання, як я розумiю. Нiчого бiльше. Саме з уваги до вас... Погода стоïть гарна, так би мовити, весна, ви любите ïздити. Отже... Гаразд, кажу я, погода гарна, i я люблю ïздити, все це так, але чому, якщо вони там хотiли, щоб я приïхав до них, вони не звернулись безпосередньо до мене i не запросили мене особисто? Секретар безпорадно розводить руками. Мовляв, що вiн може?!.. Гадаю, каже вiн запобiгливо, вони були певнi, що Комiтет запропонує ïхати вам i нiкому iншому! Вiн переводить дух i тодi додає: Звертатися до Комiтету в справах архiтектурних пам'яток, це звертатися лише до вас. Ви ж одинокий i найавторитетнiший фахiвець на цiлу Украïну! Вiн видавлює з себе цей малосмаковитий комплiмент. 3 бляшаного тюбiка повзе, хробаком згортається червоний крап-лак. Розумiється, мене нiхто не збирався обминати абож тим паче ображати. I взагалi, це було б надто смiшно хвилюватися, що тебе обiйшли надiсланням якогось канцелярського папiрця. Я не маю жадних претенсiй нi до кого. Що ж до директора Художнього музею, Арсена Петровича Витвицького, то я його взагалi дуже поважаю й люблю. Культурна, мила й приємна людина. Та я продовжую опиратись: Нi, не поïду. I не кажiть нiчого, не поïду. Он, попросiть Софрона Викентовича або Панаса Карповича. Та, зрештою, що все це мене обходить?! Я починаю говорити з роздратованням. Досi я бавився, тепер я починаю сердитись. Секретар нервово стрясає своєю маленькою голiвкою й благально здiймає вгору лiнiйку. Вiн, як i я, ми добре знаємо, що на подiбну нараду, де вирiшатиметься доля цього маленького архiтектурного шедевра, яким є ця варязька церква, збудована за проектом славетнього Линника, годиться ïхати менi й нiкому iншому. Вiн переводить розмову в плян матерiяльних розрахункiв. Усi витрати вони беруть на себе. Забезпечують мешкання. Сплачують командировочнi. Сплачують командировочнi?!.. я знизую зневажливо плечима: Ото добре! Чи, може, я повинен був би ïхати, коли б вони ïх не сплачували?.. Та, взагалi, що таке командировочнi? Правдивi дурницi! Тих командировочних менi не вистачить i на одну вечерю в добрiй компанiï в гарному ресторанi. Сказали... Я одвертаюсь, щоб iти. Шукаю очима течки, яку я не знати де ткнув, прийшовши. Кидаю привiтний погляд друкаркам i зокрема Симочцi. Секретар не витримує. Вiн виходить з-за столу, що вiн звичайно робить дуже рiдко, i перетинає менi дорогу. Не турбуйтеся. Ми залагодимо. Ми напишемо, щоб вони сплатили вам не лише командировочнi, але й консультацiйнi. Вони не згодяться! кажу я. Секретар вражений. Якщо ми ïм напишемо? Це ж неможливо!.. Готувати вам мандата? Харкiв менi обрид. Погода стоïть бездоганна. В менi прокидається пожадливе бажання мандрiв. Я кажу: Готуйте мандата. Бодай проïдусь. Що менi з вами робити? Ви й так кажете, що я в Комiтетi нiчого не роблю. Я це кажу? Бога бiйтеся, Ростиславе Михайловичу, як вам не соромно таке гадати, не те, що казати! Як же так можна! Хiба я не розумiю? Комiтет це ви, а ви це Комiтет! Що таке Комiтет без вас? Ну, ну, гаразд. Хай буде. Поïду. Тiльки не забудьте послати телеграму, щоб на пiслязавтра замовили для мене кiмнату в готелi. А то й те i се, i так i сяк, а телеграму, з властивоï вам капосности, i не надiшлете! Секретар насумрюється, клiпає бiлявими повiками й, похлинувшись, кахикає. Я повертаюсь, i захоплений погляд Симочки сяє менi назустрiч. Вона так само не терпить свого шефа, як i я. II Я стою коло вiдчиненого вiкна, i менi здається, що я вiдчуваю аромат квiтiв. Запах збiжжя й степовоï трави. Поïзд з гуркотом проноситься повз червонi будинки маленькоï станцiï. 3 високого плоскогiр'я блиснув в далечинi Днiпро i за ним масив гори та розпластане пiд горою широке мiсто. Допитливий зiр, шукаючи не знати чого, пожадливо блукає в ранковому туманi, що легкою димкою прозоро огорнув безмежнi простори заднiпровських степових пустель. Це було сильнiше за мене, це почуття внутрiшнього хвилювання, що постало з глибин моєï самоти, несподiвано прилинуло до мене, прокинувшися десь там, в безкраïх несказанних надрах моєï iстоти. Приголомшенi бездомними мандрами, невикорiненi й нiколи невикорiнюванi, тiльки приспанi, вiд початкiв людства властивi людинi могутнi iнстинкти зв'язку з мiсцем, з землею, з ­рунтом раптом з новою силою опановують мене. Сучасна людина виробила в собi звичку не мати свого кутка. Вона розiрвала пуповину, що зв'язувала ïï з материнським лоном мiсяця. Вiдмовилась од почуття спiльноти з землею. Зреклася свiдомости своєï тотожности з краïною. Загубила згадку про свою спорiдненiсть з вiтчизною. Мiсце народження обернулось посвiдкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваноï анкети. У звичцi блукати людина шукає для себе захисту вiд влади первiсних iнстинктiв. I все таки од цих iнстинктiв нiколи не можна звiльнитися, при першiй нагодi вони проривають штучнi заборола, як рiчна повiнь, коли приходить весна. I оце я стою бiля вiкна, й вiтер дме в обличчя, i я дивлюсь на далеке мiсто, де я не був з дитинства, i у мене в серцi з'являється бiль, нiби голкою щось царапнуло серце, i глуха тривога охоплює мене. Я вiдчуваю, що щось немов назавжди загублено i натомiсть не знайдено нiчого. Гуркоче потяг по мосту через Самару. Даремно я шукаю великих зелених верб, що росли колись на березi. Я не знаходжу ïх, серед порожнiх берегiв тече оголена рiка. Пласка й безбарвна, вона здається нудною й вимученою вигадкою дадаïстичного поета. Абстрактною формулою механiстичноï теорiï. Жадна рiка! Не рiка, лише труп рiки. Мертвотний плин нерухомоï рiдини. Схематизований кресленик з пiдручника гiдрографiï. Я не витримую. Я обертаюсь, спустошений, розчарований, в нiмому пригнiченнi. Я потребую спiвчуття. Я нарiкаю. Я скаржуся. Не звертаючись нi до кого, я кажу: Уявiть собi, жадного дерева! Крик виривається в мене зсередини. Мовчазний крик, для якого немає в мене слiв. На мене дивляться з здивуванням, i нiхто не вiдповiдає менi. Минаємо мiст i те, що раптом одкривається передо мною за мостом, вражає мене своєю несподiванкою. Та сама безкрая безмежнiсть простору й неба, що була й колись, але вже не степовоï цiлини, а рейок, шлаку, стрiлок, вантажних i пласких, червоних i зелених вагонiв, бiлих льодовень, одкритих плятформ, цистерн. Од колишнього степу не лишилось i слiду, на всiй колосальнiй площi простяглись паралельнi без числа ряди залiзничих колiй; на десятки кiлометрiв розкинувся залiзничий парк. I вже немає й слiду родючоï землi; поверхня, заллята олiєю, лискучочорна вiд масних плям нафти, вкрита шаром дрiбного вугiлля, шлаку, смiття й бруду. Залiзо, чавун, кам'яне вугiлля, кокс, цемент, цегла обернули степ у чорне гробовище. Зникли зеленосiрi неоранi перелоги, i потяг мчить крiзь простори, заповненi колiями, вагонами, цегляними корпусами електровень, заводiв i фабрик. Я пiд'ïжджав до мiста, якого я ще не знав. На двiрцi мене зустрiли з урочистою помпою. Я не встиг ще зiйти з вагону, як Iван Васильович Ѕуля, сяючи вiд захоплення, уже спiшив вiдiбрати у мене з рук валiзку й пальто. Крiзь потiк юрби до мене пробирався Арсен Петрович Витвицький. Його гiєратично пишна борода в тричi повтореному поцiлунковi торкнулася моïх грудей. Я тиснув комусь руки, хтось передавав менi квiти. Я проходив крiзь амфiладу незнаних менi облич. Парада вiтань нагадувала менi, що я на пiвднi. Я почував себе зворушеним. На майданi перед двiрцем я зробив кiлька крокiв у напрямку до трамваю, але мене вже вели до авта, i Ѕуля, стоячи на сходинцi авта, розмахував моєю валiзкою, як прапором. В кращому з готелiв для мене був замовлений великий комфортабельний номер. Усе виглядало вельми iмпозантно. Найбiпьшу ревнiсть проявляв Iван Васильович Ѕуля, Я не мав про що турбуватись. Вiн дбав про все. Вiн не вiдходив вiд мене. Вiн лишався в номерi, коли я приймав ванну. Вiн сидiв поруч мене, коли я обiдав. Вiн супроводив мене пiд час прогульки, коли по обiдi я пiшов пройтись по мiсту. Ѕуля!.. Вiн завжди палав i кип'ятився, цей експансивний, збентежений, збуджений, невеличкий чоловiчок, огрядненький i з черевцем. Вiн був мiй учень по Мистецькому iнституту. Тепер вiн працював у Музеï на посадi наукового робiтника й одночасно, за сполученням, виконував обов'язки уповноважненого Комiтету охорони пам'яток. Вiн подобався менi своєю майже дитячою щирiстю й наïвною безпосереднiстю, своïм ентузiязмом, тiєю гострою й бурхливою експансивнiстю, з якою вiн реа­ував на все, що його торкалося безпосередньо й що його часто нiяк не торкалося й до нього не мало, властиво, нiякого вiдношення. Односити листи на пошту. Направляти електрику. Пiдстригати кущi туï в палiсаднику перед будинком Музею. Втрутитись в те, як двiрник мете пiшоходи. Це було б навiть гаразд, ця пiднесена його вразливiсть, ця щохвилинна його готовiсть реа­увати на все довкола, що стосувалося й не стосувалось його, коли б при цьому йому не бракувало двох незайвих для кожноï людини якостей: деякоï врiвноважености та бодай найменшоï здiбности стримувати себе!.. Для нього не iснувало вiдтiнкiв, нюансiв, переходових кольорiв, посереднiх ланок, що з'єднували б крайнощi. Вiн мислив протилежностями: нiч день, пiтьма свiтло, добро i зло, бiле й чорне, так або нi. Те, що лежало мiж ними, що не контрастувало, виникало з сполучення протилежностей, для нього не iснувало. Усе це вiн або не сприймав зовсiм, або одкидав з презирливою погордою. Замiсть сполучувати, вiн роз'єднував. Вiн не прагнув примирювати щось. Миру не iснувало для нього. В руцi вiн тримав оголене лезо меча, завжди готовий вступити в двобiй з противником. Вiн здiбний був сприймати лише непохитнi iстини, величнi, громiздкi, важкi, виллятi з чавуну, висiченi з ­ранiту, iстини пам'ятники, iстини монументи, надгробки над iстиною. Iстини, усталенi й визнанi з меморiяльною дошкою, прибитою на ïх фасадi. Лише золотолiтерний напис на фронтонi доводив йому, що ця iстина заслуговує на пошану. Домагаючись одержати вiд спiврозмовника вiдповiдь на питання, яке його цiкавило, вiн вимагав, щоб йому дали категоричну вiдповiдь. Кожна iнша вiдповiдь його не задовольняла. Вiн не припускав, щоб мiж так i нi, мiж чорним i бiлим, протилежнiстю доброго й злого могли бути якiсь кольори, вартостi, гiднi поваги. Як хробака вiн розчавлював з огидою хитке й нестале. Такий був вiн i в ставленнi до людей. Людей вiн розподiляв на двi категорiï: добрих янголiв i лихих демонiв. Першi сходили з неба, другi були вiдпоручниками пекла. Ѕуля або захоплювався людиною й тодi проголошував ïï вмiстилищем усiх i всiляких доброчинностей, або ставився до людини не­ативно i тодi обертався на ïï непримиренного ворога. Вiн легко збуджувався i швидко доходив до несамовитости. Шалiючи, вiн не знав шляхiв до згоди. Вiн плямував противника, ганьбив його, приписував йому якнайогиднiшi вади, найгiршi намiри проти цiлого людства взагалi й проти себе особисто зокрема. Чи здiбний вiн був триматися помiрковано, поводитись лагiдно й спокiйно, розмовляти без екзальтацiï? Мабуть, що нi!.. Я мав нагоду бачити його тiльки в двох становищах: або сповнений обурення й гнiву, або захоплений людиною, рiччю, твором мистецтва, справою. В сантиментальному й чулому настроï вiн починав деклямувати, тодi вiн не говорив, а наче розлого виспiвував. Збентежений, вiн говорив уривчастими фразами, кидав окремi слова, вигукував. На одвiдувачiв Музею, коли вiн, в ролi екскурсовода, водив ïх по експозицiйних залях, показуючи картини, меблi, порцеляну, i довга паличка правила йому при цьому за шпагу, вiн справляв надзвичайне враження. Найгострiша страва, переперчений гуляш по-угорськи, розрахований на аматора, пiдносились одвiдувачам, щоб вони мали щось покуштувати. Його експресiя, драматичнiсть його викладу потрясали одвiдувачiв. Кожен стiлець, шафка, теракотова статуетка, ескiз ляндшафту, малюнок кобзаря обертались в подiю, в привiд для захоплень або вибуху гнiву. Те, як вiн рухався й промовляв, кожен рух i кожне слово скидалися на патосний i урочистий обряд, на вихiд короля-сонце, багатобарвну театральну виставу, уривок з давньогрецькоï трагедiï в камерному виконаннi. Картини, порцеляни, меблi правили за декорацiï. На ïх фонi виступав Ѕуля. Цей був у центрi. Усе iнше було лише додатком, аксесуарами, якi краще i виразнiше дозволяли його бачити. Щоб лишатися до кiнця самим собою, Ѕулi бракувало хiба ще двох речей, котурнiв i театральноï трагiчноï маски. Пiсля огляду, закiнчивши водити одвiдувачiв по залях Музею, вiн стояв, спираючись на паличку, блiдий i виснажений, одкидаючи з лоба пасма чорного волосся. Витягнувши хустку, вiн витирав з обличчя краплi поту. Робiтники металюр­iйного заводу, якi приходили до Музею в порядку культпоходу, прибиральницi з Облвиконкому або якоï-небудь iншоï великоï установи, лiтнi жiнки з сивим волоссям в червоних хустинках, приведенi жiнкою-органiзаторкою, яка називала ïх дєвочками, пiдходили до Ѕулi, щоб особисто висловити йому подяку. Вони були потрясенi. Тиснули Ѕулi руки, записували просторi вiдзиви в музейну книгу для вражень. Ѕуля був людиною однiєï думки, єдиноï iдеï: мистецтво над усе. Мистецтво недоторкане. Мистецтво Середньовiччя й Вiдродження, iкони й портрети з часiв козацького барокко, Вiзантiя й Голляндiя були для нього етапами вiчности. 3'являються й руйнуються держави, виникають i зникають народи, вiдбуваються в свiтi вiйни i революцiï, докорiнно змiнюється хiд iсторiï, але незмiнно лишається черепок глини з мальованим орнаментом, уламок цегли вiд будiвлi, шматок вапна з блiдими слiдами рожевоï фарби, мiнiятюра на пергаменi, полотно картини. Усе зникає, лише твiр мистецтва перебуває незмiнним. Ѕуля вiрив: його мiсiя як уповноваженого Комiтету охорони пам'яток, саме й полягає в тому, щоб забезпечити збереженiсть мистецьких творiв. Свою службову професiю, номенклятуру своïх посад, розписку в вiдомостi на одержання зарплати вiн розглядав як необхiднi складовi ланки свого високого покликання, месiянiстичного свого призначення охоронити пам'ятки мистецтва од нищення. 3 волячою упертiстю, з фанатичною непохитнiстю, з терплячою наполегливiстю робив вiн свою справу. Доля Варязькоï церкви, року 1908 побудованоï за проєктом славетного Степана Линника, була справою, яка безпосередньо торкалася Ѕулi як уповноваженого Комiтету охорони пам'яток старовини й мистецтва. Вiн сприймав ïï боляче й гостро. III Дверi кiмнати не зачинялись, один по одному приходили люди, знайомi, напiвзнайомi й зовсiм незнайомi, кого я бачив уперше в життi. Переважно останнi. Стукали в дверi, i Ѕуля вiдповiдав: Увiйдiть. Вiн зустрiчав людей, вiтав, улаштовував де сiсти. Декого, за власним вибором, пiдводив до мене, декого нi, я тиснув руки, висловлював радiсть бачити. Одним з перших прийшов Арсен Петрович Витвицький, поважний i iмпозантний з своєю довгою бородою. Сiрий просторий пiджак лежав на ньому з вишуканою еле­антнiстю. Я був щиро радий бачити його i поговорити з ним, але ми не встигли перекинутись i парою слiв, як його вiдтиснули. Прийшов директор Iсторичного музею, старий професор, в золотих окулярах i чорному сурдутi, знавець запорiзькоï старовини, Данило Йванович Криницький, з своïм заступником, завiдувачем етнографiчного вiддiлу в чумацькiй вишиванiй сорочцi з довгими чумацькими вусами, широко знаний Петро Петрович Пiвень. Сяяли його червонокруглi щоки й, як двi щiтки, стирчали брови. В синьому легкому пiджаку й бiлих брюках з'явився iнженер-будiвник Станислав Бирський, що керував справою Запорiжжя, нового мiста при Днiпрельстанi. Завiтав редактор тутешнього лiтературного журналу 3оря, громiздкий, у важких окулярах, гологоловий поет Семен Очеретяний. Кiмната поступово наповнилась, швидко не було вже де сiсти. Ѕуля викликав номерного, були принесенi додатково стiльцi, але й ïх не вистачило. Хто сидiв на лiжку, хто на бильцях канапи, хто на виступi прямо. Хто стояв, прихилившись плечем до стiни. Тi, що прийшли згодом, навряд чи уявляли точно, хто тут господар. Щодо мене, то я вiдступив на другий плян. На першому плянi був Iван Васильович Ѕуля. Люди зiбралися, щоб зустрiтись i побалакати зi мною, але я мовчав, говорив Ѕуля. Справа Варязькоï церкви надто переповнювала його, особливо сьогоднi, напередоднi вiдкриття робiт наради, щоб вiн мiг стриматись, щоб вiн мiг мовчати. Вiн говорив. Хвилюючись, знов i знов стаючи навшпиньки, нiби вiн бажав здаватись вищий, вiн говорив, збентежений i збуджений, звертаючись до всiх i нi до кого: Передати церкву, побудовану Линником, в розпорядження Мiськкомунгоспу... Га? Як це вам сподобається?.. Твiр високого мистецтва розглядати як ординарний звичайний будинок, як примiщення, що має таку то й таку кiлькiсть квадратових метрiв корисноï площi, що ïï можна вжити доцiльнiше, нiж досi. Примiром, обернути на склеп для борошна, олiï, гасу, оселедцiв та iнших продуктiв широкого вжитку в загальнiй системi споживчоï кооперацiï, щоб забезпечити постачання околишнiх дрiбних крамничок. Вiн обернувся до мене. Вiн схопив мене за руки й тиснув менi долонi. На очах йому блищали сльози. Що ви скажете на це, Ростиславе Михайловичу? Ви повиннi сказати своє слово. Вас послухають. Вас не можуть не послуxати... Вiн вимагав од мене вiдповiдi, вiн вимагав од мене остаточноï вiдповiдi. Вiн не здiбний був вимагати iншоï. Вiк кликав мене дiяти. Вiн стояв передо мною, невблаганний i суворий, з чорною шевелюрою, що пасмами променiв здiймалась над його головою, головою гнiвного пророка з коротеньким носом i дрiбним ластовинням, розкиданим по обличчю. Вiн сподiвався, що слово, вiд мене сказане, прозвучить у цiй готельнiй кiмнатi як сурма архангела, що сповiщає день останнього суду. В надмiрностi його екзальтованого патосу було щось бiблiйне. Маленький Самсон, ладний схопитись за стовпи, що пiдтримують сволок, здвигнути стовпами, щоб i дах, i камiння стiн впали на голови нечестивцiв, якi насмiлюються зневажити високий твiр великого мистецтва. Така видатна, така генiяльна пам'ятка мистецтва, вигукував вiн, i перетворити ïï на господарчий склеп. Це ж блюзнiрство! Це ж бласфемiя. Це ж, це ж... Вiн не знаходив слова, яке могло б вичерпати й втiлити глибину його розпачу. Йому не вистачало нi мови, анi подиху. Вiн задихався. Вiн стогнав, страждаючи, в муках, свiдомий свого безсилля. Вiн повторявся. Вiн згадував про одне й те саме ще раз i ще раз. Вiн повертався знов до вже сказаного. Вiн виголосив довгу промову, в якiй вихваляв мистецьке значення Варязькоï церкви як архiтектурноï пам'ятки, Линниковоï творчости й, зокрема, його мозаïк. Мозаïки киïвськоï Софiï XI-XII ст. й мозаïки Линника це двi кiнцевi ланки, що стикаються, як початок i кiнець, вони визначають довершену досконалiсть нашого нацiонального мистецтва в останнє тисячолiття. Вiн кликав дiяти. Ми не смiємо бути байдужi. Ми несемо вiдповiдальнiсть перед вiчнiстю! Станислав Бирський, що сидiв у крiслi, закинувши ногу на ногу, i спухав Ѕулю, з холодною незворушенiстю зводить вгору свою вузьку голову, перекреслену бiлою лiнiєю прямого продiлу, i з пiдкресленим спокоєм, що так контрастує з Ѕулевою безладною збентеженiстю, заявляє: Але ви, шановний товаришу, забули про те, що iснує також ще iнший проєкт. Ви про нього чомусь не згадуєте, дарма що саме вiн, може, заслуговує в даному разi на найбiльшу увагу з нашого боку. Можливо, екзальтованiсть Ѕулева його бавила, й вiн хотiв пiдлити олiï в вогонь. Можливо, це вiн зробив з розрахунком, щоб привернути увагу на себе. Вогонь спалахнув. Суха трава займається в мить. Ѕуля вибухає. Авжеж що iснує, з притиском каже Ѕуля, повернувшись до Бирського, що кинув згадку. Тодi Ѕуля обертається до мене i в гнiвному роздратованнi каже: Уявiть, Ростиславе Михайловичу, уявiть тiльки собi: не виключена можливiсть, що генiяльний твiр Линникiв i зовсiм перестане iснувати, що його знищать, обернуть в купу руïн, з землею зрiвняють. Ѕуля стискує кулаки. Вiн червонiє, обличчя наливається кров'ю. Вiн питає. Вiн хiба що не пiдстрибує, цей коротенький, кургузий Ѕуля. Iснує проєкт, каже вiн далi, на всiй територiï над Днiпром од земськоï лiкарнi аж до кладовища зняти всi доми, що там стоять, i натомiсть побудувати на всiй цiй площi один величезний бльок-комбiнат. А Варязьку церкву знести, з Линником покiнчити. Голос його тремтить i зривається. Виставивши наперед своє кругленьке огрядне черевце, вiн горобчиком наскокує то на одного, то на другого з присутнiх. В кiмнатi гаряче й душно. Вiн спiтнiв, комiрець зсунувся йому набiк, сорочка мiж жилетом i брюками висмикнулася, i вiн, помiтивши це, тут же поквапливо, навмання засовував ïï рукою пiд ремiнець. Цього, гукав вiн, не можна припустити. Не можна! Ми повиннi втрутитися в цю справу. Це наш моральний обов'язок. Вiн кликав до бою. Вiн вимагав змагатись. А тодi охоплений сумнiвом, чи пощастить чогось досягнути?... пiддаючись почуттю безнадiï, вiн раптом змiнився. Вiн сполотнiв, блiдий, в одчаï, стискаючи руки й ламаючи похололi пальцi, вiн бiгав по кiмнатi. Вiн нiколи не мiг стримати себе в виявi своïх почуттiв, цей Ѕуля. Не вважаючи нi на кого, вiн бiгав по кiмнатi взад i вперед, якою мiрою можна було робити це в кiмнатi, де зiбралося стiльки люду. Вiн бiльше не вiрив у перемогу. Його трясло, як в лиxоманцi. Вiн ламав собi пальцi в горi при думцi, що може статися з цiєю кам'яницею, пов'язаною з iм'ям Линника. Менi не довелось зустрiти в своєму життi жадного пророка. Я не знаю, якi були бiблiйнi пророки, якi вони носили комiрцi й краватки, чи, може, й зовсiм вони ïх не носили, чи висмикувалася в них сорочка з-пiд жилетки i чи пiдстрибували вони горобчиком, коли хвилювалися i в ентузiястичному захопленнi виголошували гнiвнi своï промови, та чи було в когось з них ластовиння на кiнчику опеченого весняним сонцем носа. Цього я не знаю. Але я не маю сумнiву, що в Iвана Васильовича Ѕулi було щось од несамовитоï надмiрности пророка. Розумiється, кожне таке твердження вимагає певних обмежень, заховання деяких перспективних традицiй, бо, мовляв, одна справа скромний уповноважений Комiтету охорони пам'яток, зовсiм iнша босоногий i бородатий ремiя або зекiïль... Але чи є мiра для духа?!.. Духовна ревнiсть доходила у Ѕулi найвищоï мiри. Вона досягала останньоï межi звичайно людського, переступала через межу. Ця ревнiсть доходила в ньому до самозаперечення, я ладен сказати: до заперечення загальновластивого людинi. В пророкiв на вулицi кидали камiння. В Ѕулю, коли вiн iшов вулицею, нiхто камiнням не кидав, та й жаден постовий мiлiцiонер не допустив би цього, але Ѕулина несамовитiсть, його надмiрнiсть в почуттях, поведiнцi, вчинках викликала в одних посмiшку, в iнших подив. Вiн страждав. Пригноблений свiдомiстю своєï вiдповiдальности перед людством, перед iсторiєю, перед Комiтетом охорони пам'яток старовини. Перед тим людством, яке цiкавиться i цiнить мистецтво, бо на людство, яке до мистецтва було байдуже, вiн навряд чи вважав бодай i найменшою мiрою. IV Станислав Бирський пiдвiвся з свого мiсця в глибокому крiслi, де вiн сидiв, закинувши ногу на ногу. Нашi життьовi шляхи схрещувалися, i я його зустрiчав кiлька разiв на конференцiях i нарадах то в Харковi, то в Москвi. Людина розрахункiв i коньюнктури, що вносив нетерплячiсть i настирливiсть у досягненнi своєï заздалегiдь намiченоï мети, Лермонтовський Печорин у новому перевтiленнi. Звiрячу хижiсть, гнучку ходу вiн з'єднував з уданою назовнi байдужнiстю. Вiн був непохитно певен в собi, певен в своïй необхiдностi для iсторiï. Власне iнакше: iсторiï для нього. Вiн не вiдрiзняв себе й iсторiï. Iсторiю, усе, що дiялося, вiн розглядав як п'єдесталь для себе, як сходинки, що ними вiн повинен був зiйти на вищий рiвень приступного для людини визнання й успixу. Вiн плекав у собi певнiсть, що iсторiя поза ним не iснує. Для нього все наперед було ясно, вирiшено, вирахувано й передбачено: рух i шляхи iсторiï, закони iсторiï, логiчнi тези, що формують цi закони. Жадна дискусiя не була для нього виключена. Вiн не знав вагань. Вiн заздалегiдь обвинувачував кожного, хто наважився б виступити проти будь-якоï з висунених ним тез. Обвинувачував i тим самим знищував. Вiн був певен, що вiн є той, хто втiлює в собi залiзну логiку революцiï. Вище над усе вiн ставив себе. Вiн випростався. Вiн стояв сухорлявий i вузький, тонкий, вiдточений, як лезо ножа ­iльйотини. Вiн почав iз згадки про гасло iндустрiялiзацiï i про стрибок через безодню, що його робила краïна. Вiн повторяв загальнi речi. Вiн виголошував тези, визначенi згори, але вкладав в них свiй, особистий сенс, свiй власний, лише йому властивий, iндивiдуалiзований вiдтiнок. Гасло iндустрiялiзацiï, казав вiн, гасло лiквiдацiï НЕПу партiя кинула в краïну, в маси як гасло стрибка через безодню, стрибка в запляноване, в передбачену загибель, в заперечення, ­рандiознiсть якого повинна обернутись в порятунок або катастрофу, межi й розмiри якоï важко уявити собi заздалегiдь. В кожнiм разi вони вимiрянi цифрами, покладеними в основу п'ятилiтки. Вiн витяг бiлу хустку й витер дбайливо своï тонкi й темнi пальцi. Вiн казав далi: Береги кручi, що ïï треба перестрибнути, губляться в глухих присмерках дня, який ще не прийшов. Але вже заздалегiдь вичисленi гекатомби жертв, мiльйоновi маси, що не витримають надлюдськоï надмiрности цього вимушеного стрибка з царства необхiдности в царство свободи. Вiн зробив павзу. Вiн не квапився. У нього була певнiсть досвiдченого промовця, що не сумнiвається в увазi авдиторiï. Я не можу заперечити: з нього був добрий промовець. Усе повинно бути усуспiльнене, усе повинно бути пiдпорядковане крицевiй владi партiï: людина, ïï особиста вдача, ïï мораль, ïï погляди, ïï взаємини до людей, побут, житло. Нiщо не може лишитись в приватнiй iзольованостi: iдеологiя, праця, особа. Усе пiдлягає унiфiкацiï й централiзацiï: мислення голови сiльради й президента Академiï Наук. Дiлянка поля й будiвництво паротягiв, вища математика й виробництво рукомийникiв... Праця похоронних бюр повинна провадитись так само на засадах марксизму-ленiнiзму, як i лiкування пiстряка повинно бути трактоване в свiтлi марксо-ленiнськоi науки. Чи був вiн член партiï? Я не знав цього певно! Чомусь я сумнiвався в цьому! Швидше, що вiн не був, але вiн мав широкi зв'язки в деяких партiйних колах i користався безвiдмовною пiдтримкою з ïх боку. Вiн перевiв подих, щоб продовжити. Це треба робити ще сьогоднi, бо завтра може бути пiзно, Головно: не спинитися на пiвдорозi. Що глибше розрив мiж двома свiтами, мiж минулим i майбутнiм, то краще. Голова запаморочується на краю безоднi. Напруживши м'язи, заплющивши очi, ти стрибнеш через прiрву, бо ти ще сподiваєшся вчепитись за край протилежного берега. Враження польоту, де все, й тiло й свiдомiсть, гублять свою вагу, опановує тобою. Почуття остаточности може бути зафарблене в рiзнi вiдтiнки, але в своïй iстотi воно завжди тотожне. Навiщо вiн говорив усе це? 3 снобiзму, з бажання епатувати, з переконання? Говорив, бо не мiг не говорити? В кiмнатi було гаряче й душно в цей соняшний великий вечiр. Але здавалось: обрiй затьмарився, низьке небо звисло над пустелею, дув рiзкий вiтер i нiс сухий крижаний снiг. Починалась ху­а. Сповнений наперед розчисленого удару, вiн казав: Дехто з нас плекає сподiванку, що йому пощастить не стрибати, затриматись на цьому березi, сховатися од катаклiзму, переждати бурю. Гадає, що все те стосується всiх iнших, але тiльки не його. Марнi iлюзiï. Даремнi сподiванки. Безглуздi й безпiдставнi мрiï. Його iм'я теж внесено в книгу долi. Тiльки записане воно на iншiй сторiнцi, що ïï перегорнуть не сьогоднi, а завтра. Вiн каже голосно й рiзко, надзвичайно спокiйно й до останньоï мiри самовпевнено. Це холодний тон людини, яка почуває себе вище за будь-кого iншого. Жадного закиду, на який вiн волiв би зважити, жадного спростовання, з яким би вiн мiг рахуватись. Вiн нiчого не захищав, вiн обвинувачував. Вiн не промовляв, вiн деклямував. Здавалось, для нього не iснувало сумнiву. Вiн виголошував текст присуду, який нiколи й нiким не буде оскаржений. На чорнiй дошцi крейдою вiн писав математичнi формули, абсолютнi в своïй завершенiй точностi. Такий був вiн увесь: худорлявий, пiдтягнений, сухий, навмисно холодний i чiткий. Бездоганний продiл прямою смугою розiрвав чорне, немов лисковане волосся. На ньому одягнений був синiй пiджак, пошитий з того дешевого синього краму, що йде на прозодяг робiтникiв, але краяний у найдорожчого столичного кравця. Мiський будинок, складений з аритметичноï суми приватних мешканцiв, приватна садиба з окремим садком i своïм городом, призначена для побуту окремоï родини, стають пережитком. Житло повинно стати суспiльним, як i все iнше. Тут на схилах Днiпра ми збудуємо ­рандiозний будинковий комбiнат, житло-комуну, протилежну приватним мешканням минулоï капiталiстичноï доби. Звiдкiля в нього ця певнiсть?.. Роботи, наради почнуться лише завтра. Облвиконком винесе своє рiшення на пiдставi ухвал Наради, а вiн говорить про все так, нiбито все вже вирiшено наперед! Заливає?.. Жадних окремих мешкань, каже вiн чiтким докторальним тоном, немов доповiдає на Малiй радi Раднаркому, не буде в майбутньому комбiнатi. 3 дрiбною квартирою треба покiнчити. Окрема кiмната досi лежала в структурнiй основi мiського будинку капiталiстичноï доби. Ми робимо не кiмнату, а залю конструктивним чинником модерноï будови. Колосальнi залi-ресторани, величезнi загальнi спальнi, покликанi заступити глухi закутки. Замкненi клiтини родинних лiгв, призначених для ïди й спання. Вiн пишався з своєï здiбности мислити титанiчно. Вiн виробив у собi звичку крокувати ма­iстралями життя. Вiн вiрив, що майбутнє чекає на нього. Вiн вiрив, що має тонкий слух i чує кроки прийдешнього. Аджеж у кроках майбутнього вiн пiзнавав вiдгомiн власних своïх крокiв: знайомий i любий звучний стук закаблукiв, короткi впевненi, не рiзкi, але й не м'якi прудкi кроки своєï елястичноï ходи. Я повертаю голову, щоб побачити, яке враження справляє цей Станислав Бирський i його промови на обох наших дiдiв, почесних мiсцевих дiячiв, що сидять в крiслах на передньому плянi поблизу мене. Обидва вони голенi з вусами, Данило Йванович худорлявий дiдусь, в золотих окулярах у чорному сурдутi, бiлiй пожовклiй краватцi та в такому ж пожовклому прямому стоячому комiрцi, що ïх носили рокiв 40-50 тому. Вiн має вигляд старого пасiшника, цей запорiзький дiд, колишнiй приятель Костомарова й Рєпiна, що в сiнях його будиночка на стiнi намальований Тарас Бульба на конi, з обома синами Андрiєм i Остапом, i уздечки ïх коней викладенi рiзнокольоровими шкельцями, що блищать i сяють. Другий, Петро Петрович Пiвень молодший за нього. Кремезний, червоний, з круглою, коротко [обстриженою головою степового пасiчника] або рибалки, в вишиванiй сорочцi й церабкопiвських штанах, вправлених у низькi халяви порудiлих стоптаних чобiт. Вiн етнограф i письменник. Темпераментний i бурxливий. Це про нього в одному з своïх листiв згадує Михайло Коцюбинський: П.Пiвень надiслав менi свiй твiр. Вiн нiчого не читає бо, як вiн зазначає в супровiдному письмi, вiн не хоче зiпсувати власний стиль! Разом з Данилом Iвановичем, вiн уважає себе справжнiм охоронцем запорiзькоï старовини, єдиним носiєм i втiленням сiчового духу, прихильник i друг Кащенка. Для нього Кащенко був i лишився межею його уявлень як про минуле, так i про майбутнє Украïни. Це ж вiн року 1917 тут у Сiчеславi, на газетному крихкому паперi видавав iсторичнi повiстi й романи Кащенка. Я бачу, як без мiри моторошно робиться йому вiд цих промов Бирського. М'який комiр вишиваноï сорочки, як вузол стягненоï шворки, муляє йому шию, Буряковидий нiс побагровiв. Дiд явно нудиться. Вiн подивляється на дверi, щоб у втечi знайти для себе порятунок. Я бачу, як блiдне пожовклий вiск щок другого, того, що в чорному старомодному сурдутi. Вiн сидить нерухомо, застигши в незмiннiй позi постатi з музею воскових ляльок. Я вiдчуваю: вони згадують про листя тополь, [що] пестливо тремтять у вечiрньому повiтрi ïх садкiв, про теплий вiтер з Днiпра, що дме ïм в обличчя, коли вони йдуть, постукуючи цiпками, вздовж мурованого паркана, вертаючи з Музею додому. Але вони не думають про долю своïх будинкiв, про долю книг, рукописiв, архiвних збiрок i етнографiчних колекцiй. Вони думають про власну свою долю. Я вiдчуваю: вони переживають трагiчне в його рафiнованому, чистому виглядi. Всерединi в них вiдбувається процес кристалiзацiï трагiчного. Кристали отрути осiли на днi склянки й повiльно тануть, насичуючи смертю рiдину в синявих вiдблисках скла. Вони пiзнали небезпеку, що звисла над ними в словах i заявах промовця. V Я бiльше не дивлюсь на них. Я прислухаюсь до того, що так самовпевнено деклямує Станислав Бирський. Громадське усуспiльнене харчування звiльнить жiнку од ланцюгiв хатнього господарства. Воно усуне потребу в окремiй кiмнатi для кухнi й окремiй для спальнi. Ясла для дiтей повиннi виконати аналогiчну функцiю щодо структурних змiн у конструктивних засадах модерного будiвництва пролетарських комун-жител. Я певен, проклямує невблаганний Станислав Бирський, гасло вiдмирання родини повинно стати гаслом найближчого, зрештою, навiть чому б i не сьогоднiшнього дня!.. Аджеж родина є теж тiльки iсторична категорiя. Був час, коли ïï не було, прийде час, коли вона зникне знов. Вiн не спинявся перед остаточними висновками. Вiн хотiв iти бодай на п'ять хвилин перед своïм часом, випередити час, наперед виголосити те, що партiя завтра кине як чергове, обов'язкове для всiх гасло. Своєрiдне сполучення лермонтовського Печорина й гоголiвського Бобчинського, хижости й запобiгливости. Заява про лiквiдацiю родини вражає присутнiх. Вона приходить, як звiстка про катастрофу. Либонь декому не вистачає бiльше повiтря. Роззявленi пащi. Хрипкий подих. Спазматичнi зусилля проковтнути кам'яний тиск повiтря. Дехто сумлiнно пiдтримує промовця й бадьоро каже: А так. Авжеж що так! Я вже давно казав таке. Хтось пробує уточнити ситуацiю. Але менi здається, що в цiй справi ще не була оголошена постанова партiï?!.. Декого цiкавлять деталi: В такому разi повиннi бути передбаченi житловi умови, що забезпечували б можливiсть приросту населення. 3 вишуканою люб'язнiстю Бирський спiшить назустрiч побажанням. Усе передбачено, усе обмiрковано. Хай товаришi не турбуються. Усi бiологiчнi потреби людини будуть забезпеченi. В житлокомбiнатi будуть улаштованi спецiяльнi примiщення, назвемо ïх шлюбними, ключ од яких зберiгатиметься в вестибюлi у портьє. За вiдповiдними заявками, ствердженими вiд житлобудинкового коменданта, ключi вiд цих кiмнат будуть видаватись пошлюбленим. Вiн продовжує: Буржуазна архiтектура вiдзначена розривом мiж функцiєю й формою, мiж формою й змiстом. Ми усуваємо цей розрив: архiтектурний стиль витворюється з технiчного способу. I Бирський малює логiку новоï функцiйно спрямованоï вроди. Широка площина нагромаджена на площину. Цiлковита спiвпiдпорядкованiсть матерiялу, функцiï й форми. Функцiональна доцiльнiсть будови розкрита й стверджена в єдностi матерiялу й форми. Гола наочнiсть цегляноï коробки. Куб сполучений з кубом, вiльний од будь-яких прикрас, привнесених ззовнi. Врода народжується з комбiнацiï геометричних форм, площин i кубiв, якщо взагалi доводиться вживати це застарiле й нiкчемне слово врода там, де доцiльнiсть функцiï й технiчно-структурна необхiднiсть повиннi визначити особливостi архiтектурного стилю. Я слухав його й думав, чи ця промова його це справжня зброя в його руках, чи тiльки диктовий макет зброï? Його погрози, його апльомб, його настирливiсть, це щось реальне, чи це тiльки макет погроз, схема умовного гнiву, довiльний малюнок жесту, що нiколи не стане дiйснiстю? За тих часiв Станиспав Бирський i репрезентований ним напрямок претендували на цiлковиту монополiю в архiтектурi. За деякий час, усе це було оголошене лiвим закрутництвом: бри­ади-комунки на виробництвi, де заробiток кожного робiтника ставав спiльним здобутком, розподiлюваним нарiвно мiж усiма в бри­адi; проєкти будинкiв-комун в робiтничому житлобудiвництвi, спiльнi дортуари-спальнi, газетна полемiка про те, в кого саме в портьє, будинкового коменданта, лiкаря чи ще в кого iншого повиннi зберiгатись ключi вiд кiмнат для пошлюблених; тези про вiдмирання родини!.. В непам'ять пiшли з тих пiр iмення авторiв проєктiв цих будинкових комбiнатiв, житлових комун, але на початку 30 рокiв довкола цих проєктiв палали бурхливi пристрастi, i треба було багато мiркувати, довго зважувати в тривозi й непевностi, комара оцiдити, верблюдовi дати можливiсть пройти, не зачепившись крiзь голчине вухо перед тим, як наважитись висловитись за або проти. Я зустрiчав згодом Станислава Бирського ще пару разiв у Харковi. Вiн промайнув передо мною якось мимохiдь в коридорi на якомусь з'ïздовi в Ленiнградi. Востаннє я натрапив на його iм'я мiж прiзвищами, що згадувалися в зв'язку з великим сенсацiйним полiтичним процесом 37-38 року право-троцькiстського бльоку. Пiсля цього вiн перестав iснувати. VI Дивне дiло, але того разу на мiсцевих провiнцiялiв вiн справив далеко менше враження, нiж можна було сподiватись, зважаючи на вишуканiсть його еле­антноï самовпевнености, яку вiн так рiшуче видавав за правдиву лiнiю партiï. Минуло кiлька хвилин, i присутнi встигли оговтатись. Вони скидають з себе чарiвний чад приголомшености. В кiмнатi зчиняється галас. Дiдусь у чорному сурдутi Данило Йванович Криницький пiдводиться перший. Старечим, надтрiснутим голосом вiн, сердитий i роздратований, виступає проти коробок модерного стилю. Вилаявши модерне i назвавши iндустрiялiзованi коробки iндустрiялiзованим паскудством, вiн просторо й балакуче починає говорити про старовинну запорозьку церкву в Новомосковському. Найдорожчий вияв сiчового творчого духу в архiтектурi! Справжня творчiсть запорожцiв. Вона ця церква повинна бути зразком. Повинна лягти в основу всiх архiтектурних канонiв! Дитино! Вiн не уявляє собi небезпеки подiбних пасiшницьких заяв. Забути, що вiн промовляє не на засiданнi губернiяльноï Науково-архiвноï комiсiï двадцять п'ять рокiв тому в присутностi високопреосвященнiшого Агапiта, архиєпископа Катеринославського й Таврiйського, i не на Археологiчному з'ïздi пiд головуванням графинi Уваровоï, а за соцiялiстичноï революцiï, коли всi слова повиннi бути в летi, розпеченi й вогнянi, пiдпорядкованi суворiй дисциплiнi соцiяльних зрушень. Я з страхом дивлюсь на другого дiда, нестримного й галасливого, з традицiйним виглядом стилiзованого в украïнському етнографiчному стилi Фалстафа, якого ще вiн встругне колiнця, цей бурхливий збирач люльок, килимiв, вишивок, плахт, чумацьких возiв, Мамаïв i анекдотiв? Моï побоювання справджуються. Кiнчає один, виступає другий. Вони дiють єдиним фронтом. Один пропа­ував сiчовий церковно-запорiзький, другий виступив, як i треба було гадати, провiдником традицiй селянськоï хати. Дерева, соломи й очерету. Я гiрко зiдхаю. I за що це менi? Усi ж цi сьогоднiшнi промови й заяви записанi будуть на вiдповiдному мiсцi в книгу живота моєго! Я нервуюсь. Я то пiдводжусь, то сiдаю, то витягаю з кишенi носову хустку, то знов ховаю ïï. Я пересiдаю з мiсця на мiсце, з канапи на лiжко, з лiжка на бильця крiсла. Я не находжу собi притулку. В кiмнатi напалено, тiсно, душно, хаос, безладдя, сумбур, нiсенiтниця. На якого диявола поïхав я сюди? Яка лиха година загнала мене сюди до цього кащенкiвського мiста? I все то цей яхидний наш секретар, цей Стрижиус, це вiн пiдбив мене поïхати сюди. Аджеж я зовсiм нiкуди не хотiв ïхати. Усе вiн, певно, [знав,] вiн передбачав, що, приïхавши сюди, я потраплю в таку прикру xалепу. Мене охоплює тривога й нудьга. Холонуть кiнчики пальцiв. Стигне, безпомiчно зривається й падає десь у провалля серце. Хто зна, якi найнеприємнiшi поголоски пiдуть завтра по мiсту з приводу оцих сьогоднiшнiх зборiв у мене в готельнiй кiмнатi! Невжеж я приïхав сюди тiльки для того, щоб з самого початку поринути в напружену атмосферу суперечок, протестiв, скарг, що кожна з них для кожного з присутнiх може обернутись в найкатастрофiчнiше обвинувачення, наслiдки якого навряд чи можна передбачити завчасно. Хто може ручитись, що вже завтра не скажуть, що приïхав оце собi такий один, зiбрав у себе в номерi готелю всiляких людей, вiтав ïх, тиснув ïм руки, якнайлюб'язнiше припрошував кожного з них сiдати i I багато ще чого всякого такого й не такого скажуть. I нема для тебе жадного виправдання! Краще не слухати й не думати. Я пiдводжусь i йду до вiкна, спираюсь лiктями на мармурову дошку пiдвiконня, вiдчуваю спiтнiлими долонями рук холод мармуру i дивлюсь на вулицю. Зеленявi присмерки поглинають темне листя вечiрнiх дерев. На дротi спалахують синi й бузковi вогнi електричного сяйва. По бульвару на проспектi з глухим гуркотом бiжить вiдкритий вагон трамваю. Який безтурботний спокiй там назовнi!.. Але, навiть i висунувшись з вiкна, я чую, що говорять в кiмнатi. Я рву хустинку, я жую ïï, зубами я розриваю ïï в слiпому гнiвi. Зм'явши, я викидаю подерту ганчiрку геть за вiкно. Найбiльше з усiх галасує шановний Петро Петрович Пiвень. Вiн уже позбувся почуття тiєï стурбованости, що на деякий час полонила його. Вiн вистрибнув, вiн викотився, круглий i кремезний, з крiсла. Вiн вигукує й кричить. Вiн трясе кулаками перед обличчям промовця. Навiщо, кому здалося отоє то як його Маркуз'є, Кармуз'є, Баркуз'є, коли в нас, украïнцiв, є отая гарна, чепурна хата, бiлою глиною мазана, соломою або комишем укрита, що, певно, iснує споконвiку, ще вiд тоï днини, коли Бог створив першу людину, першого украïнця з люлькою, чубом та широкими штанями на очкурi! каже вiн, кавунно-круглий червонощокий дiд балаганним тоном етнографiчного простака-бля­ера. Що йому, цьому кремезному дiдовi, степовому рибалцi з самарських плавень, до РАППу, до диктатури авербахiвських адептiв, якi з невблаганнiстю маленьких пап усi стилi й усi епохи, усi твори й усiх мистцiв розкладають по рiзних полицях клясовоï приналежности, дарма що вони самi годуються при тому каламутною, сумнiвноï якости iдеологiчною рiдиною, видаючи безпомiчнi еклектики галасливi заяви лiвобуржуазного снобiзму Парижу й Берлiну про технiчний iндустрiяльний стиль за остаточнi гасла пролетарськоï доктрини. Розмахуючи волосатим кулаком, проголошуючи хату за джерело всiх народнiх доброчинностей, дiд, спалений днiпропетровським сонцем, гне свого з iдилiчною безпосереднiстю провiнцiяла, з наïвною простодумнiстю шатобрiянiвського iрокеза, з щирою яснiстю абстрактноï руссоïстичноï людини. Вiн виступає на захист порогiв. Жили без Днiпрельстану, проживемо без нього й далi. Свiтили лойовим каганцем нашi батьки, свiтитимемо ним i ми. А як жити без порогiв, без степу, без хати й без паляницi на столi, на покутi?.. Вiн лютує. Червоний i гнiвний, вiн наближає своє обличчя до обличчя Бирського i, склавши пальцi в вiдому етнографiчну комбiнацiю, тиче ïï йому пiд нiс i каже: Щоб ми тобi вiддали нашу хату за Карбузьє!.. А цього покуштувати не хочеш? Вибух голосного реготу потрясав кiмнату. Трiюмфуючи, як переможець, Петро Петрович повертається до свого мiсця, пiрнає в м'якi глибини крiсла й, витягнувши хустку, витирає широку спiтнiлу лисину. Станиспав Бирський стоïть в кутку кiмнати, спираючись руками на спинку стiльця, байдужий i нерухомий, удаючи, що вiн нi на що не реа­ує. Проклямована ним реальнiсть перебуває по той бiк приступноï для звичайних людей. Вiн почуває себе суворим охоронцем краïни, куди жаден непосвячений не ввiйде. Я вiдходжу од вiкна, коло якого я стояв, спиняюсь перед трюмо й поринаю в його глибиннi води. Я вдивляюсь в холодний блиск скла, сумнiвний i двозначний, де все повторено в своïй цiлковитiй тотожностi i де все обернено й подвоєно: стривожений я, що стою перед самим собою, стрiчка вишиваного комiра на сорочцi, чорне пасмо Ѕулиного волосся, жовтий, вiск обличчя, синяве коливання тютюнового диму, присмерки лiтних карнiзiв пiд стелею, горiшнi пiвкола високих вечiрнiх вiкон. Iлюзорна умовнiсть дзеркальних вiдблискiв одкривала перед моïми очима далечiнь, якоï немає й яка здається в своєму вiдчуженнi примарою сну. Я сню. Тодi я прокидаюся вiд снiв. Мене кличуть. До мене звертаються, вимагаючи, щоб я виступив i уточнив справу. Чи напостiвськi гасла в архiтектурi спiд приймати за остаточнi, як директивнi рiшення уряду й партiï? Я висловлююсь дуже обережно. Я не кажу нi так, нi нi . Я обминаю гострi кути, я уникаю темряви й тiней. Я йду ясною стороною вулицi. Я нападаю на несмак архiтектури спотвореноï буржуазiєю. Я говорю про капiталiзм, що означає виродження. Вiн несе з собою спотворення стилю й розклад, розрив мiж змiстом i формою. Я говорю i ногою намацую межу, де кiнчається твердий ­рунт i починається провалля. Я стою на пiску i вода струмного потоку вирує, стремить, рине повз мене, рве, вириває, вириває з-пiд нiг у мене пiсок. Дивне почуття несталости! Останнiй змаг руками перед тим, як хвилi поглинуть тебе, сподiванка, що народжується з безнадiï: А, може, врятуюсь! Може, випливу! Я кiнчив. Я говорив красномовно й не сказав нiчого! Безодня кличе. Хвилi гойдають стiни мурованоï каюти. Розщеплюються зв'язки. Галас зчиняється в самотi кiмнати. Кожен кричить. Кожен хоче сказати своє за або проти, захищатись або нападати, вчепитись за груди, кинути його на землю, придавити колiном, душити. Знищити iншого, щоб врятувати себе. Тiльки себе. Всiх ïх турбує доля ïх будинкiв, тополь i вишеньок в садках. Ïx!?. А мене хiба не турбує моя власна доля?.. Вони сподiваються врятувати свою власнiсть в цю останню хвилину, коли, захитаний бурею, гине свiт! Треба рiшуче обiрвати й вiдразу покiнчити з цим безглуздим i небезпечним безладом, з цим шалом безпорадности. Найкращий спосiб запропонувати пiти повечеряти в ресторанi. Але я господар, менi незручно сказати: давайте, люди добрi, пiдемо краще геть звiдсiль! Я безпомiчно озираюсь довкола. Багато люду, i мiж ними жадного, хто мiг би стати менi в пригодi. Хiба що Ѕуля. Але де це вiн? Я шукаю його очима. Ось вiн сидить верхи на стiльцi, похмурий i зосереджений, поклавши лiктi на спинку стiльця, спираючись пiдборiддям на руки, сповнений власних тривог, i думає i дивиться мовчазно на чорне пiвколо вечiрнього неба, вiдрiзане рамою вiкна. Яке щастя, що цей несамовитий Ѕуля не вступав до розмови. Немає сумнiву, вiн цей хисткий сумбур дискусiï обернув би на катастрофу. Я пробираюсь крiзь лябiринт колiн, стiльцiв, лiктiв, черевик, цигаркових вогникiв. Я пiдходжу до нього, схиляюсь i конфiденцiяльним тоном прошу стати менi в пригодi. Рятуйте, друже! Гину! Вiн радiсно спалахує. Вiн просяяв. Вiн радий усе зробити для мене. Вiн цiлковито вiдданий менi тепер, як i завжди. Усе, що тiльки ви од мене захочете, Ростиславе Михайловичу! VII Пласкi сходинки з широких кам'яних плит ведуть нас глибоко вниз пiд землю до пивницi, де, як запевнили мене мiсцевi знавцi ресторанних справ, ми знайдемо не тiльки справжнi добiрноï якости кавказькi шашлики, але й найкраще до смаку вино. Ми сходимо вниз, не кваплячись, i мою увагу на стiнах сходiв привертає непретенсiйне малювання доморобного майстра: рiзноманiтнi малюнки, строкатi пейзажi, дрiбнi побутовi сценки. Я затримуюсь, щоб розглянути ïх. Передо мною з гiрських блакитнобiлих снiгових верховин мiж сiрих скель в глибину вузькоï долини стiкає швидкий струмок. Селяни в бешметах, довiльно вибраних мистцем кольорiв, ножами, що сяють, як блискавки, зрiзають важкi ­рона зеленого й синього винограду. Сiрi ослики один по одному повiльно простують по вузькiй стежцi вздовж гiрськоï рiки в рожевiй курявi соняшного полум'яного дня. На оранжевому тлi базарного майдану пiд широким гiллям великого платана, стовбур якого виписано гарячим цитриновожовтим хромом, стоïть невеличкий з фiолетового каменя складений духан. На суриковому вогнi очага ультрамариновий кухар смажить кармiнний шашлик. Селяни, що приïхали побазарювати до мiста, сидять в духанi за довгими кольору золотавоï охри столами й п'ють вино й каву. Червоне вино й брунатночорну каву. Тут же з подiбраними пiд себе ногами в баранячих кошлатих шапках сидять долi музики; вони дмуть в дудки, вирячивши очi й кругло, по-жаб'ячи роздувши щоки. А оце весiлля. У нареченого юнацькi рожевопухлi щоки, чорнi родзинки спокiйно-бездумних, як у теляти, очей, довгий купецький сурдут i висока каракульова шапка, iдеальний зразок стандартного нареченого. I багато ще всякого iншого: сценок, постатей, справ. I в додаток до всього цього, до гiр бешметiв, винограду, шашликiв, рубiнових крапель помiдорового соку, змiшаного з цибулею, намальований також козак Мамай. Кiнь, прив'язаний до дуба. За широким чумаковим поясом пiстолi. Шабля висить на гiлляцi, козак, вусатий i з чубом, грає на кобзi. Невинна данина, вiд щирого серця немудрого майстра мiсцевiй украïнськiй тематицi. Ми стоïмо разом з Iваном Васильовичем Ѕулею на схiдцях, роздивлюємось цей настiнний живопис i обмiнюємося думками. Власне, говорю я, Ѕуля слухає. Що робити майстровi, кажу я, коли йому тiєю ж бiлою, тотожною собi фарбою треба змалювати й гаряче небо, й холодний снiг далеких гiрських верховин, слизьку луску риби й срiбне мiнливе тремтiння поверхнi рiки?!.. Ви, питаю я Ѕулi, нiколи не думали, що таке реалiзм? Вiн з подивом дивиться на мене. Що я, мовляв, хочу вiд нього? На яку вiдповiдь я чекаю? Вiн не розумiє мене. Я кладу руку йому на плече й крiзь шкельця окулярiв зазираю йому в вiчi. Я хочу, щоб ми позбулися почуття тривоги, яке лягло на нас. Звiльнилися вiд страху катастрофи, який поглинув нас, знебарвлюючи перед нами свiт. Смiливiше! Одкриймо досi непiзнанi таємницi творчости, знайдiмо в собi для себе лагiдний спокiй i внутрiшню тишу, дивлячись на цi малюнки, добросердi й наïвнi. Ми повиннi, кажу я, оцiнити досвiди цього майстра. Десь у глибинах пам'ятi вiн, певне, не знаючи того сам, зберiгав згадки про старовиннi традицiï iранськоï мiнiятури, про канонiчнi для цього мистецтва персонажi, жести, фарби. Успадкований вiд тисячолiть архаïзм вiн сполучив з власною недосвiдченiстю примiтива. Смiливiстю, якоï йому аж нiяк не бракувало, вiн перемагав з вiдвагою неука мистецьку свою безпомiчну невправнiсть. Дивiться, кажу я до Ѕулi, вiн нiколи не шкодував фарб, щоб справити враження на глядача. Вiн не обмежував себе в виборi кольорiв. Вiн був щедрий i щирий. Вiн малював тiєю фарбою, яка йому припадала до вподоби. Власнi уподобання, пiдказанi власнiстю його непримхливого серця, коли вiн зважував, що, як i якою фарбою малювати! Кожен мистець, продовжую я, є разом з тим народ, i тисячолiття багатоока мiльйонова пам'ять народу плекає й живить пам'ять мистця. Реалiзм, повчально зауважую я, є явище бiльш складне й глибоке, нiж це здається на перший, дещо поверховий погляд. Менi приємно слухати себе самого, власнi своï, побiжно висловлюванi думки. В словах своïх, виголошуваних тiльки для того, щоб бавитись, щоб тiшити себе самого, я одкриваю для себе iстини, на якi я натрапляю несподiвано i якi тим часом нiкого нi до чого не зобов'язують. Ѕуля не перечить менi. Вiн слухає мене. Слухає з привабливою i зворушливою вдячнiстю. Так, певне, урочисто й поважно слухали учнi, десь за часiв кватроченто або чiнквеченто, в iталiйських майстернях свого вчителя: з довiрою, до якоï не домiшувалося нiчого двозначного й темного. Що особливо цiнно в творчому доробковi цього майстра, — розгортаю я свою думку, це те, що вiн зовсiм не рахується з традицiями банального реалiзму, до якого нас призвичаïли малярi ХIХ столiття. Банальний реалiст малює захiд сонця так, як вiн його бачить, i нiколи так, як знає. Вiн малює червоножовте сонце, що схиляється до обрiю, хоч ще з шкiльноï лави вiн знає, що, власне, рухається земля, а сонце лишається нерухоме. Наш майстер робить iнакше. Вiн одночасно малює те, що бачить, i те, що знає. Ось, примiром, звернiть, прошу вас, увагу на цей малюнок рiки. Тут намальована поверхня рiки, що сяє на сонцi й гарячими вiдблисками промiння слiпить людинi очi, але майстер не задовольняється з цього. Вiн не хоче, щоб йому закинули, що вiн не був правдивий у своєму мистецтвi i не намалював того, про що вiн знав якнайкраще, що кожна рiка в цiй плiднiй i квiтучiй краïнi багата на смашну й добру рибу. Отже, вiн малює те, що бачить: слiпучу поверхню рiки, i те, що знає: рiку, повну риби з дбайливо виписаними пiвколами луски. Я посмiхаюсь дещо замрiяно до Ѕулi. Я хочу, щоб вiн, стоячи тут перед входом в духан, мрiяв зi мною про мистецтво, яке не iснує. Таким повинно бути мистецтво: не тiльки зовнiшньо точним але й, насамперед, чесним: зображувати те, що бачить майстер, i те, що вiн знає. I не критись зi своïми намiрами волiти, а­iтувати, примушувати, рухати. Хiба, кажу я, новiтнє мистецтво не прагне з'єднати в собi цi три моменти, цi три формули: бачу, знаю, хочу? Я беру Ѕулю за плечi, мiцно стискую, нiби розкриваючи, розгортаючи його в плечах, нiби виштовхуючи його вперед, нiби хочу примусити його випростатись. На дверях, що ведуть в шашличну, намальована сковородка з трьома пiдсмаженими на нiй рибами. Риби великi, шкварчать в олiï, й, як фоєрверк, золотавi краплi олiï розбризкуються в усi боки. Подивiться, кажу я Ѕулi, показуючи йому на цей малюнок риб, як намальованi цi форелi. Майстер не рахувався з законами перспективи. I це вiн робить цiлком свiдомо й навмисне. Закони перспективи суперечили його намiрам. Вiн мав на метi кожному, хто брався за клямку, щоб переступити порiг шашличноï, показати, якi великi риби покладено на сковорiдку, яка привабливо смашна й добра ця риба й як кухар не пошкодував олiï, аби тiльки засмажити цю добру рибу. Вiн малював на замовлення, й усе, що вiн малював, повинно було привабити одвiдувача, викликати в ньому бажання ïсти, примусити його зайти до пивницi, заздалегiдь переконати його, що його тут приймуть ласкаво й гостинно, широко й щедро. Нi, вiн не крився з своïми намiрами. Вiн не затушковував ïï. Мистецтво мало мету. Вiн правдиво розумiв призначення справжнього мистецтва й своє покликання як мистця. Хiба ж, запитую я, не тут творчi корiння цiлого голляндського мистецтва як мистецтва народнього?!.. I я натискую на клямку i переступаю через порiг. VIII Огрядний присадкуватий господар з люб'язним привiтом, вклоняючись, зустрiчає нас на порозi своєï господи. Його знайомлять зi мною. Професор. Приïхав з Харкова. Мандрував по Вiрменiï. Вивчав тамошню старовинну архiтектуру. Глибокий знавець тубiльчого вина, шашликiв i старовинних храмiв. Ми ласкаво привiтались. Я потиснув гарячу, мiцну, широку долоню цього фавна. Дивна плоть, насичена теплом i кров'ю, спокiйним i лагiдним дотиком торкнулась моєï довгоï i хрумкоï, з вузькими пучками, нервовоï руки. Я спiшу висловити своє здивовання перед мистецтвом маляра, що розписав стiни схiднього коридору. Господар солодко, як кiт, мружить своï очi, присмоктує язиком, смакуючи нашi похвали, що ïх вiн як замовець i господар приймає на свою адресу. Дякує нам i з почуттям самоповаги зазначає: Великий майстер малював, говорю тобi. Дуже великий, Видатний талант мав. Де, в який духан найдеш ще такий? Скiльки вина мiг пити! Чудово шашлик готував! Вiн захлинається вiд задоволення. I тодi з гiрким сумом додає: Алеж спився! Я не шкодував вина. Твоє дiло пити скiльки хочеш, якщо ти такий талант вiд Бога маєш. Пий, прошу! Безперечно, господар мав рацiю, пов'язуючи в один вузол те, що, на перший поверховий погляд, здавалося б, не мало мiж собою жадного зв'язку: вмiння готувати шашлики, мистецтво малювати й здiбнiсть багато вина випити. Господар провiв нас до окремоï кiмнати в глибинi пивницi. Особисто переставляв i зсовував столики. Гукнув на хлопцiв, щоб вони принесли чисту скатертину. Ми розсiлись. Спираючись руками на спинку стiльцiв, схилившись тулубом над нами, Саваоф, що благословляє нащадкiв Ноя... сцена витримана в бiблiйному стилi, вiн керував нашими розшуками, коли ми з запалом, безладно обмiрковували, якого замовити собi вина. Пiсля тривалих розмов i жвавих суперечок, побачивши, що ми самi не дамо собi ради, вiн поблажливо посмiхнувся й запропонував спинити свiй вибiр на барильцi червоного вина, яке вiн, за його словами, зберiгав на особливо урочистий випадок. Усе робилося поважно й неквапливо. Господар приймав нас, немов священнодiяв. Лишилося враження, що ми для нього не просто випадковi люди, якi ненароком мимохiть потрапили сюди з вулицi, а вибранi мiстагоги, учасники ритуального обряду, його найдорожчi, люб'язнi його серцевi приятелi, бо годувати людей шашликами й частувати ïх вином то високе покликання, яке не кожнiй людинi дається згори. В цей спосiб здiйснюється важливе й iстотне. Ïсти й пити не фiзiологiчний акт насичення, а ствердження спiльноти, щасливоï й щироï людськоï дружби. Нiщо не важилося й не мiрялося. Безмежно пилося й ïлось. Якi можуть бути рахунки в дружньо-родинному колi?.. До нас вийшов кухар в бiлому фартусi, високий i худий, з чорними пiвколами кострубатих брiв, з борiдкою, що стирчала гострим клином, з прямим кутом випненого на горлi борлаку. Вiн привiтав нас, потиснув нам усiм по черзi руки. Запитав, чи смакують нам приготованi ним страви? Ми не скупились на похвали. Вони були одностайнi й ентузiястичнi. Певно, дещо надто голоснi для цiєï кiмнати з низькою стелею. Вiн подякував нам за добру про нього думку i коли, на наше запрошення, вiн, разом з усiма, випив склянку вина, то кут його гострого борлаку рухався й випинався, спазматично здригаючися на сухорпявiй, жилавiй його шиï. Пристукнувши денцем, вiн поставив склянку на стiл i подолом фартуха витер собi уста й вуси. Тодi, душевно зворушений, вiн пообiцяв нам приготувати вiдмiннi чебуреки. Такi гарнi люди мусять i з'ïсти чогось доброго! виголосив вiн урочисто. Слiд визнати, вiн виконав свою обiцянку. Поданi на стiл золотавi, з ша­реневою шкiркою, продовгастi соковитi чебуреки були бездоганнi. Це був неперевершуваний шедевр кулiнарiï. Я не витримав i спитав його, чи не малює вiн, як i його попередник?! Вiн скромно i з гiднiстю вiдповiв, що досi вiн не мав нагоди випробувати себе в цiй дiлянцi. Я гаряче порадив йому зробити це, запевняючи, що такий великий майстер в готуваннi чебурекiв, як вiн, має всi пiдстави претендувати на те, щоб досягнути не менш високих ступенiв також i в мистецтвi малювання. Менi, сказав я, на жаль, не довелося оцiнити мистецтва вашого попередника в готуваннi шашликiв, але, гадаю, ви малюватимете так само досконало, як i вiн, Приготованi вами чебуреки якнайкраще засвiдчують вашi здiбностi до мистецтва. Вiн стояв замислений i вiдсутнiй. Здавалося, вiн мрiяв, мрiяв про щось далеке й дивне. Вiн подякував за добру про нього думку й обiцяв помiркувати з приводу моєï поради, зважити i тодi за деякий час дати менi остаточну вiдповiдь. Вiн пiшов, схиливши голову, на його плечi лiг тягар вагання. Я вiдчув, що сумлiння моє вражено. Я порушив внутрiшнiй його спокiй, я викликав в ньому непевнiсть. Навiщо?.. Додому пiсля вечерi ми повертались разом з Ѕулею. Вiн був в лiрично-пiднесеному настроï. Вiн не говорив, вiн наспiвував. Вiн твердив, що вiн щаслива людина, бо має нагоду зi мною йти. Ѕуля намагався обiйняти мене. Але тому, що вiн був далеко менший вiд мене на зрiст, i руки, пiсля пиятики, не дуже корилися йому, i ноги заносили його уперто вбiк, вiн увесь час хапався за мiй пiджак, тяг, так що менi довелося нарештi взяти його за руки i попросити, щоб вiн лишив мiй пiджак в спокоï, бо я ризикую опинитися без вбрання. Даремнi намовляння! Нiкчемнi обiцянки з його боку! Вiн одразу забував про них i все знов i знов повторював своï спроби обняти мене за талiю, i знов тягнув мене за пiджак, i знов твердив, що вiн сьогоднi найщасливiший з усiх людей на цiлому свiтi. Речитатив переходив в розлогу мелодеклямацiю. Розчулений, в пiднесеному настроï, вiн переконував мене, що я надзвичайна людина i лише з властивоï менi скромности я не пiдкреслюю цього й найменше. Перемагаючи опiр простору, не зовсiм певними кроками, ми дiйшли кiнець-кiнцем до готелю. Пальми вестибюлю виринули з забуття, як не цiлком певна згадка про мандрiвку, якоï не було. Чи не мусiли ми замовити для себе салат з бананiв i бiвштекси з м'яса мавп?.. В кожнiм разi, щодо Ѕулi, то вiн не заперечував. Вiтер тропiкiв здував його в безвiсть. I в ту мить, коли з проваль непам'ятi раптом виринув передо мною Ѕуля, я раптом зрозумiв, що, власне, я зовсiм не знаю, що я мушу тепер робити з ним. Я знав: було б надто жорстоко з мого боку кинути його напризволяще. Сумлiння не дозволяло менi зробити це. Я знав: я мусiв був провести його додому. Я ладен був пiти навiть i на таку самопожертву, хоч я й вiдчував себе стомленим до краю за цiлий день подорожування, метушнi, знайомств, зустрiчей, вечерi: я хотiв спати; я позiхав, одверто, не ховаючись. Врятував мене портьє. Вiн здогадався здобути вiзника. Гуркiт колес розв'язав ситуацiю. Але Ѕуля пручався; вiн протестував. Вiн був обурений. Вiн енер­iйно заявив, що нiкуди не поïде. Тим паче додому. Вiн ще багато чого має менi сказати i насамперед довести менi, що вiн дуже щасливий, ближче зi мною познайомившись. Ви не можете уявити собi, Ростиславе Михайловичу, деклямував вiн, який я без мiри щасливий, так по-приятельськи щиро й одверто розмовляючи з вами. Щастя вщерть переповнило його. Портьє обережно взяв Ѕулю за плечi. Я допомагав втягти його в фаєтон, i вiзник вiдразу погнав коней. Перехилившись через задок екiпажу й простягаючи до мене руки, Ѕуля ще довго щось гукав навздогiн. 3 нiчноï темряви доносилися крики, благання про порятунок людини, що гине, i запевнення в душевнiй менi вiдданостi. Сцена була цiлком у Дiккенсовому стилi, i я заснув, почуваючи себе правдивим Пiквiкком, з приємним почуттям оптимiстичноï вiри в майбутнє людства, що люди в iстотi своïй добрi i що в цьому свiтi ще можна створити суспiльство на засадах загальноï гармонiï й щастя. IX Короткий, але глибокий сон, i наступного ранку я прокидаюсь бадьорий i свiжий, як завжди, коли напередоднi в доброму товариствi добре випито. У такi ранки добре працюється. Життя здається безхмарним i радiсним, усi ускладненостi вже наперед розв'язанi. Тривога й прикростi, якi вчора гнiтили погрозою неминучоï катастрофи, сьогоднi вiдсунулись десь без мiри далеко й здаються нiкчемними й безглуздими умовностями. Усе ясно, певно й просто, усе гаразд, i в ясному спокоï нiчим незахмарена зростає творча певнiсть. В мене прокидається бажання сiсти оце зараз за стiл, розкласти перед собою папiр, взяти в руку перо i, забувши про свiт, який є, i про все довкола, поринути в схему iлюзорноï дiйсности, витвореноï собою самим, i, не знаючи втоми, не одриваючись, працювати до вечора, до ночi, а, може, щасливоï години й до самiсенького ранку. Широка мармурова плита письмового приладу важкою брилою мовчазно й нерухомо пiдноситься на зеленому, як луг, сукнi письмового стола. Присядкуватий масивний каламар, вщерть повний свiжо наллятого атраменту, одкриває недоторкнену цноту своєï блискучочорноï, злегка опуклоï поверхнi. Синявою крицi, немов багнет або спис, вилискує в ручцi перо. В менi немає жадного вiдтiнку прикрости. Жадного почуття тягару i обов'язку. Цiлковита яснiсть, хiбащо тiльки з деякою домiшкою жалю й одночасно задоволення, бо я аж надто добре знаю, що про жадну працю не може бути й мови пiд час короткоï кiлькаденноï командировки, коли ти не взяв з собою при вiд'ïздi, бодай навiть для пристойности, для заспокоєння власного сумлiння, жадного аркушу бiлого паперу, жадного недописаного рукопису, жадноï недочитаноï книжки!.. Найкращi з мрiй завжди це тi, що про них не треба дбати, щоб ïх здiйснити, хiба ж не так? Треба снiдати й рушати. Натиснемо тричi на кнопку й викличемо офiцiянта. Оце i вiн стоïть передо мною, стрункий юнак в бiлому кiтелi з нiкелевим значком з лiвого боку пiд кишенькою на грудях, готовий записувати до бльокноту те, що йому буде замовлене. Слiпучим променем на носку його начищених черевик сяє сонце. Бiла серветка конусовидною китицею звисає вниз з його лiвоï, зiгнутоï в лiктi руки. Вiн чекає. Що снiдати?! Я глибокодумно замислююсь. О, справдi, щось зовсiм легеньке! Насамперед, чорноï кави. Тiльки, застерiгаю я, мiцноï й гарячоï, друже!.. Масла, на якому ще блищать срiбнi краплини розсолу. Редису, холодного й свiжого. Рожевоï шинки. Усе? Можливо, що й усе! Або... Хвилинна павза, секунда вагання, iстотне роздумування. Гаразд, хай буде! Замовте, будь ласка, ще також солодкий омлет з конфiтурою. I оце пiсля снiданку, запаливши цигарку, я виходжу з готелю й спиняюсь на ­анковi. Який чудовий, теплий, але не гарячий, весь насичений вогкiстю ранок. Такi ранки в степовiй Украïнi бувають тiльки на веснi. Вода на Днiпрi вже спала. Щодня перепадають ряснi дощi. Чорноземля ще зберiгає весняну вологiсть. Усе мiсто довкола мене в зелi. Квiтнуть акацiï. Бiлi ­рона обтяжують дерева, що простяглись вздовж пiшоходiв, що густими купами тиснуться на бульварi по серединi проспекту, що суцiльне зеленобiле тло утворюють в довколишнiх садах. Ранкове повiтря насичене солодким тьмяним ароматом бiлого квiту. Я мну з огидою цигарку i викидаю ïï геть в бляшану урну. Такого ранку курити цигарку межує з блюзнiрством! П'яний од пахощiв, я стою на ­анковi. Чи є ще друге таке запашне на Украïнi мiсто? Харкiв, Глухiв, Киïв? Я уявляю собi Киïв, горяне, глибокими ярами розкреслене мiсто. Я вiдтворюю собi в уявi зеленi його вулицi, сади i рiшуче кажу: Нi! Киïв офiцiйний, церемонний, сказати б так: стриманий. Вiн пiдiбраний, можливо, навiть дещо педантичний. Каштани, що ними в Києвi обсадженi вулицi, квiтнуть декоративно пишно, але без паxощiв. Усе дуже коректно й пристiйно, але без всякого ентузiязму. Щодо лип, щодо старого Києва, то липи з ïх м'яким i нiжним ароматом лишилися для мiста тiльки згадкою в скасованiй, хоч i не зовсiм ще забутiй назвi: Липки. Тiльки тут в цьому пiвденному степовому мiстi аромат панує над усiм. I серце, повне пам'ятi про пишне буяння квiту, назавжди зберiгає згадку про свiт, який сьогоднi став iнший. X Я сiдаю на маленький вiдкритий вагон трамваю, рейки якого, прокладенi на проспектi мiж двома смугами бульвару, простяглися на кiлометри. Кондукторка, в червонiй хустцi й балетках, пробiгає вздовж вагону по довгiй приступцi. Мигтять товстi засмаглi ноги. 3 шкiряноï великоï торби, що висить у неï через плече, гадючками виповзають барвистi паперовi стрiчки. Дiвчина сюрчить. Вагон рушає. Дзижчить i спiває сталь, дзеленчать ланцюги, похитується вагон. Лiктем правоï руки я спираюсь на жовте поруччя лави. Степовий вологотеплий вiтер дме вiд Днiпра, гойдає листя дерев, м'яко тулить нiжнi своï долонi менi до обличчя, пестить чоло, перебирає, куйовдить волосся i невловимим, ледве вiдчутним дотиком, прослизнувши по устах, шепотить лоскотливо в ухо. Я примружую очi, щоб цiлком поринути в вiдчуття насолоди од вiтру, сповненого пахощiв соняшного свiтла. Можливо, що я задрiмав, бо, коли я розплющую очi, вагон стоïть на зупинцi. Ми вже з'ïхали на гору. На порожньому просторi гори, вiдкритому для вiтрiв, куряви й сонця, мiж тоненькими стовбурами молодоï посадки, на жовтих грудках скопаного ­рунту пасуться кози. На тлi сiрозеленого обшару я бачу перед собою похмуру тiнь недобудованоï кам'яницi. Я бачу чорнi провалля вiконних щiлин, темноцегельний кiстяк стiн, бляшаний дах, що iржавiє, повиснувши на оголених ребрах перекриття. Цю кам'яницю, призначену для мiського музею, почали будувати ще перед Першою свiтовою вiйною, тодi кинули, i так вона лишилась стояти сумною й безглуздою руïною. Химерна згадка нездiйснених передбачень, чорна i глуха пустка, нужник для перехожих, притулок в закутках сутеренiв, мiж горбатими купами смiття, для повiй, волоцюг i безпритульних. Вагон з вищанням викреслює пiвколо дуги й повертає лiворуч. На горбку, над пологим схилом гори, за зеленавою купкою дерев, пам'яткою потьомкiнських проєктiв химерноï iмперiï греко-росiв, Вiзанто-Росiï, одкрився передо мною сухий, в прямих лiнiях виконаний, стрункий профiль катедрального Собору. Тiльки мурований паркан навколо Собору, пiдiгнаного своïми розмiрами пiд звичайний губернiяльний маштаб, визначав контури меж тiєï ­рандiозноï в своïй фантастицi будови, що, завершуючи здiйснення грецького проєкту, повинна була стати бiльшою за храм апостола Петра в Римi. В туманних присмерках пiвночi засуджений був би гнити в болотах мовчазний i нерухомий, замкнений в ­ранiт Петербур­. Столицею свiтовоï iмперiï греко-росiв мав бути степовий Катеринослав. Так примхою катерининського вельможi, виплеканою iлюзiями украïнських унiверсалiстiв 18 ст., серед претендентiв на мiсце й корону Третього Риму було назване й це розкидане, розпочате й незакiнчене розлоге степове мiсто з горою, широкою й опуклою, як плiдне черево жiнки. 3 трамваю сходять на черговiй зупинцi люди. Жовтою глиною стежки, протоптаноï в бур'янi, око простує до бiлого муру огорожi, що окреслює розмiри катедри, яка могла б бути величнiшою за храм Св. Петра в Римi. В мозку плететься плетиво думок: Починати й не кiнчати. Проєктувати й не завершувати. Витрачати безлiч зусиль, напружувати без мiри м'язи, зводити напругу м'язiв до катастрофи зриву й не досягати. Колись ця тема хвилювала Гоголя. Образи й цитати з творiв Гоголя постають передо мною. Трамвай минає бiлi корпуси боговгодного закладу. Чи не тут сто рокiв тому урядував гоголiвський Земляника? Сьогоднi, через сто рокiв, Гоголь все ще перечитується як сучасник. В менi прокидається почуття умовности часу. Час опрозорюється. Усувається спротив часу. Зсуваються подiï. Вчинки й люди, змальованi Гоголем, втрачають свiй зв'язок з часом. Я вiдчуваю внутрiшню тривогу. Страх, немов у людини, що стоïть на краю безоднi, охоплює мене. Холодок пробiгає по спинi. Стигнуть похололi кiнцi пальцiв, що лежать нерухомо, охоплюючи гранчастий стовпчик, нагрiтий сонцем. Я думаю: За революцiï розстрiлювали кляси. Чи не треба було розстрiлювати псиxологiю?.. Ремарка Автора. Ростислав Михайлович полемiзує. Вiн сперечається. Вiн мiркує про гоголiвську тему в сучасностi, про те, що сучаснiсть вклинюється в Гоголя. Вiн згадує про уступи з Гоголя, про водяний млин в маєтку Ноздрьова, що не працював лише через брак дрiбницi, тому що недоставало порхлицы, в которую утверждается верхний камень, быстро вращающийся на веретене. Абож мова йде про Манилова: В доме его вечно чего-небудь недоставало: в гостинной стояла прекрасная мебель, обтянутая щегольской шелковой материей, которая стоила весьма недешево; но на два кресла ее недостало, и кресла стояли обтянуты просто рогожею, впрочем хозяин в продолжении нескольких лет всякий раз предостерегал своего гостя словами: Не садитесь на эти кресла, они еще не готовы! В иной комнате и вовсе не было мебели, хотя и было говорено в первые дни после женитьбы: Душенька, нужно будет завтра похлопотать, чтобы в эту комнату хоть на время поставить мебель! Ввечеру подавался на стол очень щегольской подсвечник из темной бронзы с тремя античными грациями, с перламутровым щитком, и рядом с ним ставился какой-то просто медный инвалид, хромой, свернувшись в сторону и весь в сале, хотя этого не замечали ни хозяин, ни хозяйка, ни слуги. Приклади можуть бути збiльшенi, цитати помноженi. Уявлення, що поставали перед внутрiшнiм зором Ростислава Михайловича, побiжнi й несталi, уточненi. Однак побiжне перестало б бути тодi таким, думка, яка промайнула лише мимохiдь, набула б кристалiзацiï, чого однак в iстотi не було. Для Автора мало вагу визначити коло зорових вражень, iдей i думок, крiзь якi пройшов в черговiй послiдовностi його герой пiд час своєï подорожi: незакiнчений будинок Музею, нездiйснений проєкт найвеличнiшого Собору в свiтi, згадка про недороблений млин в маєтку гоголiвського героя, про крiсла покиненi необбитими, недомебльованi кiмнати, розкiшнi канделябри й разом мiдний, нiколи не чищений свiчник, на що не звертали уваги нi господар, анi господиня, анi служба. Вiд думки про розстрiлюванi за революцiï кляси Ростислав Михайлович ухилився в псиxологiзм. I цей ухил в психологiзм, в абстракцiю бiльш нiж характерний для того аспекту, в якому вiн сприймає дiйснiсть!.. XI На останнiй зупинцi я схожу з трамваю. Привiтна й затишна вуличка з одноповерховими будинками веде мене вниз до кручi, де на майданчику стоïть збудована Степаном Линником Варязька церква. Малi цеглянi будинки ще зберiгають слiди космiчних бур, якi пронеслись над мiстом в першi роки Революцiï. Iржавiють нефарбованi дахи. Висять напiвзiрванi ринви. Параднi дверi забито навхрест дошками. Ѕанки занедбано, ними не користуються, вони поросли травою й бур'яном, i цегла, що випала з схiдцiв, валяється довкола. Колючий дрiт заступив попаленi в холоднi зими паркани. I крiзь дрiт я бачу занедбанi дерева колишнiх яблуневих садкiв. Мешканцi, що заступили давнiших пожильцiв, не мають анi бажання, анi iнiцiятиви лагодити ­анки, дбати про садки, вiдновлювати паркани, зробити фiртки, замазати дiрки, вибитi в цеглi стiн кулеметними чергами махнiвських куль. Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руïнах i серед руïн, немов в чеканнi на нову катастрофу, нове знищення, ще страшнiше, ще згубнiше за попереднє. Своï доми вони обертають в випадковi притулки, хати в печери або лiгва, мiста в переходовi табори. Колишнє губернiяльне мiсто одноповерхових будиночкiв, що ïх споруджували вчителi гiмназiï, панотцi, штабскапiтани, колезькi асесори на заощаджуваний грiш, сплачуваний внесками за банковими заставами, вмерло. Воно було розстрiляне за перших рокiв революцiï, його поглинув новий побут, i тепер воно було призначене на остаточне знесення, щоб на звалищах його румовищ постав новий центр, заллятий свiтлом нового iндустрiяльного сонця. I оце я йду крiзь уламки колишнього побуту. Я згадую про мiсто, яким воно було за рокiв мого дитинства. Я згадую про iдилiю вишневих садкiв. Про сiрозелене листя яблунь. Про блискучi, немов лякованi, прямi стовбури абрикосових дерев. Про густi кущi порiчок i а­русу вздовж почорнiлих дощок паркану. Про масну з синявим вiдблиском землю дорiжок мiж городнiми грядками. Про чай, що його пито ввечорi в садку: цвiрчать цвiркуни, дзеленчить i гуде в вечiрнiй тишi далекий трамвай, звертаючи з проспекту на гору, млосно пахнуть в важкiй нiчнiй пiтьмi метеоли. Простуючи порожньою тихою вуличкою розлогого степового мiста, я вiддаюся втiшному полону згадок про минуле. Про страви, що завжди були надмiру товстi, заллятi сметаною й маслом. Про дрiбно покраянi, притрушенi перцем, перемiшанi з цибулею соковитi помiдори. Про великi пухкi паляницi. Великi з зелено-чорною шкiрою стиглi кавуни, якi хрумтять, коли ïх розрiзувати. На зламi столiття життя пiд степовим соняшним небом було копiйчане, бездумне, без примушених днiв, без непередбачених тривог. По степах з неораною цiлиною паслися неозорi стада овець. Селяни не угноювали пiль; казали, що вiд гною горiтиме хлiб. Хати палили кизяком, зробленим з висушеного коров'ячого гною. Вiдро вишень, привезених великою гарбою до мiста, продавали на Озерцi за копiйку. I тому, що вiдро вишень коштувало на базарi копiйку, недосяжною мрiєю для малого хлопця лишалися штани, пошитi з купленого в мiстi краму. Отож мале, чiпляючись за материну спiдницю, просило мами: Купiть менi, мамо, мателiяльнi штани! У мiстi рiдко хто за тих патрiярхальних часiв купував для себе вишнi на базарi. Тодi люди ще не обернулися на наймачiв, що винаймають для себе мешкання й живуть по чужих хатах. Кожен жив в своïй хатi, i в кожного при хатi був свiй садок. Мiськi садиби були тодi безмежнi в своïй безмiрностi, з пасiками, городами, садками. Трамвай уже бiгав по проспекту, але воду ще возили з Днiпра в дiжках. Вода хлюпала в чорнотi горiшнього чотирикутного отвору. В сiнях, в темному кутку коло дверей стояла велика дiжка для води, прикрита збитою з дощечок покришкою. I мiдний кухлик, поставлений зверху на покришку, блiдо сяяв каламутним золотом в холоднiй пiвтемрявi ­анкових сiней. XII Я йшов поволi. Я не квапився. Хiба не все одно, чи зверну я в цю бiчну вуличку, чи пiду просто? Чи потраплю на збори конференцiï, чи не прийду на них зовсiм? Я згадував. Далекий присмеречний блиск мiдного кухлика, запах нiчних метеол зберiгав для мене таємницю неповторних переживань. I тодi раптом, де за поворотом обривається над урвищем вуличка, на горбку майданчика, забрукованого широкими ­ранiтними плитами, на тлi несказанноï величi блакитного неба вiдкрилася бiла, вся в соняшному сяєвi, вся нiби наскрiзь просяяна свiтлом Варязька церква. За традицiєю мiст, розташованих по водному шляху з варяг в греки, Новгорода, Києва, Царгороду, церква освячена була в iм'я Софiï, Премудрости Божоï. Я спиняюсь. Я стою й дивлюсь, не переходячи через майданчик, на церкву. Я хочу зберегти в своïй пам'ятi всю повноту й суцiльнiсть раптового враження: синя безодня неба, сiре палання ­ранiту, бiле сяйво церкви й на вiдстанi зеленобiле довкiлля квiтучих дерев. Ця кам'яниця на кручi над Днiпром становить собою маленький архiтектурний шедевр. В нiй є щось вiд Спаса на Нередицi, дещо вiд давньоï дерев'яноï архiтектури i найбiльше вiд довiльноï творчоï мрiï митця, Степана Линника, про iмператорську пишноту Вiзантiï, про Ольжине, перед-Володимирове християнство, про варязькi початки християнства на Украïнi-Русi. Я стою, не переходячи майданчика, i мене дивує, що на цвинтарi перед входом до церкви я не бачу нiкого, анi Ѕулi, анi Арсена Петровича Витвицького, й взагалi нiкого: аджеж конференцiя повинна була початись з оглядин Варязькоï церкви пiд проводом i з поясненнями, якi мав давати Арсен Петрович. У чiм справа? Чи, може, я щось наплутав? Чи збори призначенi не тут, чи, може, зайшли якiсь змiни, якi я випустив з-пiд своєï уваги?.. Я витягаю з кишенi пiджака жмут всiляких папiрцiв, записочок, повiдомлень, нотаток, повiсток на засiдання. Я переглядаю ïх один по одному, поки не знаходжу потрiбного. Так i єсть. Збори призначенi на 11, а тепер Зелена стрiлка на матовому тлi крицевого цифербляту показує лише початок десятоï. Я приïхав надто завчасно. Що менi в такому разi робити? Я замислююсь. Повертати назад до готелю? Але що я робитиму там? У цьому не було б жадноï рацiï. Проïхати до Музею? Але, знов таки, для чого?.. Гаразд, хай буде! Я вирiшую розшукати затишне мiсце на цвинтарi попiд церквою й посидiти над кручею. Я обходжу цвинтар. В колi, викресленому кущами темнозеленоï туï, немов зробленоï з штампованоï пластмаси, я знаходжу лаву над самою кручею. На цiй лавi, низькiй i присядкуватiй, складенiй з важкого каменя, немов вирубанiй в скелi, я влаштовуюсь якнайвигiднiше. Скидаю пiджака, розв'язую краватку, розстьобую сорочку, щоб вiдкрити груди для променiв весняного сонця, засучую рукава, виймаю цигарки, запальничку. Чудово! Це дуже добре, що все це так склалося. 3 насолодою втягую в себе повiтря, насиченого пахощами молодого зела й квiтучих дерев. 3 пожадливим радiсним тремтiнням вiддаюсь бездумному почуттю тваринноï, чисто звiрячоï втiхи, вiд соняшного свiтла й весняного тепла. Кам'янi плити майдану, заллятого сонцем, здаються бiлими. Пiдо мною провалля, пустеля простору, блакитна безмежнiсть: я й нiщо! Велич знелюдненоï самоти! Край кручi зрiзає верхiвки верб, [що] ростуть на мандрикiвськiй оболонi вздовж берега. За ними я бачу смугу золотавих пiскiв. Тодi широку далечiнь рiки. I за Днiпром в синявiй димцi, немов у хмарцi ладану, далекi самарськi луки. Запалити цигарку? Хiбащо! Я дiстаю цигарку, але даремно я натискаю на кришку запальнички. Кришка пiдстрибує, колiщатко зачеплює за камiнець, але ­нiт не запалюється. Певне, бракує бензину! Та добре, що в мене є сiрники. Зеленою голiвкою червоного сiрника я чиркаю по чорному шаршавому боку коробки, на жовтому папiрцi якого намальований лiтак з дулею замiсть пропелера i з двома проречистими написами: Ультиматум та Вiдповiдь Чемберлену. Цигарку запалено. Тоненький струм сивого диму, здiймаючись угору, непомiтно тане в повiтрi. Колись людство, тiшило себе, розповiдаючи казок, тепер воно волiє палити цигарки. Iлюзорне джерело несталих химер! Умовна спроба зробити дiйснiсть необов'язковою! У мене є досить часу, я маю найкращу нагоду, щоб помiркувати про змiст свого сьогоднiшнього виступу на конференцiï. 3 раптовим ентузiязмом я схоплююсь за цей намiр: коробок з цигарками я кладу собi на колiно, одкриваю кришку, щоб на нiй записати тези, дiстаю олiвця. Але порив до працi, спалахнувши, вiдразу ж згасає. Я стаю млявий, висмоктаний, Мене охоплює почуття нудьги перед перспективою щось робити. Проти цих приступiв нудьги я нiколи не мiг змагатись. Правити коректу, писати листи, продумувати змiст вiдповiдей, складати тези для виступiв, вести протоколи на зборах, нi, все це було бiльше за мене. Чи варто обмiрковувати офiцiйний текст офiцiйноï промови? Скажу, що скажеться! Iмпровiзованi промови менi завжди вдавалися далеко краще, нiж заздалегiдь продуманi й пiдготованi. Те, що люди вважали в моïх виступах за наслiдок тяжкоï працi, не коштувало менi нiколи й найменшого зусилля. Своï успiхи я приймав виключно як вiльнi дарунки примхливоï долi. Чи не приємнiше думати нi про що, про необов'язковi речi, про те, що жадного вiдношення до службових справ не має? XIII Я вiддаюсь плину несталих думок, я поринаю в потiк випадкових вражень, я пiддаюсь чарам несподiваних асоцiяцiй. Не засипаючи, я дрiмаю в солодких присмерках райдужного соняшного ранку! Я пересуваю гранi. Я одкриваю новi межi. Я пiзнаю чужi обрiï далеких вiдстаней. В моïй уявi постають образи тисячолiть. Десь, певно, тут ще перед тисячолiттям жили моï предки. По рiцi пливли човни з трикутниками вiтрил. Перед тим, як рушити через пороги, на цих берегових кручах з своïм полоном спинявся похмурий, закутий в залiзо рудоволосий конун­, князь. Князь грабiжник работорговець крамар гiсть. Берегом вiн гнав м'язистих широкоплечих парубкiв i вродливих, досвiдчених в хатньому рукомеслi дiвчат, рабiв i рабинь, загарбаних по спалених селищах на самотнiх рiчках в цiлиннiй глибинi нерубаних лiсiв. Вiн вiз з собою на лодiях зв'язки хутер, срiблясточорнi, синяводимчастi, червоножовтi коштовнi хутра, якi призначенi були прикрашати плечi вiзантiйських красунь царiвен i циркових акробаток. Дбайливо перев'язанi рогожами й ликом лежали паки хрому, юхти, сап'яну, тонко вичинених зелених, червоних, чорних, синiх шкiр. В'ïдливо й гостро пахли баранячi хутра. Тьмяний медвяний аромат iшов од великих липових кадовб. Грубi круглi плити червоножовтого воску й сушена бiлосiра риба, нанизана на лико, заповнювали середини лодiй. Вертаючи з Вiзантiï, конун­-володар привозив з собою коштовнi золототканi тканини, паволоки й оксамити, прозоротонкi барвистi шовки й важку парчу, жовтi вузькогорлi конусовиднi амфори з мiцним i солодким вином, золотi й срiбнi нашийнi кола для своïх жiнок, колти з птахом-сирином, а разом з тим незнанi доти уявлення про мурованi мiста, палаци й церкви, про релiгiю й державу, про Божу владу Церкви й державну владу царя. Конун­ мрiяв стати басилевсом, царем. 3 Олафа й Iн­вара Василiєм. Про варягiв-русiв, що раз-у-раз нападали на столицю ромеïв, вiзантiйський патрiярх Фотiй сказав: Подуло на нас щось суворе, тверде, погибельне!.. Я згадую цi слова патрiярха Фотiя про руïнникiв, що в несамовитому шалi своєму, гинучи, губили й нищили Iмперiю, i вони слова цi наводять мене на згадку про Степана Линника. Вони якнайкраще вiдтворюють химерний образ майстра, що побудував цю Варязьку Софiю над Днiпром. Такий вiн був: суворий, твердий, погибельний. Такий вiн був за своєю вдачею, зовнiшнiстю, тематикою своïх картин, своïм мистецьким стилем, життєвою хаотичною долею, обставинами своєï трагiчноï долi. Особисто пiзнав я митця ще за студентських рокiв, коли я вчився в петербурзькому унiверситетi i, за сполученням, одвiдував також кляси Академiï Мистецтв. Степан Трохимович Линник був мiй учитель. Можливо, що я взяв од нього далеко менше, нiж вiн мiг дати менi, але це вже була моя провина, а не його. Вiн мав звання академiка й вигляд майстрового. Панi казали йому ти i, бачачи на ньому вбрання, вимазане фарбами, приймали його за маляра, якого можна покликати пофарбувати в мешканнi пiдлогу. Був вiн невисокий на зрiст, але кремезний i присядкуватий, замкнений в собi, насумрений, важкий на вдачу й непривiтний. За традицiєю, поширеною серед митцiв, вiн носив тютюнового кольору крилатку й великий ширококрисий, вигорiлий на сонцi капелюх. Його просторий пiджак скидався на балахон, i обвислi в колiнах штани були знизу обдертi й з бахромою. Стоптанi, бруднi, нiколи не чищенi черевики вже давно годилося викинути на смiтник. Не заперечую, серед мистцiв його ­енерацiï вважалось за особливий шик мати зовнiшнiй вигляд городнього опудала. За стародавнiм селянським звичаєм волосся на головi вiн пiдстригав собi пiд горщик, пiдголював на потилицi й скронях, Гостра рудава борiдка його клином випиналася вперед. Жив вiн самотньо й замкнено. Вiн не терпiв, щоб до нього приxодили. До нього не можна було завiтати просто, по-людськи, до нього можна було лише вдертися. Вiн не виходив анi на дзвiнки, анi на гуркiт. Якщо ж хтось аж надто довго й надто настирливо домагався до нього i Линниковi, нарештi, уривався терпець, вiн одчиняв дверi й з'являвся на порозi в робочiй блюзi з палiтрою й пензлями в руцi, абож в кальсонах, нiчнiй сорочцi й пантофлях на босу ногу, якщо перед тим спав, похмуро й мовчки дивився на непроханого одвiдувача i тодi, з обуренням сказавши: Що це за хулiганство!, з гуркотом, погрозливо причиняв дверi, двiчi повертав в замку ключ, бряжчав ланцюжком, усiм своïм виглядом i поведiнкою пiдкреслюючи своє небажання, щоб його турбували вдома. Вiн народився на селi, вчився в сiльськiй парафiяльнiй школi i в Киïвськiй художнiй школi, i тодi, такий недолюдковатий парубчак, потрапив на стипендiю до Академiï Мистецтв. Майже весь свiй вiк, пiсля переïзду з Украïни й вступу до Академiï Мистецтв, вiн проживав у Петербурзi, цьому величному i присмеречному мiстi, де бiляве, затягнене безбарвними хмарами небо низько простягалося над болотяним берегом Фiнськоï затоки. Ведмедкувата похмурiсть його натури якнайкраще вiдповiдала непривiтностi тутешньоï природи. Подiл доби на ранок, вечiр, день i нiч в Петербурзi втрачає свiй сенс, вiн стає не обов'язковою нi для кого умовнiстю. Межi, що вiдокремлюють день i нiч, тут зникають. Тут взимку немає дня так само, як влiтку тут немає жадноï ночi. Його самотнi осенi й зими минали порожньо й непривiтно. Покинений на самого себе, Линник виробив в собi химерну звичку жити поза часом, поза змiною дня й ночi, лiчбою дiб i тижнiв. Ритм його життя не мав нiчого спiльного з природою. Вiн жив в собi, поза природою. Так живши, аж надто легко спитися, i, якщо вiн не спився, не став п'яницею, то виключно через свiй мистецький дар, через мистецьке своє покликання, що його вiн нiс перед собою як священну гостiю, нiс на собi, як несуть смертний хрест, згинаючись пiд його тягарем, щоб бути на ньому розп'ятим. Розп'ятий! пiдписав одного свого листа Фрiдрiх Нiцше. Але якою мiрою це ще бiльше могло стосуватись до Линника?! Як i Нiцше, так i Степан Линник був розiп'ятий на хрестi свого пророчого покликання! Один був фiлософ, другий мистець, але ïх життєва й творча доля була однаково трагiчна, подiбна на долю Едiпа, цього античного царя з Софокловоï трагедiï. У Линника, в його цiлковитiй самотi, не було певних годин, призначених для працi, сну або вiдпочинку. У себе в мешканнi вiн навiть не мав порядного годинника. Безладний хаос речей заповнював великi кiмнати його мешкання. У нього була не знати чим породжена пристрасть скуповувати по антикварних крамницях i на тандитi всiлякий мотлох: порцеляну, ганчiр'я, стародавнi жiночi роби, стару зброю, меблi, давнi рукописи й книжки в тяжких шкiратяних оправах. Разом з порожньою клiткою для папуги, колекцiєю писанок, сiльською полив'яною мискою, кавалерiйським сiдлом, у нього були й коштовнi антикварнi дзи­арi, рiдкi цибулини, рiзнi годинники, але всi вони не ходили. Вiн нiколи не заводив ïх. Щодо мене, казав Линник, то я не бачу жадноï в тому потреби. Вiн не потребував годинника, щоб знати, яка година. Вiн жив поза часом i все таки нiколи не спiзнювався з'являтися своєчасно в клясi на викладi. Годинники вiн вважав за таку ж зайву умовнiсть, як i чистити черевики, вбрання або зуби. В хатi у нього не було анi зубноï щiтки, анi годинника. Стiльки тисячолiть людство обходилося без того й того... Ще й досi мiльйони людей обходяться без зубних щiток i годинникiв. Вiн покликався на практичний досвiд народiв, якi не вiдчувають жадноï потреби вимiрювати свiй робочий час годинами й, вiдповiдно до того, спецiяльними механiчними iнструментами. Ставши академiком, вiн лишився в iстотi своïй селянським дядьком. Годинник, твердив вiн, це рiч чистоï iдеологiчноï умоглядности, абстракцiя, продукт теоретичних розумувань. Вiн не бiльше як iдеологiчна категорiя, безпосередньо пов'язана зi схемою механiстичного мислення ХVII столiття. I Линник продовжував розгортати свою думку далi: Немає сумнiву, казав вiн, годинники можуть бути якнайбiльшими шедеврами мистецтва. Як такi, я ïх цiню й купую, але при тому я не шукаю з того жадноï практичноï користи, бо яка може бути користь з мистецького твору? Вiн нiколи не працював за годинами або певним подiлом доби. Вiн працював до знемоги, до остаточноï виснажености. Вiн кидав робити лише тодi, коли руку йому зводила судома i вiн уже не мiг фiзично не мiг тримати пензля в скрючених пальцях, Тодi вiн iшов з дому або, без межi стомлений, лягав спати. Чи можна працювати, не вiдчуваючи жадноï втiхи од працi?.. Чи можна працювати з одчаю, з безнадiï, з ненависти до самого себе, з почуття самозаперечення? Очевидячки, що можна, бо Степан Линник працював саме так. XIV Його можна було зустрiти на вулицi в зовсiм неподiбний час. Десь дуже пiзно вночi, коли тяжкий туман темряви лежав нерухомо на слизькiй брукiвцi вогких вулиць i тiльки п'янi вигуки останнiх запiзнiлих гультяïв та гiстеричний плач повiï порушували порожню тишу ночi. Або десь зовсiм рано на свiтанку, коли мiсто ще спало i лише великi лопатобородi двiрники в фартухах iз бляхами на грудях починали вимiтати нечистий бруд ночi з забльованих п'яницями пiшоxодiв. Що вiн мiг робити в такi години на вулицi? Якi химери переслiдували його, якi гарпiï, роззявляючи псячi морди, гнались за цим новiтнiм Едiпом в пустелях мiста? Чи, може, покинутий на самого себе, вiн блукав, намагаючись втекти вiд порожнечi себе й свiту? Коли, вийшовши на вулицю, байдуже, в яку це було годину, вiн ненароком згадував, що в нього є якась справа до когось i цю людину йому треба побачити, вiн, що нiколи не звiрявся з годинником i не вважав на час, на першому розi брав вiзника й казав йому поганяти. Вiн ïхав по порожнiй брукiвцi на вiзку, що пiдстрибував, i кляв людину, яка йому знадобилася. Вiн кляв ïï й усiх iнших, що, мовляв, нав'язуються до нього, турбують його, не дають йому нiколи спокою в справах, якi й найменше його не обходять. Дарма що справи цi торкалися виключно самого Линника. Рiч iшла про його участь в черговiй виставцi Мира искусства, вибiр мiсця для його картин в виставочнiй залi, обговорення з режисером проєкту декорацiï до п'єси Метерлiнка або Iбсена, сплати грошей за куплену в нього для Музею картину або чогось iншого подiбного. До людини, яка завинила перед Линником виключно тим, що Линник мав до неï дiло, що ця особа з якогось приводу знадобилася йому, вiн мiг прийти першоï-лiпшоï години. О третiй годинi ночi, так само як i о шостiй чи сьомiй годинi ранку, коли люди вже збиралися лягати спати, вже спали або ще не починали навiть одягатись. Що це важило для Линника? Iнших вiн уявляв на свiй кшталт: до нього треба було вдиратися силою. Так само силомiць, ­валтовно вiн вдирався до людини, яку вiн хотiв побачити. Навряд чи вiн припускав, що до когось можна завiтати спокiйно й лагiдно. Людина ставала жертвою його вiзити. Одвiдин Линникових лякались, як i зустрiчi з ним на вулицi. Для господарiв мешкання, куди вiн з'являвся, його вiдвiдини межували зi стихiйною катастрофою, щось таке, що нагадує повiнь, землетрус, гiрський обвал, гура­ан: усе знищено, зм'ято, розтрощено, стерто в порох, вирвано! На обрiï вiн з'являвся жорстокий i невблаганний. Вiн починав галасувати ще перед дверима: Одчинiть! Можна було подумати не знати що. Переступивши через порiг, вiн вривався до помешкання, не питаючи, чи можна, чи нi, приймають чи не приймають. Вiн бешкетував ще заздалегiдь. Заява Господа сплять! не справляла на нього жадного враження. Вiн одсовував заспану покоïвку вбiк i питав Де тут у вас свiтло? Вiн розпоряджався, як у себе в хатi. Вiн питав: Як пройти до вiтальнi?, тодi, ввiйшовши до залi, помацки шукав коло дверей електрики, сам запалював свiтло й наказував розбудити господаря. Якщо йому чинили спротив, не вiдразу одчиняли дверi або, провiвши до вiтальнi, примушували його довго, на його думку, чекати на господаря. Линник ображався. Вiн вголос мимрив про хамство деяких! i тодi, не хотячи чекати далi, розбудивши всiх в мешканнi своïми кроками, криком i гуркотом, гукав: Можете зачинити дверi, бо я йду! Вiн мiг просидiти в гостях вiсiм, десять, дванадцять, не знати скiльки годин. Прощаючись з господарем, вiн лишав його знеможеним, пожовклим, зденервованим, вибитим з колiï. Десь проявлялась егоïстична наïвнiсть самотнього й песимiстичного митця, одiрваного вiд ­рунту й цiлком заглибленого в своє мистецтво, для якого не iснувало свiту поза мистецтвом i нiчого в свiтi, окрiм мистецтва, i десь починалось я нiколи не сумнiвався в тому навмисне й свiдомо органiзоване бажання робити все наперекiр, прагнення гри задля гри. XV Линник волiв рахуватися з собою, вважати на себе, на власнi своï уподобання й нi на що бiльше. Зовнiшнiй свiт iснував для нього мiрою його бажань, звичок, уявлень i примх. Реальне, як таке, не iснувало для нього. Вiн не мiг примиритися з тим, щоб йому щось протистояло. Вiн i­норував дiйснiсть в ïï незалежному вiд нього буттi. Руïнник, вiн руйнував реальнiсть. Вiн компонував ïï на свiй зразок, деформував ïï за власною уявою, творив ïï з себе на власний кшталт. Не знаю, чи не повинен я визначити це як iмпресiонiстичний суб'єктивiзм?.. Можливо! Саме в цi роки на початку 20 столiття цей напрямок захопив провiднi позицiï в мистецтвi й панував в суспiльнiй iдеологiï. До нього пристосовували стиль в мистецтвi, своï переконання, спосiб вiдчувати, манеру мислити, вiдчувати й жити. Пiднесено особу, культивовано я! Однак, можливо, що це було щось бiльше, щось iнше, принципово вiдмiнне. Це був iндивiдуалiзм, який уже переходив в свою протилежнiсть, з якого народжувалося плекання надiндивiдуального. У Линника були завдатки соцiяльного реформатора, полiтичного дiяча; партiйного лiдера, що змiнює дiйснiсть, формує ïï згiдно з параграфами й пунктами свiтоглядовоï доктрини. Одне слово: дiйснiсть не повинна бути такою, якою вона була досi! Дiйснiсть, як i людина! Вiн поставав проти звичайно-людського й проти реальности. Чи був вiн людиною?.. В кожнiм разi вiн не був людиною, подiбною на iнших. Вiн бунтував проти себе, як проти бiологiчноï iстоти. Вiн творив себе з середини себе самого, фантаст, мiстагог i руïнник. Витвiр власноï, назовнi виявленоï уяви й волi, розумова конструкцiя, iдея, проєктована в свiт речей, проти якого вiн змагався. ...Надзвичайнiсть його уподобань, збентежений i манiякальний його вигляд спорiднювали його з розпливчастим туманним пейзажем Петербур­у! Ви йшли i перед вами з туману, з-за рогу вулицi, з-за чиєïсь спини несподiвано виринала його постать, сконцентрований згусток присмерок, туманнiсть, що набула форм, умовно й штучно прибрана в людське вбрання, в пахи, ненароком придбанi в крамницi випадкових речей. На вулицi вiн iшов, нiби тут на людяному проспектi столицi вiн був тiльки сам. На Невському вiн iшов, немов прокладав собi шлях в джун­лях. Лiва рука закладена була за спину, в правiй вiн тримав велику ковiньку, такий звичайний собi селянський кiлок, якого вiн видрав собi десь на Украïнi з плоту, щоб одбитися вiд сiльських псiв. Ковiньку вiн нiс перед собою, виставивши ïï вперед. Так ходять слiпцi. Здавалось, вiн iшов з заплющеними очима, Здавалось, вiн галюцiонував. Здавалось, привиди й кошмари, жахливi й дивнi примари заволодiли його стомленим, отруєним мозком i вiн не може звiльнитись од ïх тяжкого й гнiтючого полону. Вiн iшов, i в кожного, хто його бачив, складалося враження, нiби з ним оце щойно трапилося велике нещастя i вже для нього немає порятунку, i вiн, охоплений одчаєм, розчавлений катастрофою, в горi, що стало надмiрним, що перевищує людськi сили, вже не реа­ує нi на що, нiчого не бачить i нiчого не помiчає довкола себе. Але вiн бачив, бачив з зiркiстю степового хижого птаха!.. Вiн блукав по вулицях мiста, й самота гнiтила його. Зустрiвши знайомого, вiн ставав щiльно перед ним. Вiн перетинав йому шлях. Щоб вiн не пiшов геть од нього, вiн тримав його мiцно за рукав або за полу. Вiн хапався за нього, як за рятунок, як мандрiвник з корабля, викиненого бурею на самотнiй острiв, тримається за скелю. Од нього не можна було пiти, навiть коли б ви хотiли зробити це, коли б, перепросивши, ви казали йому, що вам нiколи й ви поспiшаєте. Вiн не звертав на вашi слова жадноï уваги. Ви благали вiдпустити вас, вiн робив вигляд, що не чує, i тiльки ще цупкiше тримав вас за рукав вашого пальта. Вiн мiг простояти й пробалакати з вами кiлька годин, не зважаючи нi на що, на те, що ми заважали людям проходити, що нас лаяли, що нас штовхали, нiби все це вiдбувалося не на Невському, на розi Садовоï або Лiтейного, а десь поза часом i поза мiсцем, в умовностi театралiзованих, макетних площин. Ви пропонували йому: Може, Степане Трохимовичу, ми одiйшли б десь убiк! Але вiн вiдповiдав: Та нiчого!.. I ми продовжували стояти в гущавинi людського потоку. I хоч весь час говорив тiльки вiн i ви мовчали, не наважуючись вставити бодай пару слiв з свого боку, щоправда, вiн все одно не слухав би вас, вiн розмовляв з вами роздратованим тоном, нiбито сварився з вами. Скидалося, що вiн спинив вас з єдиною метою наговорити вам прикростей або полаятись. О, в розмовi вiн не був анi доброзичливий, анi привiтний. Розмову вiн обривав раптом, зовсiм несподiвано, на половинi фрази, не скiнчивши думки. Вiн кидав спiврозмовника, не попрощавшись i не простягнувши йому руки. Однак, уже одiйшовши, вiн все ж таки повертався. Вiн кликав: Пане добродiю, почекайте-но, я хочу вам ще щось сказати!.. Вiн затримувався ще на одну мить. Вiн говорив спiврозмовниковi наприкiнцi те, з чого, властиво, вiн мiг почати. Вiн закидав спiврозмовниковi, що той його затримав i вiдiбрав вiд нього час, тодi як у нього є багато ще дуже важливих справ i вiн поспiшає i взагалi йому нiколи i вiн не може марнувати свiй час з кожним зустрiчним на вулицi задля всяких дурниць. I вiн iшов, не звертаючи нi на кого уваги, розштовхуючи перехожих, як на мiстечковому ярмарковi, заклавши лiву руку за спину, а праву з дрючком од сiльських собак виставивши вперед. Я лишився стояти, приголомшений i ображений, не розумiючи нiчого. Я не мiг дати собi ради, в чому я завинив перед ним, аджеж, властиво, я взагалi нiчого не промовив до нього i не я, а вiн затримав мене на вулицi. Я лише вклонився йому з усiєю чемнiстю студента, виявленою професоровi й видатному маляревi-майстру. Я був певен, що ми, не знати лише задля чого, розсварилися тепер навiки. Усякий зустрiчний на вулицi... повторював я фразу, що ïï кинув Линник на мою адресу. Я вирiшив бiльше нiколи з ним не вiтатись при зустрiчi або вклонятись йому якнайстриманiше, найбiльш офiцiйно. При ближчiй зустрiчi, такiй же несподiванiй i раптовiй, як i попередня, помiтивши заздалегiдь Линника, я зробив все, щоб за всяку цiну якось зникнути. Я сподiвався, що вiн мене не помiтить. Я приклав усiх зусиль, щоб уникнути зустрiчi, непомiтно прослизнути, загубитись в юрбi, сховатись за спинами людей. Я пiдняв комiра й натиснув фуражку; я дивився вбiк. Я квапливо перейшов на другий бiк вулицi. Я тiкав. Даремно! Вiн уже побачив мене. Вiн уже стежив за мною. Вiн уже гнався, гукав, махав палицею. Мушу признатися: того разу вiдбулася грiзна, майже огидна сцена, при згадцi про яку я ще й тепер вiдчуваю сором, нiяковiсть, конфуз. Я прискорив кроки. Тодi почав бiгти. Я бiг усе швидше й швидше. За мною почали гнатися, хтось ударив мене, хтось схопив мене за комiр, за груди. Мене затримали. Я пручався. Менi почали вивертати руки. Я обурено протестував. Мене лаяли. Я стояв без фуражки, яку я десь загубив, тiкаючи. Довкола почала збиратися юрба, цiкава до вуличних скандалiв. Люди питали один одного: Що трапилося? Кого це пiймали? Людська фантазiя не знає меж. Однi стверджували, що пiймали кишенькового злодiя, який на ходу зстрибнув з трамваю. Iншi запевняли, що затримали банкового урядовця, який розтратив грошi i хотiв утекти до Америки. Дехто докладно розповiдав, що це розпутний син, який обiкрав батькiв, щоб пиячити по ресторанах i витрачати грошi на повiй. Той, що тримав мене, знав усе якнайдокладнiше. Вiн запевняв, що вiн бачив в моïх руках золотий годинник з ланцюжком. В повiтрi пахло самосудом. Якийсь цiлком пристойно одягнений пан уже пiднiс руку, щоб кулаком з усього розмаху ударити мене в обличчя. Усi студенти, сказав вiн, революцiонери! Бий студентiв!.. В цей останнiй момент, в ролi рятiвника, з'явився Линник. Вiн бiг з умiлiстю досвiдченого призера. Вiн поквапливо взяв мене за руку. Вiн визволив мене вiд розлюченоï юрби в останнiй момент, коли мене збиралися бити. Простягаючи менi фуражку, яку вiн встиг пiдiбрати по дорозi, вiн не без уïдливого сарказму сказав: Ну, ось бачите, й не втекли вiд мене! Вiн великодухо нагадав менi, що я повинен бути вдячний йому, що вiн врятував мене вiд помсти юрби. Я був винен в усьому. Линник виступав в ролi чистого янгола. Але все ж таки й ця зустрiч, яка почалася втечею й переслiдуванням, закiнчилася, як i звичайно, брутальнiстю, сказаною Линником наприкiнцi. Усе повторилося спочатку й до кiнця одне й те саме. Зрештою я звик до поведiнки Линниковоï. Я приймав його таким, яким вiн був, i вiн весь час мого перебування в Петербурзi за студентських моïх рокiв ставився до мене з усiєю приязню, хоч це й була завжди приязнь на власний його, Линникiв, спосiб. XVI Це був його спосiб поводитися з людьми: брутальний, рiзкий, завжди з вiдтiнком бешкетництва. До людей вiн ставився з недовiрою. Вiн тримався думки, що людина людинi є ворог. Вовк! Людину, казав вiн, треба брати за груди, хапати за горлянку, збити з нiг, придушити колiном, i тодi можна сподiватися, що вона стане або такою, якою вона є насправдi, або ви ïï зробите такою, якою ви хочете, щоб вона була. Я вже згадував: вiн займав велику багатокiмнатну квартиру поблизу Академiï Мистецтв на однiй з лiнiй Васильïвського острова i жив в нiй сам. Служник з Академiï приходив до нього раз на тиждень, щоб якось прибрати мешкання, лiжко, замiнити постiль, замести пiдлогу, взяти бiлизну до прання. Ïв Линник, коли трапиться, де трапиться й що трапиться. Ïжi вiн не надавав жадноï ваги. Коли вiн працював, вiн не ïв. Вiн мiг не ïсти днями, добами. Якщо його питали, чи вiн уже обiдав сьогоднi, вiн завжди вiдповiдав: Алеж я обiдав вчора!.. Здоров'ю людини шкодить, якщо вона обiдає щодня! Дома вiн не ïв, вiн годувався виключно по харчiвнях i кухмiстерських. Вiн виходив з дому й тодi ïв. Це в нього пов'язувалося в його уявi: бути не дома ïсти, ïсти значило для нього бути не вдома, ïсти на людях. Вiн не зносив ïсти самому. Вiн виходив. Вiн клав ключi од мешкання до тiєï кишенi свого заношеного пiджака, до якоï можна було ïх покласти з меншою небезпекою втратити ïх, бо ця кишеня була менше подерта, нiж перша. Вiн хотiв бачити людей, розмовляти, ïсти. Вiн потребував товариства, але йому було байдуже, хто це. Першу-лiпшу людину, яку вiн зустрiчав на вулицi i яку вiн бодай найменше, бодай приблизно знав, десь бачивши перед тим, вiн тягнув з собою. Годi було його спекатися. Вiн примушував iти з собою. Краще було згодитися, нiж пручатися: все ж таки це менше зло. Йому було однаково байдуже, з ким iти й куди йти. Це мiг бути найдорожчий ресторан, Ведмiдь, Домiнiк, Асторiя, Палкiн, або й найпаскуднiша, найбруднiша харчiвня. Перше, що трапиться по дорозi. Ви не повиннi були сперечатися й вибирати, як i вiн сам. Ви не повиннi були вiдмовлятися нi в першому випадковi, нi в другому, щоб не нарватися на публiчний скандал або на грубiсть з його боку. Платив завжди Линник: Я запропонував iти ïсти, я плачу, категорично заявляв вiн. Вiн щедро давав льокаям на чай. Вiн не був анi скупий, анi ощадний. Пам'ятаю один випадок, що трапився зi мною десь, певно, на веснi 1910 року, абож коло того. Була весна, травень, час, коли в Петербурзi починаються бiлi ночi. В прозорих каналах старих садiв вiдбивались кущi квiтучого бузка. Мармуровi статуï дивились в зеленкувату воду холодних ставiв. Небо сяяло ясним розвiяним свiтлом, що здавалось неправдоподiбним в своïй неуявнiй нiмотi. Я швидко йшов крiзь нерухому бiлявосiру порожнечу беззгучних вулиць. 3 Гороховоï я звернув на Мойку. Великi кам'яницi, пофарбованi в зелений, сiрий i цитриновий кольори, та рiденькi блiдозеленi анемiчнi вербки, що росли вздовж ­рат каналу, повторювались, подвоєнi, в застиглiй бруднiй водi. Було вже далеко за пiвнiч. Це не була нiч, але це й не був день. Нi вечiр, анi ранок. Нi темрява, нi свiтло. В двоïстому життi мiста-привида було щось непевне. Я поспiшав. На завтра на ранок в мене був iспит. Наскочивши в присмеречних сутiнках нiчного дня на якогось перехожого, я помiтив тiльки вiдблиск цилiндру, не дивлячись, хто був той, з ким я зiткнувся, я кинув побiжне: Пробачте, прошу! й побiг далi. Та був це Линник, i вiн уже схопив мене за рукав моєï студентськоï тужурки й тримав мене мiцно. Не привiтавшись, вiн сказав, звертаючись швидше до себе, нiж до мене: Отож i гаразд! А то я гадав, що нiкого не зустрiну. Де б тут нам попоïсти? I хоч я й найменшоï не мав охоти ïсти й мене зовсiм не приваблювала перспектива просидiти десь за столиком решту ночi, без сну, коли завтра в мене був iспит, але я вже не мiг вирватися з цупких рук Линника. Вiн дивився на мене суворо й похмуро, нiби я або вiн, або ми вдвох, таємничi змовники, цiєï глухоï ночi-дня домовлялися вчинити якийсь ганебний i пiдлий жорстокий злочин. Ми пiшли. Ми потрапили поблизу на бiчнiй вуличцi, мiж Мойкою й Морською, до огидного брудного трактиру, розташованого в сутеренах. Збитими плитами схiдцiв ми зiйшли вниз. Заля з низьким склепiнням, з вогкими стiнами, з нечистою й гнилою, пропльованою пiдлогою була повна кухонного чаду, тютюнового диму, смороду горiлки, людських випарiв. В сiрiй каламутi туманних сутiнкiв жовтими плямами розпливалось з-пiд широких бляшаних дашкiв свiтло великих гасових лямп. За столиками сидiли сумнiвнi й двозначнi постатi, умовнi тiнi людських iстот, жалюгiднi покидьки мiста, п'яницi, з червоними очима крiликiв, сухотнi злодiï, п'янi повiï. На стiнах висiли написи, якi проголошували: Роззуватися за столами забороняється!, Забороняється висловлюватися матерно! Це були жаднi символи, стилiзованi пiд льокальний тон. Я бачив: стягнувши чоботи, вiзник у своєму тяжкому ватяному кафтанi розмотував на ногах прiлi онучi. Мене охопило почуття одчаю. Мене сповнював страх, змiшаний з жалем i болем. Я подивився на Линника, на його еле­антний цилiндер, на руду клином м'яту борiдку. Здавалось, вiн не реа­ував. Як i всi, ми пили горiлку з щербатих склянок i запивали ïï пивом. Ми ïли пiдозрiле вариво, що звалося солянкою. Половий в широкiй i довгiй кумачевiй сорочцi на випуск, пiдперезаний вузьким ремiнцем, поставив перед нами на стiл тарiлку з ковбасою i другу з пласким, вимоченим в оцетi фiолетовим оселедцем. Солонi огiрки завершували невибагливе меню цього вiдкритого нiччю притону. Я наткнув на виделку шматок ковбаси. Я вагався. У мене вистачило мужности взяти його до уст, але я не наважувався проковтнути. Я пiдвiвся з свого стiльця i сказав: Пробачте, я на хвилину! Я пiшов виплюнути непрожований шматок в темний куток трактирноï залi. Там тхнуло вогкою цвiллю й сечею. Стояв запаскуджений фiкус. 3 огидою я виплюнув з рота жвачку м'яса. Линник ïв, кваплячись, пожадливо й багато. Вiн набивав рота великими шматками, спiшив ковтати, давився ïжею. Вiн сидiв, низько схилившись над тарiлкою. Забувши про все на свiтi, вiдсутнiй до всього, що дiялося навколо, вiн поринув в ïжу. Його руду борiдку, залляту пивом, засмiчували крихти ïжi. Скрученими пальцями, не одриваючись од ïжi, накладеноï на розмальовану взорами тарiлку, вiн, не дивлячись, помацки шукав на столi склянку з горiлкою або кухоль пива. Було видко, що вiн дуже зголоднiв i охляв. Хто зна, скiльки часу минуло з тих пiр, як вiн ïв востаннє! Може, вiн уже кiлька днiв не виходив з дому, замкнувшись в майстернi, в похмурому настроï iстеричноï одчайдушности, самозаперечливо вiдданий працi. Так ïдять босяки в притонах портових мiст, коли нарештi дорвуться до ïжi. Попереднє голодування вiн компенсував ненажерливiстю. Сьогоднi вночi вiн надолужував те, чого не доïв вчора й не доïсть завтра. Здригалась борiдка. Тремтiли пальцi, вчепившись в костяну колодку виделки, безпорадно й розгублено вiн метушився на своєму стiльцi. Я дивився на нього з подивом i жахом. Я уявляв собi безпораднiсть його самоти, i в менi прокинулось почуття одчаю. Я наочно сприймав нелюбий хаос невлаштованого його життя. Ми вийшли. Усе так само нерухомо й беззгучно линуло сутiнкове свiтло ночi. Довколишня тиша зраджувала, що все ще тривала нiч. Линник сп'янiв од випитоï горiлки й поxитувався. Ми не пройшли й кiлькох крокiв, як йому зробилося погано. Блiдий i знеможений, схиливши голову, Линник стояв, спираючись рукою об стiнку будинка. Вiн широко роззявлював рота й тяжко xрипiв. Полiцiянт, який стояв на розi Морськоï, пiдiйшов до нас. Вiн з докором подивився на нас i повчально зауважив, що панам так не годиться робити. Тодi, почав вимагати, щоб ми йшли на протверезiння до полiцiйноï дiльницi. Я заявив, що ми не пiдемо. Вiн настоював, посилаючись на порядок. Я вилаявся. Вiн узявся за свищик, щоб засюрчати. Роздратований, я сказав, що Линник його превосходительство, i рiшучим тоном наказу на ти сказав: Поклич вiзника! Це справило на нього враження. Це був тон, до якого вiн звик, тон, яким з ним говорили всi вищi, що для нього були богами, i яким вiн розмовляв з усiми нижчими, що для них вiн був абсолютним втiленням абсолютноï влади. Вiн покликав вiзника. 3 допомогою полiцiянта й вiзника ми всадили знепритомнiлого Линника на вiзка. Ми рушили. Я пiдтримував Линника, який сповзав з сидiння вниз. Ноги в подертих зношених чоботях безпомiчно стирчали й тiлiпалися за бортом прольотки. Полiцiянт за звичкою виструнчився й взяв пiд козирьок. Вiн уперше в своєму життi бачив його превосходительство, що носить еле­антний цiлiндер i чоботи, подiбнi на босяцькi шкарбани, i, замiсть сусiднього на Мойцi Ведмедя, волiє напитися п'яним в трактирi для вiзникiв. Щоб закiнчити опис Линника, мушу додати, що вiн одягався цiлком випадково, як трапиться. Вiн не зважав на свою зовнiшнiсть i найменше. Вiн мiг носити однаково: старий ширококрилий капелюх, сiльський, дядькiвський бриль, англiйський, найкращоï марки цилiндер, найдорожчi, наймодернiшого фасону черевики, купленi пiд час закордонноï подорожi денебудь в Парижi, Стокгольмi або Царгородi, абож звичайнi змазанi чоботи, що вiн ïх купив десь на ярмарку в Златополi або Конотопi. Усе залежало виключно вiд нагоди. Ярмарковi чоботи могли сполучуватися з цилiндром, лякованi черевики з обдертими штанцями. Обставини його трагiчного, подiбного на катастрофу кiнця загальнознанi, щоб я мав потребу спинятися тут на них докладнiше. Про них багато писали свого часу в газетах. Про них завжди згадується в його життєписах, в монографiях, присвячених його творчостi. Як i Микола Сапунов, Линник потонув у Фiнськiй затоцi. Потонув чи втопився? Це лишається й досi загадкою. Тут можливi рiзнi припущення, й не можна, однак, нiчого сказати певного. Влiтку 1911 року вiн якось поïхав з Петербур­у до Куоккала. Одвiдав Iллю Рєпiна в його Пенатаx. Побував у Леонiда Андрєєва, в якого обiдав i з яким пив. Тодi зайшов до Корнiя Чуковського i полаявся з ним. Пiсля того його бачили на двiрцi, вiн був сам, мав насумрений i зосереджений вигляд, сидiв за столом в буфетi й пив. Ввечорi, замiсть повернутись до Петербур­у, пiшов до моря, взяв рибальського човна й виплив на простiр. Чорний профiль човна, подiбного на труну, чiтко викреслювався на червоножовтiй поверхнi плаского моря. Вiн веслував, ритмiчно нахиляючись, пiдiймаючи й занурюючи весла в розплавлену рiдину золота. Нерухоме сонце стояло на обрiï. Небо сяяло тiєю ж барвою, що й море: безконтурний суцiльний потiк золотого свiтла, але немов крiзь якийсь блiдий серпанок, вуалеву фiранку, що послаблювала всi тони. Линник склав весла. Вiн пiдвiвся. Вiн випростався. Вiн розкрив руки. 3 берега це була як дрiбна риса чорного хреста. I тодi... Хто зна, тут можливi зовсiм вiдмiннi припущення. Можливо, похитнувся човен. Можливо, вiн, випроставшись, посковзнувся на вогкому днищi човна й, упавши, не втримався. Жадного крику, жадного благання про порятунок не донеслося до берега. Чи, може, все вiдбулося надто далеко, щоб щось почути?.. Проминула якась невловлювана мить. Швидким поквапливим кроком нечутно пройшла Доля. Чорна постать людини, що випросталась над човном, несподiвано зникла в червоному полум'ï моря. На поверхнi гойдався чорний важкий човен. По дзеркальному склу води неквапливо розходилися кола. Коло за колом. Линникового трупа не знайшли. Певно пiдводна течiя винесла його тiло десь далеко в глибини Балтiйського моря. XVII Загинув майстер, лишилася творчiсть. В iсторiï украïнського мистецтва Линник займає своє й видатне мiсце. Його iм'я звичайно згадують поруч з iменням Нарбута. У цьому є безперечна рацiя, але тiльки з того погляду, що обидва цi Майстри, так неподiбнi в iстотi своïй один на одного, однаково перемогли як в собi особисто, так i в своïй творчостi народницькi традицiï пейзажного етнографiзму, спертого на почуття, на сантиментально чуле ставлення до украïнського народу й природи. Сантиментальнiсть?.. Чулiсть?.. Що спiльного було в Линника з сантиментальнiстю або чулiстю? Линник говорив про мистецтво, за Ен­ром: Малювати це мiркувати! Мистецтво повинно стати доктриною. Або, висловлюючись дещо точнiше: складовою частиною доктрини. Мистецтво Линника не було почуттєве, воно було протипочуттєве. Чи не треба було б про нього сказати, що воно було розсудливе?!.. Вiн не малював вишневих садочкiв. Вiн не намалював жадного заходу сонця, жадноï хати з мальвами, жадноï дiвчини з парубком коло перелазу, дiвчат, що гадають пiд Водохрищi, гарбузiв або помiдор на базарi. Вони малювали ранки й вечори, соняшнi й дощовi днi, зиму, весну, осiнь i лiто, мiсячне сяйво, вступ Хмельницького до Києва, бузок у садку, стiжки сiна, тонкий мiсяць, що крижинкою звис в небi над околицями села, важкi хмари, що тягли по землi водянi подоли дощу, стежки, протоптанi серед пiль, майдани в Глуховi, церкви в Чернiговi. Вiн не малював нi квiтiв, анi ранкiв, нi зим, анi весен. Золота осiнь не дихала з його полотен, цитриновою барвою дерев i обережним теплом сонця. Вiн не прагнув нiкого зворушувати. Вiн знущався з мистецтва, яке зворушує. Страждав, кипiв, обурювався, бешкетував. Зустрiтися з Линником на якiй-небудь мистецькiй виставцi значило нарватись на публiчний, свiдомо ним органiзований скандал. Якось я потрапив прийти на виставку Союзу пейзажистiв саме тодi, коли по залях з виглядом хворого й ницого одчаю блукав Линник. Вiн зрадiв, побачивши мене, якщо тiльки можна назвати радiстю той вибух мстивоï лютi, якою вiн зустрiв мене. Га, сказав вiн, звертаючись до мене, i ви прийшли подивитись на цю купу дерма?..Та ви, певне, ще нiколи не бачили отакоï гидоти, як ця... I вiн потягнув мене до картини, яка його збентежила найбiльше з усiх: Га?спитав вiн мене, зазираючи в вiчi, ладний, здавалось, схопити мене за груди або ногою наступити менi на горлянку, якщо б я тiльки наважився щось сказати в оборону цього твору. Ну, що ви можете сказати на це? Архiдермо, чи ж не так?.. Я ж вам казав! Не пам'ятаю, що це було за полотно, перед яким ми опинились. Певне, що це був зовсiм шабльонний якийсь пейзаж. Червонi маки над жовтою глиною кручi. Жовтавi лани стиглоï пшеницi. Клюмби в саду перед терасою з осiннiми айстрами. Абож взагалi щось на зразок цього. Таке нiкчемне паскудство треба нищити, палити, дерти! гримiв Линник: За це треба вiшати! Згодом, i Линник таємниче знизив голос, це й робитимуть з малярами подiбного ­атунку. Ïх катуватимуть, ïх садитимуть в за­ратованi клiтки, ïх розстрiлюватимуть. Засилатимуть до Сибiру! Вiн казав це пошепки, з насолодою, сповнений ненажерливоï помсти проти мистецтва, яке вiн ненавидiв всiма фiбрами своєï душi. На моє щастя, в нього не було ковiньки, щоб проткнути нею картину, i не трапилося ножа, щоб пошматувати ним полотно. Вiн обмежився тим, що одхаркнув, сплюнув i сказав з обуренням: Чистоплюï! Сiра тiнь жiнки, що стерегла спокiй заль, вiдокремилася вiд дверей i, нечутно прослизнувши по навощеному паркетi, опинилася перед нами: Тут, пане, заборонено плювати на пiдлогу. Для того в кутку стоïть плювальниця. Це зачепило Линника. Вiн розхвилювався. Чи ви чули? Бачивши таке дрантя, не можна людинi навiть плюнути?!.. Ходiмо звiдцiля, ходiмо! Десь поснiдаємо! Якщо, i пiсля павзи, з гiрким сумом подивившись на мене, вiн додав, якщо ви не заперечуєте! Йому перечити?.. Це якщо в його устах бринiло б явним знущанням з мене, коли б за всiм цим не ховався, прикритий галасом i бешкетами, зовнi нiколи не виявлений бiль гостроï самоти, особистоï й творчоï. ...Вiн хитро пiдморгує менi оком i стискує в руцi клин своєï рудоï борiдки. Ковiнька лагiдно зберiгається в швайцара, i за прапор битв i перемог править Линниковi на цей раз ресторанна серветка. Ми сидимо з ним удвох за столиком у Домiнiка, й вiн посвячує мене в таємницi ритуально-урочистих назв, якi вичитує з карти страв. Кiнчивши замовляти, вiн звертається знов до улюбленоï його теми: мистецтво й теоретичне його об­рунтування. Сьогоднi вiн виголошує рiзнi фiлiпiки проти ляндшафтного малярства. Проти того, щоб змальовувати предметове. Зовнiшнiй образ свiту. Вони, Линник змахнув у повiтрi серветкою, як прапором, вони уявляють собi, що вони творять мистецтво, коли малюють природу, природний свiт в його речевiй, природнiй даностi! Але це, кажу я вам, жадне мистецтво. I вiн обережно налив з карафки менi й собi по чарцi горiлки!.. Боже, що вiн робив тодi зi мною, безневинним недосвiдченим юнцем, який у себе в родинi не вживав i краплi спиртових напоïв. В тi роки я ще зовсiм не розбирався нi в складнiй ­астрономiчно-кулiнарнiй науцi, анi в напоях. Линник був моïм Вер­iлiєм, я його несмiливим i нiяковим Дантом. Линник вiддавав перевагу мiцним напоям i пiд його досвiдченим керiвництвом я навчився вiдрiзняти смак, якiсть горiлки з бiлою й червоною голiвкою, шустiвськоï гiркоï, абсенту, шнапсу, вiскi. Керований ним, я пройшов по всiх дев'ятьох копах горiлчаного пекла i, одночасно з тим, по всiх дев'ятьох колах теоретичного раю, щоб, в розмовах з Линником, пiзнати найвищу iстину Мистецтва, кохану Беатрiче. Мистецтво, що з мистецтва вiдтвореноï природи об'єктивно даного свiту, має стати зав'язком образiв в системi новоï органiзованоï й упорядкованоï, не даноï, як досi, але новоï, створеноï реальности... XVIII Мистецька творчiсть Степана Линника й Юрiя Нарбута в iсторiï украïнського мистецтва репрезентують етап, коли украïнське малярство переходить вiд народництва на позицiï антинародництва! Але на цьому подiбнiсть мiж старшим, Линником, i молодшим, Нарбутом, уривається, в усьому iншому вони були полярно протилежнi. Стиль, тематику, форму для Ю. Нарбута визначив ХVII вiк, Хмельниччина, доба розквiту украïнського барокка. Творчу увагу С. Линника притягала зовсiм iнша епоха, IХ-Х вiк, iмперiя Святослава й Володимира, великий водний шлях з варяг у греки, вiд Скандiнавiï до Вiзантiï. Одного вабила держава, другого початковi етапи держави, не усталена держава, а ïï неусталенiсть, держава на етапi ïï становлення. Нарбут був стилiзатор. Iсторичнi форми барокка ХVII столiття визначили для нього замкнену сталiсть завершеного стилю. Вiн вiдмiнював, перерозташовував, сполучував окремi елементи цього стилю, стверджуючи його остаточнiсть. Щождо С. Линника, то Линник виходив не з стилiстичноï даности, а з стилiстичноï заданости, не з того, що є, а з того, чого немає, що буде, що повинно бути. Вiн не комбiнував елементiв бароккового або якогось iншого стилю, який уже iснував. Його цiкавило в мистецтвi не те, що вже оформилося, а те, що оформлялось, не те, що iснувало, а те, що не iснувало, суспiльство, краïна, народ, стиль не тодi, коли вони склались, а час, коли вони щойно складались. Держава, яка народжується, народ на етапi його витворення, стиль, що тiльки починає з'являтись. Неоформлене, початки, хаос!.. Хаос побуту, особи, мистецтва, такий був Линник. Такою ж була й його мистецька творчiсть. Вiн не шукав для себе попередникiв, на яких би вiн мiг спертися, як Ю. Нарбут; вiн шукав посередникiв, яких би вiн мiг знищити. Мистецтво свiту, висадженого в повiтря вибухом несподiваноï катастрофи, ось ­атунок мистецтва, що його визнавав i стверджував Степан Линник. Мислити епохами й ïх суперечностями, виходити з ïх протиставлення стало для всiх нас, людей середини 20 столiття, що пережили катастрофи двох свiтових воєн, стандартом мислення. Ми звикли мислити, розмежовуючи свiти i протиставляючи епохи: монархiю Гогенцолернiв i Ваймарську республiку, Новий час, Наш час i Середньовiччя, буржуазiю й пролетарiят, большевизм i капiталiзм, нацизм i демократизм... Ми зневажаємо тi роки, якi не пересувають всесвiт на тисячолiття вперед або назад. Ми сприймаємо добу не як клич часу, що минає в байдужiй, завжди однаковiй i тотожнiй однозначностi свого повсякденного з'явлення й зникнення, а як етап творення нового свiту, в його непримиреннiй протилежностi всьому, що було досi. Сьогоднi все це не є жадна новина анi для кого. На початку столiття подiбнi погляди були здобутком окремих осiб. Самотнiми й iзольованими, кабiнетними або в'язничними концепцiями поодиноких самiтникiв. Линник належав до ïх числа. Вiн обертався в колi подiбних iдей, свiдомо чи не свiдомо, це iнша рiч. Линник мрiяв створити мистецтво прийдешньоï епохи, це було найменше, з чим вiн мирився. Вiн так само заперечував мистецтво Нового часу, як митцi Ренесансу свого часу заперечували мистецтво середньовiчне, яке вони називали ­отичним, тобто варварським. Линник вiрив у своє призначення. Вiн сподiвався, що новий Вазарi впише в iсторiю його iм'я як перше, початкове iм'я нового Джотто, що став основоположником мистецтва доби, яка починається щойно. Про мистецтво епохи вiн ладен був говорити з кожним, що хотiв його слухати. Хто не хотiв його слухати, того вiн примушував. Це була його iдея, й вiн проголошував ïï, як ïï пророк. Вiн проповiдував ïï з запалом, сповнений гнiву й ненависти, збуджений i несамовитий. Зустрiвши когось i тримаючи його за рукав, Линник, розмахуючи своєю славетною ковiнькою, видертою на селi з плоту, вигукував фрази, сповненi отрути й лютi: Митцi Нового часу, починаючи вiд Ренесансу, казав Линник, пропа­ували реальнiсть зовнiшнього просторового свiту, сприймаючи його як сукупнiсть випадкових i порiзнених, епiзодичних речей: людина, корова, граки прилетiли, парубок у смушковiй шапцi, iлюстрована Енеïда... Нам, кричав Линник, не потрiбний цей мотлох вiдокремлених зображень iзольованих речей. Вiн широко роззявляв рота з покришеними пеньками жовтих зубiв. Трясся рудий клин його борiдки. Суха рука випростувалася з-за бахроми обдертого рукава. Сказане ним було дещо бiльше, нiж звичайнi слова. Це була програма. У мистецькiй спадщинi по Линнику немає картин, якi б зображували окремi речi. Вiн не малює нiкого й нiчого зокрема. Його не цiкавили iзольована рiч, окрема подiя, поодинока iстота. Вiн не належав до числа мистцiв, якi на своïх полотнах малюють дружину, коханок, портрети знайомих або замовцiв, себе, враження од природи. Вiн пройшов повз себе й повз природу. Вiн прожив життя й не помiтив, що вiн iснує або iснує природа. Переглядаючи купу каталогiв мистецьких виставок, на яких виставлявся Линник, даремно було шукати, серед безлiчi його полотен, картини з написом: Автопортрет мистця або Портрет панi М., Краєвид Криму. Це не було наслiдком самообмеження, а тiльки вiдмiнного пiдходу до себе, до свiту. Вiн уважав, що в свiтi є iстотнiшi речi, нiж моє я й жiнка, що мене кохає, змислова до неï хiть, кольор ïï очей, вiдтiнок ïï тiла, коли вона лежить на канапi й ïï тiло просвiчує крiзь чорний шовк ïï панчix. Вiн не ототожнював свiт i своï почуття, свiт i себе своє враження од свiту й свiт поза собою. Вiн не шукав у враженнi джерел для мистецького пiзнання свiту й не зводив свiт до свого враження вiд нього. Це був час загального захоплення Сезанном, але Линника не вабили яблука на столi. Вiн не був iмпресiонiстом i не наслiдував нi Мане, анi Моне. Моне розкладав зовнiшнiй свiт, Линник робив те саме. Але робили вони це з рiзних мотивiв i з рiзною метою. Моне шукав вiдносного, Линник абсолютного. Моне вiддавав перевагу побiжностi суб'єктивного враження вiд зовнiшнього речевого свiту, Линник заглиблювався в пристрасне вивчення його єства. У Моне є картина, що зображує собор у Реймсi. Враження вiд соняшного свiтла на стiнах Реймського собору було для Моне способом показати, як в коливаннях свiтловоï димки собор губить свою громiздку велич, як камiнь Катедри стає безважним. Реймський собор на картинi Моне здається збудованим не з каменю, а з рiзноманiтно й блiдо забарвлених повiтряних мас. Для Моне й Мане в малярствi, для Фльобера й Мопасана в письменствi дiйснiсть не мала нi ступенiв, анi якостей. Усе, що є в природi, вони вважали однаково гiдним мистецтва. Линник виходив з зовсiм iншого погляду на свiт. Вiн розпляновував дiйснiсть. Супроти уявлення про одноплощиннiсть свiту, що стало властивим за Нового часу для полiтики, господарства, театру, фiлософiï й мистецтва, вiн проповiдував iдею iєрархiчноï структури свiту. Свiт вiн бачив розшарованим, протиставленим, рiзноплощинним. Думка про мистецтво, однаково приймовне для всiх, здавалась йому огидним блюзнiрством супроти мистецтва, яким воно повинно було стати. ХIХ Що таке рух вперед?.. За часiв Линника точилися жвавi дискусiï навколо цього питання. Дехто вважав, що вся справа в змiнi тематики: не село, а мiсто. Не сантиментальна iдилiя людини, близькоï до природи, а соцiяльна трагедiя експлуатованого пролетаря. Не чорноземля, а фабрики й завод. Не садок вишневий коло хати, а кам'яна одноманiтнiсть касарень, чорнi димарi за без краю довгим парканом, каламутне, лискучою насичене сажею повiтря. Не дiвчина з парубком в свитi коло перелазу, Моя Галочко!, а нiчний бульвар, обдертий кущ, лiхтар з гасовою лямпочкою, вибите скло в лiхтарi, самотня пара, гармонiст у чоботах, жилетка й кумачова сорочка на випуск, червоний вогник цигарки, прилиплоï до пересохлих уст, п'яна повiя в пiвколi тремтячого брудножовтого свiтла. Або: червонi прапори манiфестантiв, чорний труп коня, пляма крови на сiрих каменях вуличноï брукiвки. Бiле вапно безбарвних в'язничних стiн, за­ратованi прямокутники вiкон. Нi, це оповiдальне неопересувництво не захопило Линника. Малювати фабрики, димарi й домни, чавун, цеглу й залiзобетон, чи значило це вiдтворити сенс того, що стрiлка пересунулася на тисячолiття вперед? Рух вперед? Але чому не назад? Поняття руху здобуток новоï iдеологiчноï категорiï. В тi роки, коли бiльшiсть непохитно вiрила в еволюцiонiзм, в рух вперед, в розвиток за прямою, що не знає перерв, Линника хвилювали образи великих зрушень i вирiшальних змiн, страшнi примари катастроф, якi принесуть загибель старому свiту. Степан Линник органiзацiйно належав до групи Мира искусства. Але менi завжди було дивно бачити на виставках Мира искусства поруч на стiнах картини С. Линника й А. Бенуа. Ви пiдходили до картини А. Бенуа. Сiросрiблясте свiтло сяє спокiйно й рiвно. Безжурно падають краплi води на поверхню басейну. В дзеркальному сяєвi прозорих вод фонтану нерухомо вiдбиваються зеленi шпалери саду й бiлий мармур жiночих статуй. I там, де в перспективi далеких алей, на широкому просторi циркулем розчленованих се­ментiв ­азону, тягнуться ряди струнких, дбайливо пiдголених дерев, по блiдозлотавому пiску дорiжки в високiй перуцi, шовковому кафтанi, спираючись на палицю, простує Його Величнiсть Людовик XIV, Король-Сонце. А. Бенуа естетизував свiт, що вiдiйшов, свiт, що вiдxодив. Ѕалянтний, геометризований, витриманий у рiвновазi лiнiй Версаль, свiт, стверджений, як палац i сад, такi були картини А. Бенуа. I поруч них, тут же на стiнi висiли кострубатi, неохайно написанi в одноманiтних брунатних тонах картини С. Линника, похмурi апокалiптичнi привиди: мiсто-гора на океанi всесвiту, свiтова блудниця, нечестивий, засуджений за загибель Вавилон. Мiсто, замкнене стiнами, високо, як самотнiй острiв, пiднеслося над безоднею. Червонi язики полум'я, здiймаючись з безоднi, охопили довкола гору. Вони досягли стiн, i каменi мiського муру полум'янiють од вiдблиску пекельного вогню, Внизу в прiрвi змiй огорнув гору кiльцем огидного тулуба. Вiн знiс голову, роззявив пащу, ладний поглинути свiт-мiсто. А вгорi над мiстом янголи вже сурмлять у сурму, провiщаючи кiнець свiту, й поволi згортають свиток неба. Мистецькi критики Якiв Ту­ендхольд, Андрiй Левiнсон, С. Волконський, Iгор Грабар залiчували Линника до символiстiв. Непорозумiння!.. Линник не належав до ïх числа. Вiн аж надто далеко стояв од замкненого гуртiвництва, вiд сектярства символiстiв. Вiн не сюсюкав i не шепелявив. Линник не тiльки проклямував. Вiн i робив. Линник працював багато й уперто. Вiн залишив пiсля себе сотнi, ба тисячi картин, цiлi амфiлади полотен. Своï картини вiн малював серiями. Серiя за серiєю. Вiн прагнув на практицi виробити принципи й методи малярського мистецтва, якi покликанi були заступити тi, що ïх на початку доби Нового часу поклали в основу мистецтва майстри Ренесансу й ïх наступники. В тi роки захоплення iконою й фресками стало черговою модою. Линник, однак, не пiшов шляхом реставраторства середньовiчного мистецтва. Вiн був надто далекий вiд того, щоб проголошувати iкону й фреску iдеальними формами всякоï мистецькоï творчости. Вiн зневажав стилiзаторство. Треба бути справжнiм iдiотом, казав вiн з властивою йому рiзкiстю, щоб копiювати iкони. Вiн не уявляв собi майбутнє як поворот назад до Середньовiччя й Середньовiччя як Отчий дiм людства, мистецтво прийдешнього як копiювання давнього, сучаснiсть як вiдтворення минулого, як стверджений циклiзм iсторiï, рух по колу. Ще раз повторений Ярослав з родиною або наново перемальована фреска зi сходiв Киïвськоï Софiï. Раз i назавжди усталенi стандарти зображення людини, дерева, барса, мисливця з луком. В мистецтвi Середньовiччя для нього важили не стиль i не форма, а принцип централiзованого призначення мистця й мистецтва. Вiн шукав загально обов'язкового, зв'язку речей, iєрархiчноï спiвпiдпорядкованости речей в ïх приналежностi до абсолютного. Шукав суворо й самовiддано, з фанатичною наполегливiстю. Велич середньовiчного мистецтва, проклямував Линник, полягала в тому, що воно цiнило абсолютнiсть реального й реальнiсть абсолютного. Уточнюючи змiст засад, на яких мало будуватись мистецтво, Линник казав: Наше завдання ствердити причетнiсть кожноï речi до абсолютного, пiдпорядкованiсть кожноï окремоï речi абсолютному. Створити систему мистецьких образiв, таку ж суцiльну й необхiдну, як i за Середньовiччя, щоб у нiй не було нiчого випадкового, але кожен образ опосiдав своє, заздалегiдь призначене й визначене мiсце. Щоб усе в цiй системi образiв виходило з однiєï центральноï точки й до неï поверталось. XX Не­ацiя всього того, чим досi жило мистецтво протягом останнiх п'ятисот рокiв, визначила змiст i напрямок його творчости. Його картини, серiï його полотен, були окремими фра­ментами його не­ацiй, плодом його руïнницьких набiгiв на мистецтво. Серiï його картин становили собою серiï його заперечень, повстань проти свiтла, барви, законiв перспективи, садкiв, чорноземлi. Вiн шукав первiсного, основ, реального на стадiï його виникнення. Вiн не малював квiтiв, мальв або садкiв коло хати. Вiн малював не квiти, а камiнь, скелi, принесенi льодовиком з Скандiнавiï на Украïну, безплiднiсть моренного ­рунту, на якому нiщо не росте, те, що випереджає ­рунт, пейзаж, який в своïй архаïчнiй первiсностi лишився незмiнним вiд палеолiту. Замiсть Ѕетевоï формули На початку було дiло! вiн пропонував свою: На початку був камiнь! Вiн звiв реальний свiт до реальности, репрезентованоï iснуванням каменя. Але на цьому вiн не спинився. У своïй зневазi до мистецтва, створеного Ренесансом, вiн викреслює з нього те, що було в ньому найголовнiшим: Свiтло! Мистецтво Ренесансу висунуло проблему свiтла. Линник натомiсть проблему пiтьми. Для мистцiв Нового часу мало вагу показати, як свiтло виявляє форму предмету й змiнює його кольор. Для Линника важило iнше: показати, як поступово без свiтла речi гублять свiй кольор i свою фарбу. Так починається боротьба проти свiтла. Вона триває багато рокiв. Линник малює серiю картин за серiєю, i в кожнiй наступнiй дедалi все бiльше зникає свiтло. Свiтло затьмарюється, кам'янiє, стає нерухомим i присмеречним. На картинах Линника не можна вiдрiзнити день вiд ночi, ранок од вечора, так нiби одвiку день не вiдокремився вiд ночi i свiт од самих початкiв буття ще не знав змiни вечора й ранку. Вiн не малює нi ранкiв, нi вечорiв. На своïх картинах вiн малював невиразнi коливання пiтьми, згустки присмеркових сутiнкiв. У тьмянiй темрявi фарби гублять своï вiдмiни, форми не розчленовуються, iснування стає безконтурним i невиразним. Над речами й явищами панує аморфна синява початкiв. В Надднiпров'ï ще немає ­рунту, ланiв, якi можна було б орати. Немає чорноземлi. жовта глина, синiй камiнь, бiлий пiсок. Синiє темний, суворий, цiлинний лiс. Мовчки пiдносяться замшилi стовбури. Дичавiє життя в провалляx. Над вiковiчними багнами стигнуть примари сивих туманiв. Поворотами берегових круч рiка врiзається в глибиннi обшари лiсiв, розмикає ïх вiкову пiтьму. Люди живуть на вiдрубних берегових горах. Щоб сiяти збiжжя, палять лiс. За чорними хмарами диму зникло сонце, якщо тiльки воно з'являлось колись в цiй краïнi глухих лiсiв. Довгими дрючками опаленi вогнем люди перекочують по лядi палаючi купи хмизу, Синiє попелом галявина з обгорiлими пнями i стовбурами дерев. Сiячi в полотнянках кидають в попiл насiння, просо й льон, заволочуючи насiяне зерно зрубаною ялинкою. Увагу Линника притягали початки держави, мiста, ремесл, релiгiï. Я пригадую собi його картину Мiсто рубають. Малюю ïï собi в своïй уявi в усiх подробицях. Суворий закон синьоï кольоровоï гами лишається сталим i в цiй картинi. У синявi присмерок, де не пiзнати, чи вже розвиднiлося, чи все ще панує нiч, на горбку узлiсся мовчазнi люди в льняному одязi й луб'яних постолах рубають сокирами стовбури дубiв. Жадного вiльного, незв'язаного руху. Жадноï ясноï фарби. В понурiй тишi поневоленi люди працюють за наказом людини, закутоï в чорне залiзо, що, спираючись на франкський меч, стоïть на вiддалi. Гине лiс. Падає вiкове дерево, грiзний трiск його падiння рве тишу. За яром на вiдрубнiй горi люди споруджують мiсто. Мiсто нова iсторична категорiя входить у життя народу, але воно не принесе людству радости й життя в ньому не стане ясним. Картини Линника справляли похмуре й важке враження. Якщо мета мистецтва визволяти, то мистецька творчiсть Линника не визволяла, а пригнiчувала. Линник залишив пiсля себе багато етюдiв з своïх подорожей на Пiвнiч i Пiвдень. Фйорди Скандiнавiï й царгородський Босфор становили собою два полюси, двi крайнi точки його мандрiв. На однiй з своïх картин вiн вiдтворив цю пiвнiчну нудьгу за Пiвднем, одвiчну жiночу мрiю Пiвночi про Царгород... Первiсна безплiдна морена. Суворе пiвнiчне море. Плещуть холоднi з бiлими гребiнцями хвилi. На пустельному березi стоïть самотня дiвчина в полотнянiй сорочцi, вишитiй червоними взорами, Вiтер жене хмари, дме в обличчя дiвчинi, трiпоче подолом ïï убрання, розплiскує на камiннях бiля ïï нiг бiлу пiну хвиль. Жiнка слов'янська Ольга? варязька Сольвей­? мрiє про землi далекi за морями великими: про полудневе сапфiрне море, про золото Царгороду, про незнану вiру й величну пишнiсть царства. XXI До своєï творчоï продукцiï Линник ставився з дбайливою вибагливiстю. 3 великоï кiлькости картин, якi вiн малював, вiн вiдбирав для вистав лише дуже небагато. Це було стале правило, якого вiн завжди дотримувався: Виставляти менше, нiж малювати! Хоч своï полотна вiн оцiнював завжди дуже, а iнодi навiть понад мiру високо, але вже в першi днi пiсля вiдкриття виставки майже на всiх виставлених його картинах в кутку бiля рами бiлiв стандартний аркушик: Продано! Проблемне мистецтво в цей час остаточно одвоювало для себе передовi позицiï. Линник своє мистецтво звiв на ступiнь теоретичноï проблеми. Мистецька критика вiддавала йому багато уваги. Про нього багато писали в журналах i часописах, видавали багатоiлюстрованi книжки. Це був успiх. Не зважаючи на всю суперечливiсть його творчости, визнання. I все ж таки вiн завжди почував себе творчо незадоволеним. Вiн оддав цiле життя своє мистецтву, але мистецтво не могло його наситити. Його не задовольняло мистецтво, призначене прикрашати стiни приватних квартир заможних людей, професорiв, журналiстiв, адвокатiв, банкових i полiтичних дiячiв, якi мали змогу витратити одну-двi тисячi, щоб придбати для себе власного Линника. Це, замкнене а-соцiяльне мистецтво не задовольняло його. Вiн намагався переступити за рамки iзольованого мистецтва, перебороти вiдноснiсть цього мистецтва. Мистецтву суб'єктивiстичному вiн прагнув протиставити мистецтво унiверсальне, вiдносному безумовне, iнтелi­ентському всенароднє. Вiн зробив пробу перенести своє мистецтво з приватного мешкання, з кiмнати на людський майдан. Картинi, власностi одного вiн протиставив архiтектуру, здобуток всiх. Од ескiзiв театральних декорацiй, од малювання картин, призначених висiти над книжковими шафами в кабiнетах освiчених i заможнiх людей, вiн звернувся до будiвництва й мозаïки. Церква, побудована Линником року 1908, була дещо бiльше, нiж просто рафiнована данина з його боку естетському захопленню вiзантизмом. Вiктор Гю­о помилявся, коли гадав, що книга вбила собор, що просвiтницький партикуляризм нового iндивiдуалiстичного суспiльства остаточно заперечив iдею унiверсального й абсолютного мистецтва, виплеканого Середньовiччям. Як i завжди, Линником володiв дух полемiки. Свою кам'яницю-церкву вiн будував з цiлком виразною полемiчною метою: протиставити ïï кам'яницi полтавського земства, яку спорудив Василь Кричевський. В питання украïнського мистецького стилю Степан Линник вносив дискусiйний момент: барокко чи вiзантизм, ХVII вiк чи Х-ХI, козаччина чи Святослав, Ворскла (Ворскло рiчка невеличка) чи великий водний шлях з варяг у греки, хуторянство чи ма­iстраль свiтовоï iсторiï, земство чи Софiя, лiберальне поступовництво чи вибух i злам?.. Iнодi варто буває переглянути Вазарi. Читаючи Вазарi, починаєш виразнiше розумiти, що жадне мистецтво доби не виходить озброєне в шоломi i з списом в руцi з голови Зевса, що жадне сьогоднi нiколи не творить усю епоху в цiлому. Сучасниковi важко вiдокремити в своєму часi прямi шляхи вiд бiчних, вiдрiзнити шляхи, якi ведуть в майбутнє, i шляхи, якi не ведуть нiкуди. Навiть тепер, коли вже наближається п'ятдесята рiчниця смерти Линника, нам було б важко ствердити, що в хаосi незавершеноï творчости Линника було прогнозом майбутнього, а що лише шлаком, який тiльки засмiчував бронзу, призначену для того, щоб з неï вiдлити монументи вiчности!.. XXII ...Алеж i пече!.. Менi стає нестерпно гаряче сидiти на кам'янiй лавi. Бiлим полум'ям палають розпеченi ­ранiтнi плити. Надто тьмяно пахнуть квiти, надто солодкий аромат молодого листя кущiв i дерев. Усе довкола млiє!.. Парить!.. Чи не збирається на дощ?.. Я пiдводжусь з мiсiця. Я оглядаю край неба. I ген-ген на заходi, далеко над горою я бачу темносиню хмару, що насувається вiд степу з-за балки. Важкий шматок оксамиту пiдвiшено на задньому плянi. Грозова хмара рухається повiльно в цiлковитiй тишi. Але пройде мить, зiрветься раптовий вiтер i понесе з собою квiти, листя, береговий пiсок i куряву з степу. Мабуть, уже час iти й на нараду, яка, слiд думати, вже почалась. Я дивлюсь на годинника й похитую головою! Однак! Несподiвано для себе я просидiв тут над кручею усi можливi й неможливi термiни. Поза всяким сумнiвом, я прогаяв доповiдь Арсена Петровича, що нею повиннi були початись роботи Наради. Що робити? Так є, тепер уже нiчого не змiниш. Я збираю з лави все, що порозкладав на нiй, i йду. На схiдцях перед входом до церкви сидять, склавши на колiнах своï сухi руки, чорнi, в чорних хустинах, старi, забутi смертю бабусi. Нерухомими тiнями вони застигли на каменях схiдцiв, мовчазнi iстоти, що своєю присутнiстю нагадують людям про потребу молитовноï таємницi милостинi. Я дивлюсь на них, на темнi в глибоких зморшках обличчя, на вицвiлi очi, кiстлявi руки, що тремтять, простягаючись до мене, жест, що його ритуальний образ має свiй усталений символiчний сенс. Жалюгiднi жебрачки? Старчихи? Прохачки, зганьбленi злиднями й одчаєм?.. Наш позитивiстичний час зневажив жебрацтво. Вiн знецiнив iдеал злидарства. Бути злидарем бути нiчим. Але цi старi жiнки, що звертаються до мене з простягненими руками, нагадуючи про потребу бути милостивим, належать iншiй добi. Вони репрезентують добу, яка бачила в власностi зло i розглядала жебрацтво як жертовний подвиг i високе покликання. Речитативом жiнки повторюють ритуальну формулу: Будьте милостивi, дайте копiйочку! Я спиняюсь, дивлюсь на тi чорнi людськi постатi, немов я ïх побачив вперше, i мене пронизує думка. Як я цього не розумiв ранiше?.. Алеж справдi: справа зовсiм не в копiйцi, справа в тому, що ось є певна категорiя колоцерковних людей, цех, орден, i вони тодi кажуть: Будь милостивий! Щоб пiдтримати полiцiйний лад в мiстi, ми ставимо на розi кожноï вулицi мiцну, дужу унiформовану людину, полiциста, озброєного пiстолею й ­умовою палкою. Середньовiччя з тiєю ж метою ставило на розi якнайслабшу людину, калiку, старця, i полiцiйний обов'язок ïï був нагадати кожному, що проходив повз неï, про потребу моральноï досконалости. Полiциста вчать убивати; старця вчили молитись, спiвати, грати на музичних iнструментах. Влада дбала про те, щоб забезпечити в краïнi якнайбiльшу кiлькiсть жебракiв, бо це був єдиний спосiб, знаний тодi, для пiдтримки ладу на вулицях i ярмаркових майданах. Нас дивує можливiсть подiбного погляду на жебрацтво: що бiльше жебракiв на вулицях, то морально досконалiша краïна! Але чому нас не дивує протилежний погляд, що ставить добробут краïни в залежнiсть од кiлькости побудованих лiтакiв, перевезених залiзницею вантажiв i видобутоï нафти? Так, наш час вище над усе пiдносить цифри тонн виплавленого чавуну, випущених моторiв i продукованих кiловатiв електроенер­iï! Мене, розважливого мандрiвника, що з блукань в iдеологiях i тисячолiттях зробив собi професiю, один мiй добрий знайомий не без вiдтiнку уïдливоï iронiï, назвав бродягою. Ви vagabond, волоцюга! сказав вiн менi, довiдавшись, що я од вивчення давньовiрменськоï архiтектури й романськоï звернувся до вивчення козацького барокка ХVII столiття. Мушу визнати: вiн мав рацiю! Мене завжди спокушав розумовий ва­абондизм, завжди приваблювало iдеологiчне бродяжництво. Можливо, що це якоюсь мiрою сталось не без впливу на мене Линника, але я нiколи не мiг утриматися вiд принад свiтоглядових мандрiвок. Був час, коли люди прагнули одкривати новi краïни. Вони мандрували в просторах морей Ма­еллан, Васко де Ѕама, Колюмб. Географiя була тодi основоположною доктриною, юн­а предметом мрiй для кожного пiдлiтка, карта морiв улюбленою й єдиною книгою для читання, бiблiєю моряка. В вiдмiну вiд того, замiсть незнаних земель, ми шукаємо незнаних iстин. Я вiдчуваю якусь дивну ненасичувану жадобу, поринаючи в вiдмiннiсть iстин. Мене завжди бентежили несподiванки логiчного розвитку думок, думки в ïх крайнiх, остаточних висновках. Я цiнив думки доктрин, якi примушували людство переходити вiд одноï протилежности до другоï. Я стою, оточений з усiх бокiв старцями. Мене вабить символiка обряду зречення власности, усталеного традицiєю. Я виймаю з кишенi гаманця й починаю роздавати грошi. На тремтячi долонi бабусь я кладу по черзi дрiбнi монетки. Старi жiнки питають мене про моє iм'я. Я називаю себе : Ростислав! Сходячи вгору, я чую за спиною слова молитов старече шепотiння, подiбне на осiннiй шерех сухого листя. Але наверху, перед тим, як вiдкрити дверi i переступити через порiг, я затримуюсь, щоб ще раз поглянути на грозову хмару, яка суне з заходу, на ряди одноповерхових будинкiв, на зело дерев, на чорнi трикутники хустин, чiтко вирiзьбленi на бiлому каменi церковних сходiв. Свистить десь птах, цвiрiнькають горобцi, гуде пiд горою трамвай. Нiхто не мiг би закинути менi, що я поспiшав на збори, що я бодай найменше хотiв занедбати свiй вiльний час задля того, щоб взяти участь в нудному церемонiялi офiцiйноï наради з приводу справи, рiшення якоï заздалегiдь, слiд гадати, визначено. XXIII В той момент, коли я, нарештi, збираюсь переступити через порiг i ввiйти до притвору, я стикаюсь з жiнкою, яка виходить звiдти. Я спiшу поступитися в бiк, щоб дати ïй змогу пройти вперед, але з здивованням пiзнаю в нiй мою добру приятельку, яку перед кiлькома днями я залишив в Харковi. Цiлковита несподiванка! Я страшенно здивований. Я не мав i найменшого уявлення, що вона також збирається приïхати сюди. Я в захопленнi од цiєï зустрiчi. Я не можу утриматись од радiсного вигуку. Я простягаю ïй руки, закидаю ïï безлiччю фраз, десятком запитань, тисяччю слiв. Валентино Михайлiвно!.. Ви?.. Яким чудом? Як ви тут опинилися? Коли приïхали? Що поробляєте? Така приємна несподiванка! Ви не уявляєте собi, який я щасливий, що я вас бачу. Я пропадаю тут з нудьги. Ви мене рятуєте вiд самого себе. Куди ви збираєтесь тепер iти? Дозволите менi йти з вами? Я висипав цiлий козубень запитань, витрусив перед нею кiш ентузiястичних вигукiв. Я хотiв довiдатись од неï про все вiдразу. Я трiюмфував. Я почував себе переможцем. Тепер нарештi я мiг знайти, на що витратити свiй час. Я простягаю ïй руку, щоб вiдчути знайомий м'який потиск вузькоï руки, пiсля якого ще довго теплiє й тане в мене на долонi запах фiялок, улюблених ïï парфумiв, але в цей момент густа фарба заливає менi обличчя. Я нiяковiю. Я почуваю себе надзвичайно розгубленим. Ближче придивившись, я впевняюсь, що ця жiнка, з якою я тут зустрiвся, не має нiчого спiльного з моєю харкiвською приятелькою. Вона робить крок назад i в вiдповiдь каже: Ви помилилися, громадянине! Я вас не знаю! На ïï обличчi пробiгає тiнь незадоволення. Вона жде, щоб я поступився i дав ïй пройти. Та я остовпiв i безглуздо тупцяю на мiсцi. Iдiоте!.. Примари першого хибного враження розвiялися. Передо мною стоïть стороння, зовсiм незнана менi жiнка, майже зовсiм не схожа на Валентину Михайлiвну! Я лаю себе. Цей мiй палкий ентузiязм, вибух захоплення, тисяча привiтань, звернених до нiкого. Сьогоднi я весь час плутаю, плутаюсь i помиляюсь. Ще в цiлковитому замiшаннi я спiшу перепросити: Пробачте! Дуже вас прошу, пробачте! Менi дуже прикро! Вона сходить вниз. Бабусi одна по однiй низько вклоняються ïй, поясним поклоном, як черницi, i простягають до неï своï руки. Я стою розгублений i дивлюсь зверху вниз. Звiдкiля менi здалось, що я ïï знаю? Тому, що вона скидається на мою знайому? Але це виключено, вони зовсiм рiзнi: зрiст, причiска, статура. Тепер, коли я придивляюсь уважнiше, я вхоплюю це з особливою чiткiстю. Жiнка йде дорiжкою мiж темних кущiв туï, проходить крiзь ворота, тодi озирається, може, за звичкою, як завжди йдучи з церкви, а може, поглянути, чи я ще стою, помiчає, що я дивлюсь на неï, злегка червонiє i, прискоривши кроки, переходить через майдан i оце йде в сутiнках будинкiв вуличкою вгору. XXIV Похмура мовчуща хмара знялась вгору, затягши собою весь обрiй. Заметушилось птаство. Черкаючи крилами, низько проносяться над землею стривоженi ластiвки. Старчихи почали збиратися геть. Довго хрестяться, багато разiв вклоняються на церкву й непомiтно тiнями зникають не знати де. Я мiркую собi з приводу того, що трапилося: я помилився, але кожна помилка має свiй сенс! Помилка прийшла десь з глибин пiдсвiдомого, але в чомусь же є логiка iрацiонального? Я продовжую стежити зором за жiнкою, що вiдходить, i намагаюсь збагнути корiння iлюзiï, жертвою якоï я щойно став. Властиво, менi треба не стояти тут, а йти на збори, бо я й без того вже надто загаявся. Я навiть починаю сердитися на себе. Це ж безглуздо: думати про нiкчемнi дурницi, тодi як я повинен бути на зборах. Але що я можу зробити з собою? Вагаючись мiж обов'язком бути на зборах i можливiстю уникнути цього, я кiнець-кiнцем вiддаю перевагу останнiй. Я нiколи не квапився робити те, що я мусiв був робити. Навiщо?.. Я завжди понад усе цiнив примхливу химернiсть бажання, що раптом прокидалось в менi. Нiколи й нi в чому не треба зраджувати себе, вище над усе слiд ставити власну примху. Хiба ж не так?.. Я мушу признатись самому собi: з мене людина побiжного настрою. Замiсть нудьгувати, сидячи на зборах, далеко приємнiше вiддатись плину думок про те, що жадноï ваги не має, думати нi про що, про те, чому ця незнайома жiнка, яку я зустрiв оце тут на порозi церковного притвору, здалась менi за першим же враженням од неï такою несподiвано знаною? Я роблю всi найможливiшi припущення. Можливо, я зустрiнув ïï колись у знайомих на вечiрцi: ми сидiли з нею поруч за столом, я пiдкладав ïй на тарiлку кав'яр, наливав ïй вина до келиха, бавив дотепами, танцював з нею ту-степ пiд патефон, а пiсля того провiв ïï додому i в темрявi схiдцiв перед тим, як розiйшлись, поцiлував ïï. Зустрiч i поцiлунок, якi прийшли ненароком, i нiколи не повторилися вдруге. Можливо, що все це сталося зовсiм iнакше. Ми разом вiдпочивали влiтку в санаторiï де-небудь на пiвднi, в Криму або на Кавказi, i вона промайнула передо мною сусiдкою по столу, пляжу, в черзi до ванн. По дорозi з пляжу або чекаючи на ванну, я розважав ïï оповiданнями про рiзноманiтнi пригоди, й вона безтурботно смiялась. Короткий флiрт протягом кiлькох днiв або пари тижнiв, i пiсля того я цiлком забув про неï, поки сьогоднi згадка про неï не прокинулась в нетрях моєï пам'ятi, змиваючи намул пiзнiших вражень. Чи, може, й не те зовсiм, а в попелi забутих переживань спалахнула в серединi мене iскра сантиментальноï згадки про яку-небудь з давнiх моïх студенток в Iнститутi, про букет бузка, покладений перед лекцiєю на катедру, про ретельно приготовану доповiдь, записочку з признанням, квапливо передану менi в вестибюлi? Чи, може, це було принагiдне знайомство десь в фоє театру або кiна, на концертi, й ïï обличчя назавжди несвiдомо для мене вiдклалося в глибинах моєï iстоти, щоб сьогоднi прокинутися з небуття з новою силою й спочатку викликати, за асоцiяцiєю, iлюзорну думку про мою приятельку з тим, щоб потiм знов розтанути й обернутись в незнане нiщо. Я страждаю од своïх зусиль, нетерпляче риючись в хаосi пережитого й, можливо, скеровуючи себе в зовсiм хибний бiк, тодi як справа, може, не йде про жаден реальний факт, про жаден життєвий епiзод, а про зовсiм iнше, про якiсь ускладненi комплекси, про контекст розiрваних i рiзноплощинних уривкiв, що зрослись, поставши з цiлком вiдмiнних, зовсiм не тотожнiх мiж собою сфер. Я продовжую своï блукання в темних лябiринтах пам'ятi, даремно сподiваючись натрапити на кiнчик Арiядниноï нитки, яка б мене вивела з цих проваль. Я роблю припущення, що корiннiв iлюзiï треба шукати в дiлянцi мого професiонального досвiду. Рiч iде про який-небудь мистецький портрет, про картину якого-небудь видатного майстра. Я перебираю в своïй уявi тисячi картин, я довiльно блукаю з залi до залi в петербурзькому Ермiтажi, мюнхенськiй Пiнакотецi, паризькому Люврi. Перегортаю численнi альбоми, iлюстрацiï, колекцiю малюнкiв, що я ïх демонструю на своïх лекцiях. Але даремно! Даремно в найглухiших i найвiддаленiших закутках своєï ерудитноï пам'ятi я шукаю можливости натрапити бодай на найменшу аналогiю. Тi, що з'являються, я ïх закреслюю одну по однiй. Я стомився од iмен, дат, шкiл, картин. Я дiйшов до знемоги вiд калейдоскопiчноï змiни жiночих облич i постатей. У мене добра, якщо не сказати професiйно виплекана пам'ять, i я цiлком певно можу сказати: Нi, я досi нiколи не зустрiчав ïï в своєму життi, але малярство так само не дає менi пiдстав сказати, що пам'ять про який-небудь мистецький образ сполучилась з враженням од неï. Я нарiкаю на себе: навiщо все це менi? Хiба менi не все одне, звiдкiля здалось менi, що я ïï знаю? Але я не хочу капiтулювати. Почуття газарду опановує мене. Так або iнакше я досягну свого: я знатиму. Перестрибуючи через сходинки, збiгаю вниз. Швидкими кроками я йду тим же шляхом, що ним простувала перед цим i вона. Вона пройшла не так багато, щоб я ïï не встиг наздогнати. Ствердiмо так: я ïï нiколи не бачив в своєму життi, вона менi не нагадує жаден жiночий портрет в мистецтвi i, однак, у мене є певнiсть, що я чомусь ïï знаю. На жаль, я не шизофренiк i не поет, я надто твереза людина. У мене нiколи не болить голова. Я не знаю, що таке нежить. Хворiвши на тиф або iнфлюенцу, я нiколи не маячив. Сп'янiвши, я не втрачаю притомности. Залiзним ломом я мушу пробивати шар криги, що вiдокремлює пiдсвiдоме од свiдомости. Я звик сприймати пiдсвiдоме, не гасячи свiтла, не в присмерках, а при повному соняшному сяйвi, в чiтких контурах логiчних i рацiональних категорiй. Я мушу побачити цю жiнку ще раз, Я доходжу до вулицi, яка йде пiд горою. Я помiтив: жiнка звернула праворуч! Певне так: на вiдстанi я бачу ïï. Я йду за нею. Я починаю навздоганяти ïï. Ось вона переходить з цього боку на другий бiк вулицi. Вона переступає через рейки трамвайноï колiï, прокладеноï пiд горою. Тепер вона йде алейкою з молодою посадкою кленiв уздовж схилу гори. Менi чiтко видно ïï струнку постать на тлi гори, порослоï сiрозеленим бур'яном, ïï червонi на високих закаблуках черевики, яснi панчохи, вузьку парусинову спiдницю, бiлу кофточку з мережаними рукавами i ясножовте важке волосся, зiбране на потилицi в високу зачiску. В нiй усе надзвичайно просте! Можливо, що ця вишукана, мистецька простота є найголовнiше в тому враженнi, яке лишається вiд неï. Я хотiв бачити, можливо, треба було чути. Чути, але що?.. Можливо, я досi йшов хибною стежкою. Треба було шукати не зорового, а слухового образу, не малярського, а музичного. Межi, де перший перетворюється в другий. Я дивлюсь на жiнку, на срiбну наготу опуклого схилу гори, що почорнiлим металом староï сасанiдськоï чашi постає передо мною, й на спрагнiлих устах своïх я вiдчуваю гiркий присмак, як од степового, пилом притрушеного полину. Хто скаже, звiдкiля й чому прийшла до мене ця туга i огорнула серце й стиснула груди, туга, що не має ймення, що з'являється непрохана, затьмарює й гасить радiсть свiтла? Над далеким гребенем високоï гори, над дахами будинкiв i верхiвками дерев, що зеленою смугою простяглися вгорi, повзла, закриваючи небо, темна грозова хмара. Раптом згори зiрвався передгрозовий вихор i понiсся низом, зриваючи з дерев листя, здiймаючи куряву на сiрiй брукiвцi вулицi й жовтий на алейцi пiсок. Жiнка, схиливши голову, поквапливо прискорила кроки. Та я знаю: вiтер пронесе над мiстом хмару, розвiє дощ. Грози не буде!.. XXV I тут виникла музика! Такт за тактом народжувалась мелодiя. Вона народжувалась з передгрозовоï тривоги, з вихору, що знявся в далеких просторах степу, пронiсшись над зеленими полями пшеницi. Усе чiтче й чiтче, усе повнiше й насиченiше бринять згуки. Лине музична рiка свiту. Я поринаю в неï, я розчиняюсь в нiй. Ще мить, ще трохи й я згадаю мелодiю, вхоплю згуки, пiзнаю ïх, пiзнаю ту музичну фразу, що з порiзнених звукiв i окремих тактiв виростає в менi й довкола мене поки що в невиразних i неокреслених уривках. Я дивлюсь на золоте сяйво волосся цiєï жiнки, на червонi закаблуки ïï черевик, на струнку стурбовану постать, i з середини мене, з глибини пам'ятi, з почуття полинноï терпкости, з туги, що народилася, не знати звiдкiля прийшовши до мене, в останньому напруженнi волi, виринають кiлька тактiв, дуже прозорих i простиx. Вони прозвучали, вiдсуваючи вбiк сумнiвну тривогу невиразних згадок, подiбних на плями. Я знуздав хистку непевнiсть, що досi бентежила мене. Я пiзнав ïх. Це вони. Це такти, що складаються в певну, чiтку й виразну музичну фразу. I тодi, коли з порiзнених окремих тактiв склалася музична фраза, в мене вже не було жадного сумнiву: саме тут в оцiй музичнiй фразi корiння моïх сьогоднiшнiх шукань, моïх досi до кiнця не освiдомлених вражень. Я повторюю раз i ще раз музичну фразу. Тепер я знаю, звiдкiля вона: Це ляйтмотив з Другоï симфонiï Шиманiвського! Так, це з неï! Це ляйтмотив Другоï, екстатичноï симфонiï Шиманiвського, насиченоï полум'ям пристрасти, що принесла молодому авторовi визнання й свiтову славу, висунула композитора вiдразу в передовий шерег найвидатнiших майстрiв. Та-ра, ра-ра, ра-ра! Я повторюю одну за одною варiяцiï ляйтмотиву, основною темою якого є ота дуже проста й прозора фраза, що постала в менi, коли я, дивлячись на цю жiнку, намагався з'ясувати собi, чому, при першому враженнi од неï, менi здалося, що я ïï знаю. Ляйтмотив каже про палке й безпосереднє почуття кохання, зведене на ступiнь екстазу, здiбне спалити, потрясти, захопити й не наситити. Музичне почуття прокидається разом з зоровим, сполучується з ним, переплiтається, перекриває його, опановує ним. Це мелодiя, яку я бачу. Це зоровий образ, який я чую. Це кохання, що розкривається одночасно в слуховому й зоровому сприйняттi. Там на вiдстанi передо мною йде жiнка, яку я чую. Так, це вона. Це ïï хода, ïï струнка постава, золото ïï бiлявого волосся, темна синява ïï очей синi волошки в пшеницi!, швидкi поквапливi кроки. I голос ïï, яким вона менi тодi вiдказала на папертi: Ви помилилися, громадянине! Я вас не знаю. Такий дзвiнкий, гнучкий i глибокий голос Я не вагаюсь тепер. Тепер я цiлком певен, i нiщо не може захитати моєï певности. Ця мелодiя це вона. Це вона, ця жiнка, яку я тут так несподiвано зустрiв, кохання до якоï визначило злучення цiєï музичноï теми. Нею, цiєю жiнкою, лише нею й нiким iншим згучить кожна варiяцiя ляйтмотиву. Я в захопленнi вiд цього вiдкриття. Менi хочеться бити в барабани, сурмити в сурми, стрибати, бiгти. Я повинен з кимсь подiлитися своïм вiдкриттям, комусь розповiсти про все, що трапилося. Але чому насамперед не ïй? 3 мене людина не лише мiнливих настроïв, але й таких же раптових вчинкiв. Вирiшено зроблено. Я навздоганяю ïï. I оце йду поруч неï. Я бачу зблизу важке волосся, зачесане вгору, високi скронi прямого чола, легку рожевiсть смуглявих щiк, вузький, чiтко окреслений нiс, темносиню барву ïï очей. У мене немає жадних сумнiвiв. Я уявляю собi: вiн, високий i широкоплечий, ще властиво юнак, так само, як оце я, йшов колись поруч неï, нога в ногу й дивився, пожадливий, нетерплячий, збуджений, в темну блакить ïï очей. I в нього тодi виникли цi прозорi й простi такти, що кажуть про жайворонкiв в небi, про темносинi волошки мiж колоссям достиглоï пшеницi, про хмару, що здiймається на небосхилi i про передгрозовий вихор, який неминуче зiрветься й пронесеться над полями, степом, ним i нею. Трохи перед нею, випередивши ïï на пiвкрока, схиляючись над нею, я кажу: Пробачте! Я дуже прошу менi пробачити. Я розумiю: з мого боку це зовсiм некоректно, майже дико. Я поводжусь, як правдивий нахаба, пiдходжу до вас на вулицi й звертаюсь до вас. Я для вас цiлком незнайома особа, але я хотiв би, щоб ви не прийняли це за зле. Менi хочеться запитати вас. Лише одне запитання. Просто я хочу перевiрити самого себе. Усе це прийшло так само несподiвано для мене, як i для вас. Отже, скажiть, будь ласка, чи вам знайома друга, так звана екстатична симфонiя композитора Шиманiвського? Я бачу, як спочатку здивовання, потiм тривога, нарештi, гнiв запалюють синє полум'я в ïï очах. Вона позирає на мене, вагаючись в остаточному присудi: нахаба? iдiот? божевiльний? Вона явно стурбована й не ховає цього. Я помiчаю автоматичний жест, коли вона мiцно притискує до себе торбинку. Не зайва пересторога в цьому пустельному мiсцi!.. Вона озирається довкола, щоб когось покликати. Але на порожнiй алейцi попiд схилом гори немає нiкого, окрiм нас двох. Вона не знає, чи не слiд було б ïй, нiчого не вiдповiвши менi, шукати порятунку, вiдразу перейшовши на другий бiк вулицi? Вона пiдвищує голос i з обуренням каже: Що, власне, вiд мене ви xочете?.. Чого вам, нарештi, треба?.. Ви вже вдруге звертаєтеся до мене. Прошу лишити мене в спокоï. Менi хотiлося б пом'якшити ïï гнiв, i я вiдповiдаю досить наïвно: Нiчого, слово чести, нiчого! Лише одне слово: так абож нi! Оце й усе! Я намагаюсь пояснити: Коли ви переходили через трамвайну колiю, я дивився на вас, i менi на згадку прийшов ляйтмотив з симфонii Шиманiвського. Я вiдчуваю, що те, що я кажу, звучить ще безглуздiше, нiж все попереднє. Але вона легко червонiє, ïï охоплює вагання. Вона не зовсiм певна того, як ïй слiд поставитися до всiєï ситуацiï. I в цей вирiшальний момент я несподiвано для себе згадую присвятний напис, видрукований на клявiрi симфонiï, i я називаю iм'я: Ларисо Павлiвно!.. Хмара затягла з заходу й пiвночi небо, над околицями мiста звисла тiнь, i в сутiнках хмари спалахують одна по однiй глухi беззгучнi блискавки, але з полудня й сходу ще сяє сонце. Листя кленiв дрiбно трiпочуть в поривах вiтру. Вихор, зiрвавшись, несе з собою степову куряву, прибережний пiсок, листя й квiти акацiй i цiлi хвилi пахощiв. Вiн рве на жiнцi одяг, висмикує у неï з-пiд гребеня пасма волосся, i, якщо вона щось i каже до мене, то я не чую нiчого. Вона стає спиною до вiтру, згинає голову й, притримуючи рукою волосся, кричить до мене: 3 вашого боку це зовсiм недотепно, знаючи, хто я, пiдходити до мене й замiсть того, щоб назвати себе, так по-школярськи дражнити мене! Я палко заперечую: Запевняю вас, що я нiколи не дозволив би собi такоï пласкоï гри. Я зовсiм не знаю, хто ви. Вихор пронiсся, вона зводить голову, в ïï очах цiлковита розгубленiсть. Вона не розумiє нiчого. Нерiшуче вона хоче спростовувати: Алеж... Тодi вона стискує брови. Так що, зрештою, вам треба од мене? Менi хотiлося б довiдатися... Про що? Я казав: чи ви та жiнка, якiй присвячено Другу симфонiю Шиманiвського?.. Вона спалахує: Ви репортер?.. Вам хтось щонебудь казав? Найменше! Нi перше, нi друге! Я уже згадував: усе це прийшло до мене так само несподiвано й незрозумiло, як i для вас. Вона замислюється й висловлює здогад: Певно, ви особисто знайомi з композитором? Вона називає його на iм'я та по батьковi: Вiн казав вам про мене? Ви од нього? О, нi! Я знаю його речi, високо цiню його творчий генiй, з мене один з найщирiших прихильникiв його обдаровання, але я досi не мав нагоди й приємности зазнайомитись з ним особисто. Вiтер хилить верхiвки дерев, обсипає панчохи пiском, рве волосся на головi. Вона стає боком до вiтру й згинає голову. Тепер вона дивиться на мене знизу й скоса. Звiдкiля ви знаєте мене? Нiзвiдкiля! Я ж казав вам: я вас не знаю! Вона по-дитячому безпомiчно розводить руками: Як же це так? Вона почуває себе розгубленою i тодi з щирою безпосереднiстю питає: Ви не тутешнiй? Нi, не тутешнiй. Я щойно вчора приïхав з Харкова! Навряд чи ïй самiй ясно, чому вона звернулася до мене з цим запитанням, але, поза сумнiвом, ïй починає подобатись химернiсть нашоï розмови. Поволi вона втягається в гру. Ми дiйшли до перехрестя, де алейку з кленами, що йде вздовж схилу гори, пересiкає вулиця, що сходить згори, прокладена мiж двома порожнiми, порослими бур'яном пустошами. Я прохаю дозволу, якщо вона не заперечуватиме, пройти з нею далi. Прошу, тут недалеко! I вона показує рукою на групу кам'яниць, розташованих на горi. Ми повертаємо лiворуч вгору, i я прикриваю ïï своєю поставою од поривiв вiтру. Я користаюсь з нагоди внести яснiсть в те, що сталося. Менi далеко не все зрозумiле в ходi подiй. Певне, намагаючись пояснити, я плутатимусь i заплутаюсь, i неясне не стане вiд того яснiше, але я кажу те, що кажу. Не без докторальности я починаю аналiзувати подробицi. Дозвольте, кажу я, звертаючись до неï, якщо це не здається вам обридливим абож нудним, почати з того моменту, коли ми з вами так несподiвано для нас обох зустрiлися на порозi притвору в Варязькiй церквi. Ви виходили, я хотiв увiйти. Тодi в мене з'явилося раптове враження, немов би я вас добре знаю! Я зiдхаю. Знаю, ось слово, яке ми так часто повторюємо i яке однак має багатобарвний i дуже часто суперечливий змiст. Я знав вас i одночасно не знав. Справа йшла про те, як я вас знаю. Свiдомiсть пiдказує нам не завжди прямi й правдивi тлумачення наших вражень того, що ми сприйняли. Ми з вами зiткнулися ненароком, перше враження од вас сказало менi, що я вас знаю, але свiдомiсть пiдказала першу-лiпшу вiдповiдь, вiдповiдь довiльну й поверхову: Ти, мовляв, знаєш ïï тому, що це твоя добра приятелька! Це була помилка. Цiлком хибна вiдповiдь з боку свiдомости. Менi довелося знiяковiти й просити в вас пробачення. Найгарнiша медуза, яку море викидає на берег, обертається в купу огидних драглiв. Я поглядаю на мою супутницю. Вона слухає. Я кажу далi. Отже, було двi речi: враження знаности, яке прийшло не знати звiдки, i хибне його тлумачення. Ви дозволите далi? Вона не заперечує: Але дуже прошу! Звичайно ми проходимо цiлком байдуже повз подiбнi випадки, якi трапляються в нашому життi. Ми не зауважуємо ïх. Ми зневажаємо ïх як дрiбницi, хоч часто саме вони бувають вартi якнайпильнiшоï уваги. Щоправда, iнодi ми ризикуємо бути при цьому безтактними абож навiть настирливими. Я посмiхаюсь до неï. Вона вiдповiдає на посмiшку посмiшкою. Те, що я iронiзую над тим, про що я розповiдаю, приносить менi з ïï боку пробачення. Ви пiшли, кажу я далi, я лишився. Я прикладав всiляких зусиль, щоб знайти пояснення для цього враження знаности. Безперечно, це враження знаности було аж надто аморфне, щоб можна було дати собi раду. Воно було дуже невиразне й побiжне. Вiдблиск сонця вiд люстра на стiнi спробуй його спiймати й втримати!.. Я ганявся за iлюзiєю. Я напружував свою думку. Я вимагав од своєï пам'ятi чiткоï вiдповiдi. Я поводився з собою, як найсуворiший слiдчий. Я був упертий. I все таки всi моï зусилля були даремнi. Я був на хибному шляху. Я виходив з припущення, що враження було зорове, i я не досягнув нiчого. Чи не слiд було припустити, що це було враження знаности не зоровоï, а iншоï, скажiмо, слуховоï, музичноï? Я вирiшив вдатися в своïх розшуках в цей бiк. Змучений, я пiшов за вами. Я нарiкав на себе. Я скаржився. Я був сповнений безнадiï. I в той момент, коли ви переходили через колiю, коли ваша постать викреслилася на фонi гори i моє враження од вас стало особливо чiтким i суцiльним, в серединi мене зазвучали тi прозорi, простi й яснi такти музичноï мелодiï, що складають основу ляйтмотиву в симфонiï Шиманiвського. Ви, звертаюсь я до неï, не захочете сказати, що це був цiлковитий випадок, абож що я помилився?.. Гадаю, що це було так: з зорового враження родилося музичне. Я дивився на вас, i в мiру того, як я дивився на вас, в менi все владнiше й все могутнiше звучали звуки симфонiï, рождалися такти музичноï фрази. Я не мав сумнiву: це були ви! Вона не знає, як ïй поставитися до мене й до мого оповiдання. Хто я: шарлатан або фантаст? Як ïй думати, чи правда те, що я ïй розповiв, чи може, все це я лише зненацька, принагiдно вигадав?.. Вона спитується чинити опiр: Ви, каже вона, або знущаєтеся з мене, або жартуєте! Вона вимагає вiд мене чесности. Я запевняю ïï, що все було саме так, як я ïй розповiв, i що в свою розповiдь я не привнiс i найменшоï витiвки, нiчого вигаданого, жадного жарту. Чому ви заперечуєте, кажу я до неï, що творчий акт може повторитися двiчi? Що за зоровим враженням од вас в музичнiй темi композитора я мiг пiзнати вас, як композитор колись в вас пiзнав свою музичну тему?.. Вона спалахує: Але це неможливо! Але це є факт! Чому, не без гiркого докору кажу я ïй, чому волiєте твердити, що Зелена папуга є звичайний птах, i не хочете, разом з Карлом Ѕоццi, повiрити в кам'янi статуï, якi розмовляють, i в те, що лише Зелена папуга може зробити людство щасливим? Я схиляюсь i цiлую ïï плекану, з вузькими овалами нiгтiв руку. Я дивлюся на неï. У неï важке, зiбране в високу зачiску, бiле з жовтавим вiдтiнком волосся, тонкий рiт, чiтко окреслений нiс, легким рум'янцем нiжно забарвлене обличчя. Ми стоïмо на горi. Перед нами одкривається широкий кругобрiй, далекий срiбний степ, потемнiлий од навислоï над ним тяжкоï хмари, i Днiпро, до якого наближається, закриваючи сонце, хмара. Вiтер хилить тополi. Молода жiнка поглядає на хмари, на мене, на вiтер i знов на хмари, на мене, на вiтер. Вона не певна. Вона каже: Здається, буде гроза. Я кажу: Вiтер розвiє хмару! Вона вагається. Тодi з довiрою й щиросердо каже: Зайдiмо! В нас немає нiкого! Чоловiк на лекцiяx. Ви ж перечекаєте бурю! Ми переходимо на другий бiк вулицi. Галаслива юрба дiтей гуляє пiд кам'яницею на пiшоxодаx. Двоє малят вириваються з юрби, з вищанням кидаються до жiнки, притулюються до ïï нiг, охоплюють рученятами ïï спiдницю, в захопленнi вiтають ïï. Питаю: Це вашi? Вона безжурно: О, нi! Ми входимо в широкий, бiлий, пустельний вестибюль. Розлогими мармуровими сходинками пiдiймаємося на другий поверх. Тиша, порожнеча, високi бiлi дверi. В вiкнi дзижчить i б'ється муха. На дверях мiдна табличка з написом професор. Твердий знак наприкiнцi слова з'ясовує менi, що ïï чоловiк повинен бути рокiв на 10-15 старший за неï. Просторий передпокiй нагадує залю. Вiдкритi дверi одкривають вид на амфiладу великих ясних високостельних кiмнат. Я перехоплюю ïï погляд i кажу: Я без капелюха! Вона запрошує: Тодi прошу, проxодьте. XXVI Я ввiйшов до кiмнати. Старовинний панський ясних золотавих кольорiв килим з витканими на ньому рожевими трояндами простягся в усю широчiнь стiни. Молода господиня, зауваживши, що я пiдiйшов до килима й розглядаю з зворотного боку нитки основи, не без гонору каже менi: Це датований килим! Вiн з року 1728, з килимовоï майстернi Данила Апостола. Та килими й найменше не мiй фах. Досi я ще нiколи нiчого не писав про цю дiлянку украïнського бароккового мистецтва, Я обмежуюсь зауваженням: Кюв'є за однiєю кiсткою вiдтворив вигляд допотопноï тварини, чи не можна було б за розмiрами цього килима вiдтворити розмiри панських будинкiв з кiнця 17, початку 18 столiття? Задовольнивши свiй загальний, аматорський iнтерес до цiєï коштовноï речi, я повертаюсь на закаблуках i оглядаю кiмнату. Ясний, лискучий паркет. На кришцi чорного пiянiна, що стоïть коло бiчноï стiни, нудьгує традицiйний бюст замисленого Бетговена. Посерединi кiмнати стiл. В зеленому склi високого келеху на чотирокутному просторi бiлоï скатертини червоною плямою полум'янiють пелюстки тюльпану. Господиня просить пробачення. Вона залишить мене на хвилинку самого, щоб пiдiбрати розтрiпане вiтром волосся. Чи я дозволю? О, розумiється, прошу! Я залишаюсь насамотi в цiй великiй кiмнатi з одчиненими вiкнами на схiд: за купами дерев крицева смуга далекоï рiки й синява неба. Користуюсь з нагоди, щоб оглянути фота, якi висять на стiнi над широкою турецькою тахтою по той бiк столу. Заклавши руки на спину, передивляюсь свiтлини. I тодi вiдразу кажу: Еге ж! Нi, я не помилився аж нiяк! Скидаю окуляри й починаю розглядати зблизу. Я вiдразу пiзнаю молоде обличчя, великий чуб, що звис над прямокутником чола, по-юнацькому ще пухлi уста, i тверде, уперте, що виступає, як у Ва­нера, пiдборiддя, так добре знайоме з часописiв, концертiв i афiш обличчя молодого композитора. А ось вони вдвох: вiн i вона. Берег моря; чорнi ланцети кипарисiв, скелi, що стали умовним стандартом пiвденноï екзотики... Я дивлюсь на просяяну радiсть ïï обличчя на маленькiй свiтлинi, де вона в бiлiй парусиновiй сукнi стоïть над морем, таку безмежну радiсть, що в менi прокидається заздрiсть, чому я лишився непричетний до всiєï цiєï надмiрноï повноти життя... Низка ïï фот. Колекцiя ракурсiв. Гра свiтлотiней. Вiдтiнки сiрих i брунатнорудавиx кольорiв. Експериментальнi вправи майстрiв фотомистецтва, шедеври вигадки, i реалiстичнi спроби заперечити сугубо реалiстичнi способи. Портрет обважнiлого чоловiка з бородою й професорським виглядом, певне, фото ïï чоловiка. Ще численнi фота незнаних менi людей. Око байдуже пробiгає по цих свiтлинах, що нiчого не хочуть менi сказати. Я сiдаю на канапу. Крiзь одчиненi дверi до сусiдньоï кiмнати, далеко бiльшоï за цю, де я сиджу, менi видно блакитносiрий шовк меблiв в стилi Люï XIV i чорну масивну брилу роялю, що громiздким трикутником заповнює ледве чи не половину простороï залi. Ритуальна урочиста тиша великокiмнатного мешкання. Здалека з вулицi чути дитячi голоси. Спокiй. Я маю нагоду зважити. Цi два дорогi iнструменти, цi купи нот, що лежать на табуретках, цi великi декоративнi фота, яким немає мiсця в звичайному професорському мешканнi, знайомство з композитором, усе це свiдчить про причетнiсть ту або iншу, зрештою, бiльш-менш близьку цiєï моєï новоï знайомоï до музичного свiту. Чи не мiг би я зробити ще якiсь дальшi висновки?.. Мiркуймо далi! Ïï звуть, вiдповiдно до присвятного напису на клявiрi Ларисою Павлiвною. Що може сказати менi це iм'я? Чи говорить воно про щось, чи не говорить нi про що? Оперова актриса? досить знана камерна спiвачка саме з цим iм'ям: Лариса Сольська. Ïï концерти користалися й користуються видатним успiхом. Критика й публiка ставить ïï на рiвнi з Зоєю Лодiй! Чи не мушу я припустити, що це саме вона? Вона входить до кiмнати, i я пiдвожусь ïй назустрiч. Я кажу ïй: Якщо продовжувати розпочату гру, розплутувати далi всi таємницi, то я мусiв би ствердити, що я сьогоднi мав приємнiсть зустрiтись з Ларисою Сольською. Ви не захочете зробити менi прикрiсть i сказати, що я помилився? Вона смiється у вiдповiдь i простягає менi для поцiлунка руку: Нi, я не зроблю цього, мiй Калiостро! Ви чарiвник, хитрун, ясновидець, фантаст! 3 якоï кишенi чи з якого рукава ви витягнете зараз свою Зелену папугу? Вона дуже мила жiнка!.. Я посмiхаюсь ïй i кажу: Я мушу спокутувати свiй перед вами грiх: менi досi не довелося нi разу бути на ваших концертах. Але ваш i мiй добрий знайомий i приятель, Дмитро Ревуцький, багато i з великим завжди захопленням говорив про вас. Дивуюсь, як я, буваючи у нього, нi разу не зустрiвся з вами. Господиня просить сiдати. Вона сiдає на тахту, а я на круглий стiльчик коло пiянiна. Я сiв коло пiянiна, моя рука торкнулася кришки, я одкрив клявiятуру й поклав пальцi на клявiшi. Це сталося зовсiм автоматично, без жадноï думки. Один рух продовжував другий. 3 мене нiякий музика. Я жаден професiонал, звичайний собi аматор. Граю я не бездоганно. Я свiдомий цього, але я маю музичну пам'ять, i нiхто, гадаю, не закине менi, що я не розумiюсь на музицi, абож що я не здiбний вчуватись у музику. Дотик пальцiв до клявiш став iмпульсом. Я пробiг по клявiятурi, згуки гами розсипались по кiмнатi. Певно, я зробив це лише для того, щоб пiзнати згучання iнструменту. Згук був повноцiнний, гулкий: зерна добiрноï важкоï пшеницi лягли на долонi рук! Я спитав: Ви дозволите? Коротке й любязне: Прошу! Я не сказав би певно, чому саме я дозволив собi вiдтворити ляйтмотив, цю коротку дзвiнку музичну фразу, що сьогоднi прозгучала в моïй пам'ятi. Можливо, що я зробив це виключно за iнерцiєю. Можливо, що присутнiсть цiєï жiнки, якiй була присвячена ця чудова рiч, мене бентежила. Розумiється, це було необачно, ба навiть до певноï мiри з мого боку безтактно, але що я мiг зробити? Я вже не мiг утриматись. Це було дужче за мене. Музика наповнює мене. Мене вже немає. лише музика, i я в повнiй покорi музицi. 3 мого боку це був жаден психологiчний експеримент. Жадне насильство. Жадна спроба гри на нервах, ïï або моïх. Знаючи, що та, яка викликала згучання цiєï музики, знаходиться тут, поруч мене, я не мiг, я мусiв був вiдтворити музику. Срiбнi згуки початку симфонiï, що говорили про перше кохання, про першi зародки почуття, i тодi ж вiдразу, уже вiд самого початку про грозову повiнь пристрасти, про несамовитий шал екстатичного палання, розлились по кiмнатi. В умовному просторi кiмнати постала, творилась музика. Музика була надмiрна, Почуття було надмiрне. Напруженiсть палання оберталась в абстракцiю. Реальне було знищене. Фiзично неможливе ставало можливим метафiзично. Я поринув у згуки. Я розчинився в згуках. Свiт обернувся в музику. Була музика, була музична, слухова абстракцiя свiту. Свiт i вона, ця жiнка, сприйнятi й втiленi в музицi. Вона сидiла тепер бiля столу, де на бiлому полi скатерти полум'янiла квiтка. Вона слухала. Ïï руки лежали на столi. Кiнцями пальцiв вона торкалася келеха з тюльпаном. Обличчя ïï зблiдло. Уся вона здавалась вiдсутньою. У цей момент в кiмнату ввiрвався вiтер. Вихором понiсся по мешканню, здригнулись стiнки будинку. По цiлому будинковi загрюкали вiкна, загуркотiли дверi, задзеленчали шибки. Десь почувся брякiт розбитого скла. Знялися зойки наляканих дiтей i крики жiнок: Зачиняйте вiкна! Зачиняйте вiкна! В кiмнатi вiдразу стало темно. Грози не буде! Вiтер розжене хмари! кажу я. Я зараз! гукнула вона й побiгла зачиняти вiкна. XXVII Вона повернулась. Я сказав ïй: Це небезпечна музика! Якщо б я був одружений, я заборонив би своïй жiнцi слухати цей твiр! Вона розсмiялась i сказала: Грайте! Голос згучав рiзко й разом з тим нетерпляче. Як наказ i одночасно як благання. Вона просила пощади. Хто зна, чи володiла вона собою? Я грав. Я грав найбiльш напружену, найбiльш екстатичну частину симфонiï, саме ту, що визначила собою назву цiлого твору. Палала пiднесена пристрасть. Розкрились пелюстки квiтки. Полум'я вогню стало бiлим. Вона стояла коло пiянiна, ïï обличчя було зовсiм близько вiд мене. Обличчя ïï стало блiде, як вапно, як маска, й пофарбованi уста, пересохлi вiд згаги, тремтiли. Вона цiлком вiддалась почуттю музики. Вона слухала музику, i це вона слухала себе, бо музика була нею i не було музики поза нею. Вона була музикою. За нею я пiзнав музику, з музики я пiзнав ïï. Нiчним метеликом тремтiли закритi повiки. Рожевiли щоки. Широко розкрились уста. Я поцiлував ïï. Вона не вiдштовхнула мене. Чи освiдомлювала вона, що це був я? ...Вiтер розвiяв хмари. Знов прояснiло в кiмнатах. Соняшний день прозоро сяяв, i лише синява неба стала ще густiша. Треба вiдчинити вiкна! сказала вона i, притягнувши мою голову, поцiлувала мене. Тодi пiдвелась i пiшла. Вона пiшла. Я думав про той гiркий, полинний присмак, що я його вiдчув в ïï поцiлунку. Чи це менi лише здалося i в ïï поцiлунку не було нiчого, окрiм ненасиченоï пожадливости бажання, що як i музика, не має нi кiнця, анi початку? Вона одчинила вiкна й дверi на балькон. Крiзь одчиненi дверi й вiкна в кiмнату широким потоком лилося соняшне свiтло. В блакитнiй каламутi соняшних променiв пливли й крутилися пилинки. Перед люстром, що висiло над пiянiном, я перев'язав краватку. Люстро вiдбивало моє обличчя, сутулу спину гiпсового Бетговена i в безоднi скла червону пляму тюльпану на бiлому тлi стола. Я стояв. Я бачив перед собою клявiятуру пiянiна, бiлий клявiшний шлях, перерваний чорним поруччям. Шлях не вiв нiкуди, абож вiн вiв лише в ту умовну реальнiсть, що ïï творить мистецтво, надаючи бiльшоï вiрогiдности нашому повсякденному iснуванню. Лариса прийшла в новому вбраннi. На нiй була вечiрня концертова сукня з довгим шляйфом. Вона вхопила мiй здивований погляд: що повинно було означати це переодягання? i вiдповiла: Я спiватиму. I додала: Для вас! I тодi пояснила щодо вбрання: Це як унiформа!.. Кожна поводиться так або iнакше в залежностi вiд того, яке на нiй убрання! Я маю примху, я волiю спiвати лише в концертовому вбраннi. Малим дiтям i спiвачкам дозволено бути примхливими. Вона запропонувала перейти до сусiдньоï кiмнати, де стояв рояль! Там, сказала вона, кращий резонанс! Вона стала коло роялю i сперлась долонями на кришку клявiятури. Бiляве золото ïï волосся чiтко контрастувало з чорним убранням. Я був єдиний слухач на цьому дивному концертi, з додатком хiба горобцiв, якi цвiрiнькали й метушились на бальконному майданчику, раз-у-раз недовiрливо зазираючи у залю. У неï був мiцний i добре поставлений голос, м'який голос камерноï спiвачки, сповнений iнтимного лiризму. Найвищоï чистоти й стриманости. Пiсня приходила за пiснею в довiльному й непримушеному виборi. Вона спiвала дуже просто, але в простотi ïï спiву вiдчувалась сувора й вибаглива школа. Усе зайве було вiдкинене. Вона вкладала в пiсню почуття, але це почуття нiколи не переходило в чулiсть. Це був найкращий зразок пiсенногоампiру. Дзвiнок увiрвав пiсню. Чоловiк! гукнула Лариса, Вона оглянула мене з низу до гори. Було видко, що вона уникала навмисних родинних ускладнень. Упевнилась, що зi мною все гаразд, i, пiдтримуючи рукою шляйф, побiгла до передпокою, по дорозi в сусiднiй кiмнатi поправивши на канапi зм'ятi й розкиданi подушки... До кiмнати увiйшов вахлуватий чоловiк рокiв за 50, з розкуйовдженою борiдкою, з набряклими мiшками пiд маленькими червонавими очима. Був вiн огрядний, але досить рухливий i жвавий, борiдка, яку вiн носив, мiшки пiд очима, черевце, чорний люстриновий пiджачок, застьобнутий на один ­удзик i не застьобнутий на другий, надавали йому вигляду типового професора ще з передреволюцiйних часiв. Я пiдвiвся й чекав. Лариса, що йшла за ним, познайомила нас. Мiй чоловiк!.. Смiючись, вона додала: Чоловiк в життi одруженоï жiнки є суто формальна категорiя. Вiн є юридична фiкцiя, необхiдне зло. Без нього замiжня жiнка не могла б вважатись замiжньою! Ларисо, ти кажеш жахливi речi! з жартiвливим докором зауважує чоловiк у вiдповiдь на ескападу своєï дружини. Але що я можу?.. каже вона: я лише констатую факти. I вона продовжує ритуал репрезентування. Це мiй добрий знайомий!.. показує вона на мене. Вона каже й спиняється. Вона не може назвати нi мого ймення, анi мого прiзвища. Вона знає про мене лише те, що я не тутешнiй i що вчора приïхав сюди з Xаркова... 3 Харкова! додає вона, щоб закiнчити фразу й заповнити бодай якось прикру порожнечу. Очима, що смiялися, вона, стоячи за чоловiком, дивилася на мене. Вона потребувала пiдтримки. Я поспiшив ïй на порятунок. Я назвав своє iм'я, своï посади, своє звання, для чого, в якiй справi я сюди приïxав. Я сказав навiть, що ми зустрiлись у Варязькiй церквi з нагоди Наради i що Я глибокий i давнiй поклонник музичних талантiв Лариси Павлiвни! Я вклонився в ïï бiк, i ми з чоловiком потиснули один одному руки. Що я мiг знайти кращого в своєму репертуарi за цiєï ситуацiï?.. 3 нiчого я творив мiт! Але менi пощастило: виявилося, що професоровi добре знайоме не тiльки моє iм'я, але й моï науковi працi. Ви той самий? спитав вiн. Я розсмiявся i вiдповiв в тон: Авжеж, ствердив я, той самий. Ну, то я вас знаю!.. Хоч я з фаху, власне, геолог, сказав вiн, але пiд час своïх численних розвiдкових подорожей з геологiчними експедицiями по Украïнi, на Кавказ, Алтай, Памiр я нiколи не i­норував, щоб не звернути уваги на тубiльнi пам'ятки архiтектури. В моïй колекцiï свiтлин ви, певне, знайдете чимало цiкавого для себе. Чи ви, питає вiн мене, були, примiром, в Афганiстанi? Я спiшу заявити, що На жаль, менi туди не пощастило добитися. Ну, а я був! Ви побачите! Вiн винiс з кабiнету теку з свiтлинами й кiлька моïх праць. У мене, сказав вiн, є, як бачите, ваш Каталог бароккових пам'яток на Украïнi 17-18 ст., але, на жаль, менi бракує того, що мене найбiльше цiкавить: французькоï публiкацiï вашого звiту про подорож до Вiрменiï. Менi дуже хотiлося б порiвняти вашi свiтлини з моïми i знайти у вас коментарi до тих пам'яток, що я ïх бачив на власнi очi. Я маю тiльки вирiзки з газет про вашу доповiдь!.. Я запевнив його, що, повернувшись до Харкова, я негайно надiшлю йому примiрник моïх студiй. Наклад моєï працi уже давно вичерпаний, але для вас у мене знайдеться ще якийсь екземпляр. Дуже прошу, я буду вам дуже вдячний! Я, сказав вiн i глянув на мене своïми вузенькими червоними очима: в його темнобрунатному обличчi було щось калмицьке, цiню мистецтво! У мене чимала мистецька збiрка, i, якщо до неï включити ще також i мою дружину-спiвачку, то мою збiрку годилося б визнати за вельми коштовну i з смаком пiдiбрану. Це вже, зауважив вiн, комплiмент на власну мою адресу! Ми смiємося з цього жарту i ще деякий час розмовляємо, тодi я дивлюсь на годинник. Я приголомшений: Невжеж, перепитую, вже п'ята?!.. А так, стверджує професор. Я схоплююсь з мiсця. Я пiдходжу до господинi й цiлую ïй руку: Я зовсiм втратив, кажу я, сьогоднi почуття часу. Сьогоднi вранцi я прокинувся нi свiт, нi зоря. На збори я прийшов надто рано i саме тому спiзнився. Тут я засидiвся до безмежности. Але Лариса не хоче вiдпускати мене. Ви лишаєтесь у нас обiдати, i по обiдi ми маємо ще в своєму розпорядженнi вечiр. Що ви робите ввечорi?.. питає вона мене. Я кажу, що ввечорi я не роблю нiчого i цiлком до ïï послуг, але лишитися обiдати я аж нiяк не годен. Господар енер­iйно пiдтримує пропозицiю своєï дружини, щоб я лишався в них обiдати, але я од обiду вiдмовляюсь категорично. Лариса йде на поступки. Ну, то гаразд, каже вона, на цей раз хай буде по-вашому. Йдiть собi з миром, якщо вам на тому так залежить, але свiй вечiр, хочете ви того чи не хочете, ви вiддасте менi! Я щасливий зробити це! Домовилися! пiдсумовує Лариса i, смiючись, додає: Я заходжу за вами. Вечiр ми проводимо разом. На жаль, мiй чоловiк надто занятий i не зможе мене супроводити. Я примушена принести за нього пробачення. Я прийду сама!.. Ви спинилися?.. Я називаю готель i номер кiмнати. Господар покiрно прийняв це застереження щодо себе вiд своєï дружини. Не знаю, чи часто вiн звик чути од неï подiбнi заяви, але, прослизнувши швидким поглядом по його обличчю, я не зауважив, щоб вiн якось зареа­ував на сказане. В усьому, що вiдбувалося, не було нiчого, що його бентежило б. Признаюся, я не люблю умовлянь про побачення, якщо вони вiдбуваються в присутностi чоловiка. Але Лариса волiла йти напрямки й одверто. Очевидячки, бiльш-менш одверто, як i кожна жiнка, особливо ж, якщо вона до того ще й гарна жiнка. Господар провiв мене якнайлюб'язнiше до схiдцiв, потиснув на прощання мiцно менi руку i, стоячи на площадцi, схилившись над ­ратами бильцiв, кликав менi навздогiн, коли я сходив вниз, щоб я неодмiнно заходив до них першоï-лiпшоï години. Ми завжди будемо радi привiтати вас у себе! Вiн, видно, призвичаïвся бути вишукано люб'язним з Ларисиними приятелями. Його сповнювало почуття доброзичливости. Я подякував. Висловив сподiванку, що ми бачимося не востаннє й матимемо нагоду зустрiтися. Внизу в вестибюлi, одкриваючи дверi, щоб вийти на вулицю, я вiдчув, що червонiю. Я згадав про люб'язне його запрошення. Так, є чемнiсть, що завжди має в собi присмак двозначности. люб'язнiсть, вiд якоï почуваєш себе нiяково. Певне, менi нiколи не бракувало сором'язливости!.. XXVIII Я запалив цигарку. До зупинки трамваю я вирiшив, звернувши за рiг, пройти Полтавською. Я пiзнавав знайомi мiсця. За довгi роки тут нiщо не змiнилося. Усе те саме степове мiсто. Жадного нового будинку. Жадних нових пiшоxодiв. Купа смiття на нарiжному безпарканному пустирi, бур'ян довкола шкiльноï кам'яницi, де колись мiстилася Марiïнська жiноча гiмназiя i тепер Трудова школа. Хiбащо вищербилася цегла в пiшоходах, постарiли акацiï на Проспектi, на заваленому покидьками майданi мiж Музеєм i Горним iнститутом зник бронзовий постамент Катерини, i на Iнститутському будинковi з'явився пiд карнiзом новий великий золотолiтерний напис: iмени тов. Артема. Я стояв, чекаючи на трамвай. Палив цигарку. Брюхатi кози, що вранцi об'ïдали молоду посадку на Соборному майданi, десь розбрелися геть. Простяглася на схiд тiнь, вiд недобудованоï червоноцегельноï кам'яницi. Пройшов трамвай знизу вгору. Пiдiйшов мiй. Я сiв до причiпки. Знов замиготiли засмаглi ноги кондукторки по дошцi вздовж вагону. Крутилися барвистi паперовi стрiчки з ïï шкурятяноï торби. Вгору неслися дерева, обтяженi ­ронами квiту. Ми з'ïздили вниз. Точнiше, з шаленою швидкiстю, немов зiрвавшись з гальм, падали в безодню. В вестибюлi готелю, пiдвiвшись з лави, назустрiч менi кинувся Iван Васильович Ѕуля. Це було як вибух. Катастрофа зустрiчi. Вiн довго тиснув менi руки, зазирав у вiчi, обiймав, обмацував, немов наочно хотiв упевнитися в реальностi мого iснування. Ѕуля був в ентузiястичному захватi, що я ще iсную, що я не загинув, не зник остаточно, що вiн ще має нагоду бачити мене живим. Вiн був сповнений такого страху за мене. Вiн робив тисячу рiзноманiтних припущень. Арсен Петрович, я, Завоблоно, ми всi не могли дати собi ради, що з вами, дорогий Ростиславе Михайловичу, сталося: може, ви захворiли, знепритомнiли, стомившись пiсля подорожi. Вам стало недобре. Чи, не дай Господи, ще щось гiрше. Ви такий ретельний i точний, ви менi пробачте за мою фамiлiярнiсть, Ростиславе Михайловичу, але я сказав би: зразок педантичноï пунктуальности, i... вас немає. Цього не могло бути, Я пропонував Арсеновi Петровичевi вiдкласти збори, бо що таке Нарада без вас? Арсен Петрович дзвонив по телефону, я двiчi ïздив до готелю, був в Музеï, скрiзь, але: немає! Нiде нема, Я був в одчаï, Ростиславе Михайловичу, але що я мiг зробити бiльше? Розумiється, ви могли пiти купатися. Чи ж ви думаєте я не був на Днiпрi?.. Розумiється, ця гроза I тодi вiдразу, навiть не змiнивши голосу, з таким же ентузiястичним запалом Iван Васильович Ѕуля перейшов до оповiдання про ранкове засiдання. Яка шкода, що ви, Ростиславе Михайловичу, не були особисто на зборах. Ви багато втратили. Доповiдь Арсена Петровича була чудесна. Вона була бездоганна. Арсен Петрович якнайкраще з'ясував усе: iсторiю Варязькоï церкви, ïï мистецьке значення, хто такий Линник, його мiсце й значення в украïнському й свiтовому мистецтвi докладно з'ясував i довiв усе. Навiть сам Завоблоно дякував Арсену Петровичу за його доповiдь. У мене таке враження, що Варязьку церкву таки передадуть нам i з неï зроблять музейний заповiдник. Вiн передихнув, бо йому явно не вистачило повiтря, i вiн гаряче потиснув менi руку. Вiн повiдомив мене, що сьогоднi ввечорi не буде жадних зборiв, як i передбачено за програмою конференцiï, а наступне засiдання вiдбудеться завтра, тiльки не о 10-iй, а об 11 годинi ранку i, щоб я цього тiльки не забув, в примiщеннi Художнього музею. Загальне й уклiнне прохання, щоб я неодмiнно був на зборах. Я подякував за iнформацiю й обiцяв прийти. Щоправда, вся ця Нарада й ïï праця хвилювали мене далеко менше, нiж це здавалось на перший погляд ентузiястичному Ѕулi. Що менi Гекуба, i що я Гекубi?.. Пообiдали ми разом з Ѕулею тут же в готелевому ресторанi. XXIX Увечорi, в годину, коли в вiдчинених вiкнах моєï кiмнати ще яснiли зеленавi присмерки, вона тричi постукала в дверi. Вона увiйшла до кiмнати ефектна, причепурена, жвава! Але тепер вона здалася менi зовсiм iншою, зовсiм не такою, як перше. Вранцi, при першiй зустрiчi, вона, ïï убрання, ïï торбинка, зачiска, все в нiй було безпретенсiйне й скромне. В усiй ïï манерi поводитись не було нiчого пiдкресленого, жадноï навмисности. Вона не мала на собi нiяких прикрас, якi обтяжували б ïï вроду, або могли здатися якоюсь мiрою зайвими. В усьому була надзвичайна стриманiсть i остаточна чiткiсть. Ритм ïï рухiв, бiле полотно блюзи, проста парусинова спiдничка i червонi на високих закаблуках черевики. Ясний тягар волосся, недбайливо закрученого в вузол, i синява очей: на пшеничному полi пiвденнi темносинi волошки. На однотонному тлi виразнiше виступала кольорова пляма. Врода народжувалася з кiлькох фарб, з ритмiчноï простоти небагатьох лiнiй. Бiлий простiр скатерти, обмежений в своєму уявному обшарi чотирикутником краïв, i на ньому густа червона фарба пелюсткiв тюльпану. Навiть вдруге, переодягнена в чорне концертне вбрання з шляйфом, вона зберегла загальну стриманiсть камерного стилю. Ïï зовнiшнiй вигляд набув бiльшоï урочистости, але не втратив нiчого з властивоï простоти. Чорна довга сукня рiзкiше пiдкреслила контурну суворiсть цiєï простоти. Нiчого окрiм протиставлення бiлого й чорного. Бiлява авреоля важкого волосся контрастувала з чорним тлом сукнi. Чiтко окреслилась стрункiсть ïï прямоï постатi. Це була урочиста простота ампiру, що стверджувала довершенiсть вроди в ïï запереченнi. На чорнiй кришцi роялю стояла бiла видовжена ампiрна ваза. Стиль був витриманий достоту. Але тепер, такою, як вона прийшла до мене, вона була цiлковито iнша. Менi завжди здавалось незрозумiлим, чому в ляйтмотив симфонiï Шиманiвського раптом приходить злам. Така прозора й проста музична фраза раптом розпадається, рветься, зривається, втрачає прозорiсть, згуки нервово стрибають. В музицi молодого композитора з'являються аритмiчнiсть, галаслива напруженiсть, вiдгуки джазноï музики ресторанiв i кав'ярень. Молодий автор до складу симфонiчного оркестру запровадив iнструменти джазоркестру, проти чого рiзко протестували прихильники традицiй суворого симфонiчного стилю. Усе це не в'язалося так само i з моïми враженнями од Лариси, з зорового образу якоï я пiзнав сьогоднi згучання його музики. I тепер я ïï бачив зовсiм iншою. Жадноï простоти. Нiяких волошок. Жадного польового простору, овiяного подихом весняноï бурi! Цiлковито змiнена лiнiя плечей, вiдмiнна постава голови. Нова манера ходити, вироблена в ритмi фокстротних синкоп. Ѕрим, якого бракувало вранцi i який був тепер умiло, вправною рукою накладений на обличчя. Стандартизований тип за­римованого обличчя, спецiяльно призначеного для одвiдин кав'ярень, кiна, ресторану. Брови були вичорненi прямими лiнiями, насиненi були повiки, вiï стирчали прямi й довгi, як стрiли. Кожна волосинка вiй була здобутком ретельноï працi. Черевики пiдiбранi були в кольор до сукнi. Вони кидалися в вiчi своєю ­ротескною навмиснiстю. Рiзкий аромат незвичних парфюмiв. Майстерно викладена вiртуозна причiска. В руцi вона тримала барвисто яскраву, екстрава­антну парасольку, й торбинка була заткана золотом, маленький шедевр мистецтва, розрахованого на дрiбницi й витворюваного для жiнок. Я здивований i вражений. Я навiть трохи вагаюсь, не цiлком певний, чи не трапилося якоïсь помилки i це якась незнайома менi жiнка ненароком потрапила до мого номера замiсть iншого. Вона схоплює моє здивування. Не пiзнаєте? каже вона, смiючись. Але я пiзнаю ïï голос, ïï смiх, синяве свiтло ïï очей. Вона викреслює в повiтрi парасолькою барвисте коло, кладе на стiл торбинку i, дiлячи погляд межи мною й люстром, свiдома своєï навмисноï вiдмiнности, вона питає: Якою я подобаюсь вам бiльше? Собою! вiдповiдаю я. Й хрипким, стисненим од бажання голосом єдине тiльки слово: Ти! ...Ми вийшли з готелю. Мандрiвники, бродяги почуттiв, кочовники мiста, ми вiддались безцiльностi нiчних блукань. Ми переходили з садка в садок. Ми переходили з пiтьми в свiтло i з свiтла поринали в пiтьму. Ми одкривали нiкому не знанi краïни, суходоли, землi. Ми собою починали всесвiт з початку. Я спитав: Чи не здається вам, Ларисо, що бiблiйне оповiдання про Адама й ву вiдноситься тiльки до вас i мене, i ми, ви й я сьогоднi це тi першi й єдинi на свiтi люди, задля яких був створений цiлий цей свiт?.. Нiч оберталась мiтом. Усе, що було довкола нас, перетворювалось в химерну фантасмагорiю почуттiв. Хвилями напливав аромат квiтiв. Пахощi були такi густi й тьмянi, що, здавалось, ïх можна було сприйняти навпомацки й розтерти на кiнчиках пальцiв. Линув час. Ми стомились вiд наших блукань. Ми зголоднiли. Я запропонував пiти повечеряти. Ходiмо ïсти й пити вино! Вона не заперечувала. Вона згодилася на всi зробленi пропозицiï: вечеряти, пити вино, не йти до ресторану, а до шашличноï, яку я пiзнав з вчорашнього вечора i яку я брав на себе смiливiсть авторитетно рекомендувати сьогоднi. Скоса з-пiд капелюшка кинений погляд. Притиснувшись до мене, стиха вона каже: Милий! XXX Збитими кам'яними сходинками ми зiйшли вниз. Усе, що було вчора, повторилось сьогоднi. Як i вчора, ми пройшли повз помальованi на стiнах сходiв ляндшафти й жанровi сценки, наïвнi вiдгуки персидських мiнiятюр i свiдчення про малярську безпораднiсть мистця. Як i вчора, огрядний господар привiтав нас на порозi. Перед нами сяяла блискуча лисина низько схиленоï його голови. I одна рука була простягнена нам назустрiч для потиску, а друга прикладена до серця. Господар пiзнав мене й бурхливо виявляє радiсть, що сьогоднi вiн знов має щастя бачити й гостити мене. Я у вiдповiдь тисну теплу його руку й ласкаво хляпаю долонею по широкiй його спинi. Ми обидва тiшимося з нашоï зустрiчi, як тiльки можуть тiшитись i радiти люди, що зустрiлися ненароком на життєвому перехрестi i що ïх шляхи розiйдуться знов, щоб нiколи знов у життi не зiткнутися. Показуючи коротким своïм пальцем на мою супутницю, господар з гордiстю каже менi: Це нам тутешнiй буль-буль. Це нам соловей! I тодi, звертаючись до Лариси, вiн закидає ïй, що вона давно не була в нього. Вiн прислухався до солов'ïв, що на веснi прилетiли до мiста й почали спiвати по садках. Але вiн не чув ïï голосу серед них i з сумом питав не раз самого себе: Де наш спiває буль-буль? Може, вiн полетiв десь в далеку краïну, на холодну й темну крижану пiвнiч, щоб там своïм спiвом розважити людей, якi позбавленi щастя слухати на веснi солов'ïв у себе по своïх садках? Лариса не без приємности вислухала цей розлогий i барвистопишний комплiмент, що бринiв немов переклад з Гафiза. В затишному кутку, який знайшов для нас господар, ми сiли за столик. Знаючи усталений лад, я, не дивлячись, одкинув геть убiк картку стандартних страв. 3 вчорашнього дня я мав достатнiй досвiд у тому, як треба поводитись тут, щоб не випасти з того базарного й одночасно родинного тону, який плекав тут господар цього духану, нiби це все дiялося не в великому мiстi iндустрiялiзованоï Украïни, а десь у якому-небудь маленькому мiстечку поблизу ревану. Ми зголоднiли! заявив я господаревi: Ми хочемо ïсти, але ми хочемо ïсти щось винятково добре, щось таке досконале й виключне, чого немає в жадних картках i жадних цiнниках! Моï слова явно схвилювали господаря, i вiн сказав: Я розумiю тебе!.. Якщо до мене прийшов такий поважний гiсть, як ти, вiн показав на мене пальцем, i така вродлива i молода жiнка, як ти, вiн i на неï показав пальцем, я маю погостити обох вас чимсь особливим! Вiн був збентежений. Вiн замислився. Вiн чемно вклонився, скромно втупивши долi своï маслянистi очi. 3 такоï нагоди, як i годилося, до нашого столика покликаний був кухар. Ми почали втрьох радитися, але поступово запал пiдносився, атмосфера насичувалася електрикою. Дуже швидко я випав з гри. Задля власноï безпеки, я ухилився вiд участи в цiй кухоннiй дискусiï, тим паче, що на мене вже майже з самого початку нiхто з них обох не звертав уваги i з моïми мiркуваннями, якi я робив спробу вставити, нiхто не хотiв рахуватися. Суперечка мiж господарем i кухарем зчинилася спочатку щодо вибору страв, тодi щодо ïх послiдовности. Кожен з них вiдстоював свою думку. Вони перейшли на вiрменську мову. Я досить розумiвся на цiй мовi, щоб збагнути, що розбiжнiсть думок дiйшла мiж ними до цiлковитоï протилежности. Суперечка оберталася сваркою, Вони вже не розмовляли. Вони загрожували один одному. Очi обох палали ненавистю й гнiвом. Здавалося, ще мить, ще трохи, i вони вчепляться один в одного i схоплять один одного за груди. Присутнi затурбувалися. Вони одсовували стiльцi i пiдводились. 3 обережности я прибрав накриття, ножi й виделки, на столi вбiк. Хто зна, чим все могло скiнчитися? Намагаючись перекричати галас, перехилившись через столик, я гукав до Лариси: Чи бачили ви колись таке? Хiба для цього є цiна грошей, i чи можна це якось сплатити? I раптом все вщухло. Палання згасло. Кухар i господар дiйшли згоди. Заклопотаний кухар швиденько почвалав на кухню, а господар, лагiдно просяявши й витираючи серветкою спiтнiле чоло, почав люб'язно розповiдати нам, що для нас приготоване буде на кухнi i яким вином вiн думає сьогоднi нас почастувати. Вино для солов'я, казав вiн, не може бути звичайне. Таке, як для всiх. Воно повинно бути солодке, як мед, i запашне, як троянда. Вiн запевняв нас, що в нього в льоху є саме таке вино. Саме в нього й саме таке: густе, солодке, тьмяне й темне, як пiвденна нiч. Вiн хотiв запевнити нас, що не кожному навiть iз найкращих знавцiв вина доводилося пити щось подiбне. Аджеж не кожен з них був з ним знайомий. Говорячи це, вiн гордовито ткнув себе коротким пальцем в груди. Вiн знаходився в центрi космосу. Скидалося, увесь свiт i все в свiтi розподiлялось для нього на двi категорiï: на людей, що мали нагоду запiзнатися з ним i скористатися з приязноï його гостинности, i на людей, що такоï нагоди не мали. Уся неповнота життя i все недосконале в свiтi починалося вiд останньоï обставини. Покуштувати бодай краплину такого вина це зберегти згадку про його смак на цiле життя! казав вiн. Вино, казав вiн далi, це як жiнка! жiнка i жiнка, i є вино й вино. вино, що його можна пити щодня й нiколи не зазнати вiд того втiхи. жiнка, що ïï можна знати цiле життя, i що тобi з того? Але буває жiнка, що, раз ïï зустрiвши, нiколи бiльше не забудеш ïï в життi, хоч це був лише погляд, який ненароком вона кинула, або посмiшка, що нею вони обдарували тебе мимохiдь. Вiн зробив павзу, немов вiддавався споминам. Багато дечого вiн мiг би сказати з цього приводу, але iнодi це може бути зайве. I сьогоднi, коли в нього гостюють така гарна й приваблива жiнка i такий наймудрiший i найвченiший з усiх людей чоловiк, що навiть серед жiнок умiє вибрати для себе найкращу, злочином було б з його боку, якщо б вiн не почастував ïх добiрнiшим з усiх вин, що ïх вiн у себе має. I вiн гукнув на одного з своïх пiдручних, наказав йому дiстати свiчку i йти з ним разом до льоху. Вiн пiшов. Мушу признатися: ми мали нагоду переконатися, що це не були жаднi слова з його боку, сказанi лише для того, щоб полiпшити низьку якiсть кепського вина та компенсувати надмiрнiсть сплаченоï за нього цiни. Вино, яке ми пили того вечора, було густе, солодке, тьмяне й тепле, як тепла й запашна буває лише весняна солов'ïна нiч. Це була коштовна рiдина. Кожну ïï краплину треба було цiнувати, немов спадковий клейнод, передаваний з роду в рiд i з поколiння в поколiння. Вино було варте порiвняння з тiєю жiнкою, яка його пила. Уся радiсть i вся втiха життя конденсованi були в насолодi, яку ми вiдчували, смакуючи отеє вино. Була пiзня нiч. За столиками в шашличнiй поволi порожнiло. Гостi розходилися, але ми з Ларисою, скiнчивши вечерю, ще сидiли. Рожевий туман застував свiт. Ми нiкуди не хотiли йти, не хотiли рухатися, охопленi солодким почуттям блаженноï зцiпенiлости. Ми пили чорну, мiцну турецьку каву. До свого гурту ми запросили господаря. Поринувши в хмiльне коливання, ми слухали розлогi його мiркування про вино, про людей, ïжу, сенс життя, призначення людства в свiтовому буттi унiверсу. Всесвiт вiн розглядав з погляду господаря шашличноï. Вiн казав: Серед моïх друзiв, якi приходять до мене, є люди рiзних смакiв. люди, що для них байдуже, яке вино вони питимуть, Вони прагнуть вiдчути себе щасливими, коли в них кружлятиме в головi. Я люблю таких друзiв. Я шаную ïх, i вони шанують мене. Вони випили, я випив з ними. Вони веселi, але я також веселий. Пiдтримуючи свого друга пiд руку, я допоможу йому вийти на вулицю, гукну на вiзника й побажаю щасливоï путi й доброï ночi. Але є в мене, продовжує господар, друзi, якi, прийшовши, кажуть до мене так: Друже, я люблю вино, але не всяке, а добре! Я люблю вино, щоб воно смакувало. Я хочу вiдчути втiшну його добiрнiсть, коли я його питиму! Господар запалюється. Змiнюється ритм його мови. Вiн звертається до мене, ставлячи свого стiльця насупроти мене: Невже ж, каже вiн менi, невже ж, скажи менi, будь ласка, я можу, пiсля таких слiв, покликати Аршака й сказати йому: Аршак, вiзьми з шуфляди грошi й пiди поруч до крамницi Церабкоопу абож на той бiк Проспекту до Мамтресту й принеси звiдти пару пляшок Карданахi або Кахетинського! Господар похитав головою, Нi, сказав вiн, я ще не покинув вiрити в Бога, я ще не став бузувiром. Так, я кличу Аршака, але я не кажу Аршаковi, щоб вiн пiшов до Церабкоопу за Карданахi, я кажу йому: Пiди, Аршак, насупроти через Проспект до мiськоï станцiï й замов собi квитка до ревану в швидкому потязi Баку-Шепетiвка. Коли ж ти приïдеш до ревану, найми найближчоï недiлi на базарi пiдводу й поïдь на село до мого приятеля i привези менi вiд нього того вина, що його витиснули руками i що його вiн тримає в себе в льоху ще вiд року, коли в нього народився старший його син! Так я кажу Аршаковi. I коли до мене прийде колись такий друг, як оце ти, я кажу йому пошепки на вухо: Слухай-но, друже, у мене для тебе є саме таке вино, якого бажало б твоє серце! На закiнчення розмови, допивши свою фiлiжанку кави, вiн каже замислено, глибокодумно й повчально: Треба шанувати людей i любити задовольняти ïх бажання! Вiн пiдводиться з свого мiсця i нiби в зiдханнi, що народилося в найбiльшiй глибинi його душi, вiн додає: Я гадаю, що пити й ïсти слiд тiльки задля тiєï радости й втiхи, що є в ïжi й питвi! Уже пiзно. Час iти. Усе випито, й усе з'ïдено. Стигне темний, кустарноï роботи з-пiд Вану спорожнiлий кавник. В кутку столу чорнiє на тацi в купi соли мигдал. Скатертину заллято вином. Зм'ятi жужмом серветки недбайливо кинено геть. Обважнiлi, немов вiдсутнi, одсовуємо стiльцi. Господаревi дякуємо за щирiсть люб'язноï його гостинности й прощаємося, обмiнюючись з ним десятком взаємних похвал i вишуканих комплiментiв. Вiн проводжає нас до виходу на вулицю, спиняється на мить на порозi, широко позiхає, повертає вимикач i зникає в темрявi льоху. На вулицi згасає останнє свiтло. XXXI Нiч одкриває нам своï щедрi обiйми. 3 одвертою простотою вона приймає нас у своє благоуханне пишне лоно. Лариса вiдмовилася ïхати трамваєм або вiзником. Додому вона волiла вертати пiшки. Ка-те-горично не ïхати!.. Ка-те-горично пiшки! Ростислав, я кажу: пiшки! Я беру ïï пiд руку, i ми йдемо, щiльно притиснувшись один до одного, самотня пара в знебарвлених просторах ночi. Довкола нас пiтьма, порожнеча, зорi. Сон огорнув мiсто. Спорожнiлi вулицi. Нiмi будинки. В садах, що лишилися незабудованi цегельними коробками кам'яниць, спiвали солов'ï. Нас огорнула солов'ïна нiч. Ми йшли бульваром Проспекту вгору, п'янi од вина, кохання й безжурности. Аромат квiтучих дерев здавався надмiрним. Вона смiялась тим безпричинним, глибоким, грудним смiхом, що ним умiють смiятись тiльки деякi жiнки, п'янiючи од вина й кохання. Цей смiх хвилює, збуджує, викликає й оновлює бажання. Я не володiв бiльше собою. Я переступив в шалi п'яноï ночi через всi межi. Не було божевiлля, якого я б не мiг вчинити. Не було мiри шалу, через який я не переступив би. Я благав Ларису вернути. Не йти додому. Ларисо, ходiмо до мене! Я цiлував руки, уста, ноги. Я скаженiв, спрагнiлий од згаги. А вона, ця мала жiнка, збожеволiла, як i я, хитала головою, казала Нi, нi, нi! i, схопившись за спинку бульварноï лави, пручалась, не одiрвати! i тодi, вислизнувши з моïх рук, бiгла дрiбними кроками вперед вгору. Несамовита лють опанувала мене. Мене сповнював одчай. Я кричав ïй: Я вб'ю тебе! Вона спинялась, дивилась на мене широко розкритими, як у нестерпнiй муцi, страшними очима й казала, знемiгши: Убий! Вона поцiлувала менi руку. Вона крикнула менi: Убий! Не було мiри шалу, через яку я не мiг би переступити. Так само, як i вона! Я пiшов од неï геть, зануривши голову. Вона наздогнала мене, обняла за шию, поцiлувала в вiчi i повела мене, знесиленого, за собою, тримаючи за руку. Тодi раптом, в несподiваному поривi, вона притиснулася до мене й прошепотiла: Милий! Ми загубили початки й кiнцi. Ми йшли в безмежнiсть, де не було нiчого, окрiм неситоï порожнечi нездiйсненного бажання. Ми пережили всi спокуси солов'ïноï ночi. Пiддалися всiм принадам ночi. Пiзнали всi небезпеки спiву солов'ïв. В кровi у нас буяла отрута ночi спiву, тяжких i теплих пахощiв, зоряноï пiтьми, порожнечi простору, самоти, насиченоï згагою. Я не мiг би сказати, як довго ми йшли, одну коротку мить чи нiколи не скiнчену вiчнiсть. Але, коли ми зiйшли на гору, зеленавий свiтанок стояв уже на порозi прийдешнього дня. Дув передранковий вiтер. Молодi тополi трiпотiли листям. Нiч одiйшла, одкрились обрiï, речi й весь свiт, вчинки набули контурiв. Я знов i знов благав ïï, цiлував долонi ïï рук. Ледве торкнувшись рукою волосся моєï голови, вона прошепотiла: Годi, годi! Спати, спати, спати! На порозi будинку востаннє: Я подзвоню! XXXII Я сиджу на пленарних зборах Наради. Покiрно й терпляче виконуваний нудний обов'язок! Нi, я не люблю засiдань!.. Передо мною на столi росте гора паперових пiвникiв разом з купою цигаркового попелу та недокуркiв, нагромаджений канцелярський смiтник, одсiв моєï нудьги. Один по одному виступають представники установ. Особи рiзних адмiнiстративних ран­iв з усталеними штампом слiв i штандартом фраз. Представники Облвиконкому, Облоно, Комунгоспу, Спiлки войовничих безвiрникiв, пiонерзагону зразковоï Трудшколи, профкомiв рiзних заводiв, Iнституту народноï освiти. Яке вiдношення має до мистецтва, до творчости Линника, до архiтектури й музейноï справи ця присядкувата, червонощока, чорнява дiвчина з пишним червоним бантом пiонерськоï краватки, яка свою промову почала з заяви: Як пiонервожата... Я звернувся до свого сусiда: Чи не гадає вiн, що перед ïï виступом годилося, щоб на естраду вийшли пiонери й, вишикувавшись у двi шереги по обох боках катедри, засурмили в сурми? До того ж, додав я, я цiкавий знати, кому саме з присутнiх пов'яжуть краватку почесного пiонера, i, взагалi, при чому тут Линник? Вiн високо звiв брови, подивився на мене уважно, немов зважуючи, як вiн повинен поставитися до моïх слiв, тодi посмiхнувся певне, йому заiмпонували моï золотi окуляри i сказав: Ви, професоре, цинiк! I пiсля короткоï павзи: i небезпечна людина! Я не цiлком зрозумiв, що вiн хотiв цим сказати. I, зрештою, я не знав, хто вiн такий був. Але хiба не все одно? Було смертельно нецiкаво. Навiть власнi дотепи бiльше мене не розважали. Я одверто, не ховаючись, позixав. Коли дiвчина скiнчила промовляти, й ïй поапльодiювали, i вона повернулася на своє мiсце, я пересiв на вiльний стiлець коло неï: Вiтаю, сказав я, ви чудесно промовляли. В вас почувається правдива пiонервожата!.. Чи ви любите поезiю? Деякий час вона мiркувала, що в даному разi ïй треба сказати, i тодi вiдповiла: Так, я люблю поезiю!.. Я потиснув ïй руку. Я сказав ïй: Дуже приємно бачити таку культурну дiвчину. Кого ви найбiльше любите з украïнських поетiв? Тут вона почувала себе впевнено. У неï не було сумнiвiв. Вона сказала: Шевченка! 0, так, але, певно, ще когось? Авжеж! Примiром? Ну, ось, примiром, Котовського. Я трохи не збагнув вiдразу, про кого йде мова i звiдкiля з'явився тут Котовський, цей вiдважний рубака, але промовчав i продовжив розпитувати дiвчину. I ще кого? Кого ще? Ломоносова. Це, правда, росiйський поет. Ми учили його в школi. Ми йшли з нею крiзь хащi цiлинних лiсiв. Важкими сокирами прорубували в лiсi просiки, якими, очевидячки, простуватимуть не вона i не я. В кожнiм разi, колись, коли вона вчилась в школi, з неï була добра учениця. Навiть тепер вона все ж таки пам'ятала дещо з шкiльноï науки. Пiсля деяких роздумувань, я зрозумiв, що вона говорила про найбiльшого поета сучасности Маяковського, за аналогiєю згукiв змiшавши його з Котовським. Я подякував ïй. Я повернувся на своє мiсце трохи зворушений. Я сидiв далi. Я позixав. Саме таким, як я позiхаю, мене намалював мистець Микола Штуль, що в своïй особi репрезентував на цiй Нарадi мiсцеву Асоцiяцiю революцiйних мистцiв. Малюнок йому вдався, i я випрохав його, щоб показати Ларисi. Вона багато смiялась i сказала: Дуже схоже. Саме такий ви є! Вона вiдiбрала рисунок од мене й залишила його собi на згадку, поставивши мене в нiякове становище перед мистцем, якому я присягався повернути ескiз. ...Промови тривали. Я позixав. Росла купа попелу. Росла нудьга. Я вiдчував, що ще трохи й я не витримаю. I тодi я втiк. Я втiк ганебно, не звертаючи нi на кого уваги, хоч Арсен Петрович пiдвiвся в своєму президiяльному крiслi, хоч в залi пронеслося Затримайте, хоч я зачепив стiльця, з кимсь зiткнувся, когось одсунув по дорозi вбiк, i промовець на якусь хвилину урвав свою промову й на мене з усiх сторiн гукали: Ростиславе Михайловичу! Куди ж це ви?.. Ростиславе Ми... На жаль, я не володiю талантом, як це вмiють iншi зникати непомiтно. Ентузiястичний Ѕуля встиг пiймати мене в вестибюлi музею в останню хвилину, коли я вже вийшов на ­анок. Вiн намагався затримати мене й переконати, щоб я повернувся. Вiн схопив мене за рукав, але я вирвався вiд нього, пробелькотiв щось невиразне, навiть для мене самого незрозумiле й зник. Я йшов в зелених сутiнках якоïсь незнаноï менi вулички. Я дихав свiжим повiтрям на повнi груди. Я врятував себе!.. Яке блаженство не сидiти на жадних зборах. Ми прагнемо завжди якихось певних благ i не цiнимо щастя, яке народжується, коли ми позбавленi якоïсь прикрости. XXXIII 3 Ларисою по телефону ми домовилися зустрiтися по обiдi, в другiй половинi дня в Потьомкiнському саду. Вона спитала, чи я знаю де це? Я обурився. Не знати Потьомкiнського саду, цього занедбаного, зарослого кущами жовтоï акацiï спаленого лiтньою спекою iдилiчного саду?.. Але я його не знайшов. Я не знайшов його на тому мiсцi, де вiн колись був. Вiд давнього старого саду не лишилося тут нiчого, окрiм оголених схилiв гори над рiкою. Його вирубали люди в першi безвладнi й бездомнi роки революцiï. Влади змiнювалися тодi кiлька разiв протягом тижня. Влади з'являлися й зникали, як карти на зеленому сукнi стола при газардовiй грi, коли в гарячцi безсонних ночей людина вже втратила все, вже не має нiчого й єдиною ставкою для дальшоï гри ва-банк у неï лишилося саме життя. Заткнувши сокиру за пояс пiдперезаного пальта, тодi всi, однаково чоловiки й жiнки, ходили пiдперезанi, надриваючись, стомленi люди тягли за собою на саночках зрубаний стовбур акацiï. В хатi, опалюванiй бляшаною буржуйкою, на сковородцi, розпеченiй до червоного, смажили на олеонафтi млинцi з кукурудзяного борошна. Олеонафта, мастило для машин, заступала тодi людям товщ. У виснажених голодом людей хитались зуби. Кровоточили ясна. Колишнiй Потьомкiнський сад був губернiяльною iдилiєю. На горбкавих схилах тяглися ярки, розмитi лiтнiми грозовими зливами. Шар куряви вкривав стежки, протоптанi мiж бур'яном. Пiд обдертими, з обломаним гiллям кущами жовтоï акацiï дрiмали кури службовцiв палацового будинку. Вiтер трiпав розвiшанi на мотузках мiж деревами синявi, важкi од вологости, щойно випранi простирала. На мiсцях, де треба було вiдтворити в уявi можливiсть ­азону або клюмби, росли дрiбнi круглолистi низькi калачики й великi пишнi сiрозеленi лопухи. Природа кинена була напризволяще. Жадних декоративних прикрас. Жадних намагань щось змiнити або приборкати. Це все зникло. Потьомкiнський сад перестав iснувати. Новий сад мав зовсiм iнший вигляд. Молодi дерева пiдпорядкованi були ре­ляменту пiском посипаних дорiжок. Ѕазони й клюмби були спецiяльними написами забороненi для дiтей, псiв i п'яних. Усталений ранжир бордюрiв замикав ïх простiр. Унiфiкований стандарт квiтiв прикрашав кола й зiрки клюмб. Квiти перестали бути тим, чим вони були досi: квiтами. На них складали акти. Ïх реєстрували, заносили в бухгальтерськi книги Тресту зелених насаджень, проводили по вхiдних i вихiдних книгах, акти пiдшивали до справ. Справи стояли на полицях шаф в канцелярiях установ. На клюмбах квiти справляли враження помальованих на диктi. Кепка Iллiча й бiблiйна борода Маркса, викладенi з битоï цегли, перепаленого вугiлля й повапнених кам'янцiв, повторювалися з убивчою одноманiтнiстю. Од входу до берега я нарахував п'ять кепок i вiсiм борiд. Розмiри свiдчили про прагнення до ­рандiозности, матерiял, використаний для цих садових декоративних мотивiв, про режим сувороï ощадности. Варiювався матерiял, примiром, тло було бiле, кепка викладена була з цегли, або ж навпаки, при бiлiй кепцi було червоноцегельне тло. 3 дикту, пiску, коксу, крейди, битоï цегли, рахiтичних дерев i реєстрованих квiтiв на березi Днiпра був споруджений Парк культури й вiдпочинку, плiд бухгальтерськоï ретельности, трестiвських директив i обiжникового формалiзму. Тiльки Днiпро й небо були тi самi: величнi й безкраï. Замiсть шматкiв синього ситцю, ощадно покраяного в мiстi щiлинами кам'яних вулиць на вузькi смуги, тут в безмежностi простору простяглося незаймане незмiнне небо. В лiтургiчному спокоï нечутно пливли вгорi по небу одна за одною неквапливим ланцюгом хмарки. Щодо мене особисто, то я людина мiста! Я не знаю жадноï назви дерева або рослини чи птаха. Це не мiй фах. Знати ïх це професiя ботанiка, дендролога, мiколога. Я не люблю природи, якою вона є. Вона дiє прикро менi на нерви. Я витримую природу виключно тодi, коли ïï пристосовано вже для людських вигiд. Краєвид повинен розкриватись з тераси ресторану. Природа повинна бути подана при столиковi кав'ярнi: добра кава, тiстечка й довкола кольорованi тканини далечини. Асфальтованi пiшоходи в цiлинному лiсi. Заплачений вхiдний збiр i поруччя, на якi можна спиратися, зазираючи в безодню. Природа повинна бути комфортабельною. На жаль, я не найшов у саду жадноï кав'ярнi або навiть буфету з парою бляшаних стiльцiв i столикiв пiд деревом, щоб мати змогу замовити собi стопку на сто грам i порцiю кракiвськоï ковбаси на двiстi грам. Довелося задовольнитися дерев'яним майданчиком над кручею, продовгастою терасою, призначеною, можливо, для танцiв, можливо, для концертiв. XXXIV Я сiв обличчям до рiки так, щоб соняшнi променi падали прямо на мене. Весняне сонце. Запах вологоï землi. Вiтер, що дме з рiки. Буденний день. Порожнеча. Самота. Люди нашого поколiння вже не бояться сонця. Ми не носимо головних убрань i не шукаємо в спеку холодка. В соняшний день ми не переходимо на сутiнкову сторону вулицi, де холодок вiд кам'яниць лiг на розпечений брук. Нашi батьки уникали сонця, ми, навпаки, шукаємо його. Так довiльно змiнюються у людей уявлення про добро й зло, про кориснiсть i шкоду, про бажане й небажане. Чудесний краєвид, i так прикро, що тут бракує кави або принаймнi стопки горiлки, з чого б я теж охоче задовольнився. Лiворуч за балками, що перерiзають берег, i ­ранiтом скель, що мене вiдразу наводять на думку про фйорди, Скандiнавiю й Линника, починається мiсто. Зiр пробiгає оболонню вздовж рiки й досягає обрiю. Мiст, зчеплений з кiлькох дужок, залiзним мереживним коробком перекинений з берега на берег, звис у просторонi, нiби залiзна рейка, яку навмисно поклали, щоб аматори могли при нагодi вимiряти точнiсть свого уявлення про вiдстань. Примруживши очi, крiзь блакитну запону повiтря я дивився на далеке золото потойбiчного берега. Передо мною в усiй могутностi постає блакить Днiпра. Годi думати про турботи засiдань, про хаотичну метушню безладних буднiв. 3 споглядання неба, рiки, тишi в мене народжувалося почуття визволення, спокою й ясноï, нiчим не стурбованоï радости. Я цiлком поринаю в споглядання глибокого сяйва, що ним у величнiй ясностi виблискує Днiпро. Поволi усе, що не є цiєю синявою, зникає. В менi й довкола мене не лишається нiчого, окрiм враження вiд барви, сприйнятоï в усiй ïï суцiльнiй i простiй чистотi. Нiби якась коштовна рiдина, барвисте свiтло впивається в мене. Так виникає переживання абстрактного замкненого в собi кольору. Барва, сама тiльки барва, iзольована вiд усього, що не є нею. Та поволi це почуття барви зникає, блiдне кольор, зосереджене в собi почуття розпорошується. Я прокидаюсь вiд свого пiвзабуття. ...Вона прийшла сьогоднi в сад простесенькою дiвчинкою з ясним волоссям, пiдiбраним червоною хустиною, в убраннi, яке не складалося бiльше нiж з трьох приналежностей туалети. Поза сумнiвом вона прийшла б i в звичайних балетках, бiлих з синьою габою по краю, якби високi закаблуки черевик не складали, зрештою, невiд'ємноï частини ïï особи. Я чудесно виспалася! каже вона, Я почуваю себе, немов новонароджене бебi або шiстнадцятилiтнiй пiдлiток! Що б ви не казали, мiй друже, але любов завжди оновлює жiнку! Любов!?. Вона каже про любов? Я прикушую боляче губу. 3 мене завжди був скептик. Чи вона говорить про справжнє почуття, чи тiльки бавиться й дражнить мене? Я дивлюсь на неï, на ïï вузьке рожевосмугляве обличчя, на синяву ïï очей. Коли б я знав!.. Вона говорить про любов, i в менi прокидається гiрке почуття ревности. Кожна гра має своï правила. Гра в любов, як i гра в лявн-тенiс. М'яч кинено, я мушу його вiдбити. 3 легким жартом я вiдповiдаю: О, так! Любов оновлює жiнку. Але не тiльки любов. Ваша формула не зовсiм повна. Я додав би: любов i вбрання. Вона зводить вгору своï густi вiï, позбавленi сьогоднi жадноï екстрава­антности. Вона ще не знає, як вона повинна поставитися до сказаного. Але я продовжую: Кожна зустрiч з вами приносить менi вас такою, якою я ще вас не знав. Вона вiдповiдає в тон, але трохи сухо: Ви маєте рацiю, в мене чималий вибiр суконь!.. Як i кожна жiнка, бiльше над усе я люблю театр для себе! Але що саме ви пропонуєте вибрати сьогоднi? Менi здається, кажу я, в нас не дуже великий вибiр: човен абож пiсок на цьому березi. Чому ви волiєте вiддати перевагу? Якщо ви вмiєте веслувати, то човну. Гаразд, кажу, хай буде човен! В саду не збереглося старих дерев. Тiльки внизу пiд кручею, коло пристанi, де винаймали човни, росли, похилившись над рiкою великi верби. Вони вiдбивались в лакованiй водi, що зеленавим люстром простяглася вздовж берега. Хитким мiстком ми пройшли до човнiв. Ми мали достатнiй вибiр. Старий дiд, босий з мiдяним хрестом на волосистих грудях, що супроводив нас, попросив у мене цигарки. Ми вибрали довгий вузький бiлий човен. Ми виплили за течiєю з протоки, i я склав весла. Ми були самотнi. Течiя нечутно несла нас по рiцi. М'яка й нiжна синява огорнула нас. Лариса казала дати ïй цигарку. Ми курили. На обрiï в зелi дерев бiлiло кам'яне сяйво Линниковоï Варязькоï церкви. Я розповiдав Ларисi про Линника, про Петербур­, про студентськi роки, прожитi в Петербурзi, про Неву. Я порiвнював Неву й Днiпро. Синяву Неви й синяву Днiпра. Там, казав я, блакить присмеречна й примарна. Вона як мариво. Бiлими ночами синява нерухомо дрiмає над пiвнiчною рiкою, закутою в камiнь. Як менi передати вам вiдсвiти цього безгучного свiтла? Вона непомiтно тане в сутiнках колон Зимового палацу. I в цiй химернiй синявi пiд нiчним небом, запаленим сумнiвним, неначе вигаданим свiтлом, я бачу п'яну постать людини, в якоï срiбло сивини вже торкнулося скронi. На кам'яних плитах мiстка, викресленого чiтким циркулем геометра, п'яна людина стоïть, похитуючись. Театралiзована постать фантаста, уданий Герман, що, охоплений одчаєм самоти, мрiє не своïми мрiями про любов жiнки, закоханоï не в нього. Я дивлюсь в вiчi Ларисi, вона дивиться на мене. Вона не каже нiчого. Вона не питає мене нiчого про Германа i про Лiзу, про не-мрiï Германа, про невизнання, й я не питаю ïï про любов жiнки, закоханоï не в мене! Навкола нас легка, опрозорена сяйвом сонця мiнлива синява. Небо й бiлi хмари вiдбиваються в водi, i немає нi неба, нi рiки, нiчого, лише димчастi коливання блакитi. Пiсля павзи, пiсля довгого, дуже довгого мовчання, що триває вiчнiсть, зовсiм несподiвано Лариса каже: Але ви помиляєтесь: Герман не був закоханий в Лiзу. Лiза була закохана в Германа! Вона мне недокурок i викидає його за борт човна, i течiя несе з собою недокурену зм'яту цигарку з слiдами на краю червоноï фарби вiд жiночих уст. XXXV Ми лежимо на пiску далекого берега. Жадних слiдiв людини. Жадноï кози. Ми самотнi, немов у вимрiянiй пустелi. Ми розмовляємо, перебираючи в згадках спiльнi враження од вчорашнього дня й вечора. Ми починаємо зi згадок про гостинного господаря з кавказькоï шашличноï. Вiн чарiвний! сказала молода жiнка, Я закохана в нього! Цим було сказано або надто багато, або надто мало. В менi прокинулося почуття заздрости. Вона лежала на спинi, дивилась на небо, i черевик, погойдуючись, висiв на кiнчиках пальцiв, закиненоï одна на одну ноги. Золоте тло пiску формувало ïï профiль. Смуглява рожевiсть щiк зворушувала й хвилювала. Чи є, задумливо питаю я, бiльше щастя, нiж iншу людину зробити щасливою? Чи є щось бiльше приємного, як в iншiй людинi викликати почуття радости з тим, що до всього не домiшується нiчого двозначного або нещирого? Тiльки в шашличнiй, до якоï ми потрапили вчора, вiдчуваєш правдивiсть цiєï, на перший погляд, здавалось би, сантиментальноï iстини. Я хотiла б знати, каже Лариса, чи ви сантиментальнi бодай хоч трохи? Але я нiчого не кажу ïй в вiдповiдь на це запитання i продовжую розвивати думку про архаïчнi традицiï крамарництва, зведеного на ступiнь витонченого епiкуреïзму, де продаж i купiвля ще не вiдокремилися од приязнi, дарунку й частування, а покупець ще не перестав бути гостем i другом. Лариса приєднується до моïх зауважень, але вона волiє внести маленьку поправку. Ви сказали про крамарництво, зведене на ступiнь епiкуреïзму, але чи не краще було б сказати: на ступiнь епiкуреïстичного естетизму? Я не заперечую, й Лариса продовжує: Ми зробили вчора одну iстотну помилку: ми не запитали нашого господаря про його родичiв. У нього, каже вона, мiцна рука й короткi пальцi. Вiн справляє враження простого селянина з-пiд ревана, але хтозна, можливо, його рiдний брат є єпископ в Вiрменiï, або його дядько директор банку в Лондонi. Або це дири­ент з свiтовим iм'ям, абож такий же тонкий i фантастичний театральний режисер, як i Вахтангов, постановник ­оццiвськоï Принцеси Турандот. Поет. Фiлософ. Вона кладе свою голову менi на колiна, дивиться на мене знизу вгору i пiсля короткоï павзи зазначає повчально: Щоб продавати вино, треба бути також i поетом. Я повторюю те, що вчора сказав цей господар: вино й вино! жiнка! Вино, як жiнка!.. вино, що, покуштувавши його бодай краплину, не забуваєш його смаку нiколи в життi. Так само й жiнки! Менi здається, Лар, ви належите до подiбних жiнок. Рука моя поринула в хащi ïï волосся. В своïх блуканнях пальцi зберiгали образи колись вiдчутих почуттiв, вiдтiнки напiвзабутих споминiв, хвилi втiх, що здавалися назавжди втраченими або нiколи ще не знаними. У жiнок буває рiзне волосся. Iнодi воно мiцне, тверде й пружне, рука вiдчуває дотик цього волосся, неначе спротив i примус. Iнодi волосся немов тане мiж пальцями, зникаючи в вiдчуттi дотику як легкий плин пiни. М'який ляльковий льон. У Лариси добiрне й важке волосся, що зберегло своє життя, не спалене електричним струмом i не змертвiле в отрутi хемiкалiй. Пальцi чiтко вiдчувають кожен окремий волос. Я перебираю ïх в своïх руках, як стовбури стиглоï пшеницi. Розмова звертається до початкових подробиць нашого знайомства. Ця тема нiколи не втрачає своєï ваги й цiкавости для тих, що покохали. Вона дозволяє вiдновлювати в спiльнотi згадок почуття, яке щойно почало зароджуватися. Однак Лариса чомусь привносить в розмову вiдтiнок деякоï передупевнености. Це вiдчувається в ïï манерi ставити запитання. Вона настроєна сьогоднi скептично. В жiночому скепсисi нiколи немає примирливоï лагiдности, навпаки, в ньому завжди є елемент ворожнечi. Наше знайомство почалося надто надзвичайно, щоб в нього можна було повiрити. Сьогоднi вона сповнена сумнiвiв. Сьогоднi вона не вiрить в те, з чим згоджувалася вчора. Побачивши незнану жiнку, вiдчути ïï як згучання музичноï фрази!.. Чи не надто багато беру я на себе, стверджуючи це як факт? Кажу, якiй тверезiй, реальнiй людинi потрiбнi подiбнi химери? Вона не хоче, щоб ïï ошукували й тодi знущались. Сьогоднi вона борониться. Вона переходить в наступ. Вона не Лiза, я не Герман. Вона не потребує, щоб ïй розповiдали казки. Вона смiється. Смiхом вона затушковує навмисну дражливiсть своïх запитань. Зрештою, вона зовсiм не хоче зi мною сваритися, i тому смiється, бо якнайкраще знає змислову звабливiсть свого смiху. Але вона уперта. Вона вимагає вiд мене пояснень. Вона починає здалека: Чи можна пiзнати людину з першого вiд неï враження? Я стверджую рiшуче: Гадаю, що так! Але ïï не задовольняє вiдповiдь, побудована на простому ствердженнi. Вона уточнює формулу запитання: Побачивши вперше, нiколи перед тим не бачивши й нiчого про ту людину не знаючи, цiлковито нiчого? А так, кажу я, побачивши вперше, нiколи перед тим не бачивши, нiчого про неï не знаючи, за самим тiльки першим од неï враженням. Так таки зовсiм нiчого не знаючи? Зовсiм. Цього всього надто мало для неï. Це неможливо. Вона прикро вражена. Вона уриває розмову, приймає свою голову вiд мене з колiн, з удаваною байдужiстю простягається на пiску долi, пiдкладає долонi пiд волосся i мовчки дивиться на бiлi хмарки, що вiтрилами незнаних кораблiв пливуть у невiдому краïну. Мовчанка, як вiдточене лезо меча, лягла мiж нами. Нас вiдокремив холод крицi. Я збентежений. Вона явно незадоволена з мене i не ховає свого незадоволення. В ïï запитаннях, i запереченнях, несподiвано чiтких, пiдкреслено демонстративних, i в тому, що я розгубився i не можу дати собi ради, знайти для себе жадного задовiльного ар­ументу, щоб змiцнити бодай трохи своï позицiï, я пiзнаю всю безпосереднiсть небезпеки, яка менi загрожує. Тонка нитка нашого нещодавнього й так несподiвано зав'язаного знайомства так само несподiвано може урватись. Ось вона пiдведеться з пiску, пробiжить по менi побiжним байдужим поглядом, позiхне: Щось стає скучно!, абож Щось уже надто пiзно! або Здається, збирається на дощ!, i тодi все скiнчено. Я розумiю все це аж надто добре. Сьогоднi день покути. Сьогоднi вона волiє переглянути ще раз усе те, що сталося вчора. Сьогоднi вона перевiряє мене й себе. Вона робить те, що й кожна iнша жiнка: вона намагається або знайти виправдання для себе, або звинуватити мене. Досi вона лежала, простягнувшись на пiску, ця гарна гола жiнка. Тепер вона сiдає, пiдiбгавши пiд себе ноги. Вона не говорить нiчого. Меланхолiйно пересипає пiсок з жменi до жменi, i тоненький струм пiску сиплеться межи вузьких ïï пальцiв, падає коло ступнiв нiг i утворює горбик, що поволi росте. Чи не слiд було б одразу визнати себе винним i принести ïй, як дарунок, щирiсть моєï покути, благальний викуп за всi моï iснуючi i неiснуючi провини? Капiтулювати перед нею, прийняти на себе всю вину й шукати порятунку в ïï милосердi? Надiти на себе машкару великого кудлатого собаки, добродушного й нездiбного нi на що iнше, як тiльки стрибати й голосно гавкати, але цiлковито й без застережень вiдданого своïй господинi? Я свiдомий: в цей момент вирiшується доля мого кохання, бути чи не бути i, якщо бути, то як бути? Псом вiрним лягти бiля ïï нiг, вiддати назавжди ïй свою волю, себе, свою думку й своï почуття. Я дивлюсь на неï. Я нерiшуче торкаюсь ïï руки. Можливо, кажу я, ви маєте рацiю! Я прикладаю всiх зусиль, щоб вона не вiдчула слiдiв моєï непевности. Вона пiдводиться, нiби даючи тим знак, що розмова набула безнадiйного звороту i менi немає вже на що сподiватися. В цей спосiб я не врятую себе. Вона дивиться з докором на мене. Вона дивиться на вiдблиски свiтла в склi моïх окулярiв i примхливо запитує: Невжеж це все, що ви можете сказати? Я сподiвалася од вас на щось бiльше! Я роблю невиразний жест рукою. Що я можу? Хiба є якi-небудь виправдання для людини, яка гине? Я збираюсь щось сказати. Хiба не все одно що? Вона обриває мене. Я передбачаю, що ви збираєтесь послатись на iнтуïцiю. Це не допоможе вам. Вона застерiгає: Зауважте, я не переношу банальностей, а тим паче безпомiчних. Я спiшу ïï запевнити, що я в жаднiм разi не мав подiбного намiру. Слово чести! Я знаю одне: що несподiванiшi шляхи, на яких я шукатиму собi порятунку, то краще. Хiба не все одно, в яку краïну прямують вiтрила цих хмар? В останню хвилинку я находжу собi порятунок у згадцi про Босвела й босвелiзм. Вона жвавiшає: А хто це такий? Англiйський лiтературний критик з 18 столiття. Це саме вiн зауважив, що одiрваний ­удзик на сурдутi поета скаже далеко бiльше про його творчiсть, нiж читання всiх його поем. Це принаймнi дотепно! визнає Лариса. Вона схиляється до мене, щоб кiнчиками пальцiв торкнутися моєï щоки. Це не багато, але це вже є щось. Я розумiю, що для мене знайдено деяке пробачення, стверджено деяку мiру порятунку. Я цiлую долоню ïï руки. Це, кажу я, бiльше, нiж дотеп. Це цiла концепцiя. Спостережливий критик вибрав iронiчну форму для вислову своєï думки. Вiн послався на дрiбну подробицю: одiрваний ­удзик. Але це була вiдповiдь на те, що зараз бентежило Ларису: можливiсть з побiжного враження пiзнати людину, якою вона є насправдi. Корисна спроможнiсть, що могла б набагато спростити людське життя. Ви не заперечуватимете, кажу я, звертаючись до Лариси, що все наше знайомство має босвелiстичний характер. Вона сiдає й охоплює руками колiна. Вона дивиться замрiяними очима в блакитну далечiнь, де золотава смуга вiдокремлює синяву неба од синяви рiки. Ïй подобається, що наша зустрiч босвелiстична. Вона вибаглива, ця жiнка, що як i бiльшiсть жiнок, од кохання вимагає одного: надзвичайности. Вона задоволена, але все ж таки продовжує чинити опiр. Так, це так! А втiм визнайте, що все це був лише випадок. Ви зустрiли мене й випадково згадали кiлька тактiв iз знаноï вам музичноï речi. Ви пов'язали те й те, й випадково вiдгадали, дарма що все це був лише одiрваний ­удзик, нiщо, нiсенiтниця, те, що одночасно було й, однак, не було. Вона прагне обов'язкового. Ïй обридла необов'язковiсть наших почуттiв. Я енер­iйно протестую, Я заперечую, я не погоджуюсь, що наша зустрiч то тiльки випадковий збiг побiжних i побiчних подробиць. Ви й твiр композитора становите цiлiсть. Вас втiлено в творi, бо твiр вiдтворює вас!.. Чому ви не хочете визнати, що я теж здiбний на творчий акт, що я так само був здiбний створити знов з враження вiд вас все те, що знайшло втiлення в музицi що ви, музика й враження од вас, це внутрiшньо пов'язанi ланки єдиного естетичного процесу, так само... Я схиляюсь над нею: як i любов до вас! XXXVI Чи треба сказати, що того дня я не був на засiданнi Комiсiï, яка вибрана була для виробки резолюцiï i до складу якоï був включений також i я. Це була безнадiйна справа спитуватись мене пiймати. 3 учасниками Наради, з дирекцiєю музею, з усiма, кому я був потрiбний або хто мене хотiв бачити, я пiдтримував зносини лише листовно, виключно через записки, залишуванi для мене в вестибюлi готелю у портьє. Я був невловний. Навiть для Iвана Васильовича Ѕулi. Досить було з'явитися менi на порозi готелю, як черговий портьє, пiдводячись зi свого круглого стiльця i перехиляючись над лядою бюра, простягав менi десяток записок, листiв, повiсток, телефонограм, i повiдомляв: Вас питали... До вас заходили... На вас чекали... Вам казали переказати, щоб ви... За вами заïздили на машинi До вас дзвонили... Вас просили негайно, як тiльки ви... Негайно? я посмiхався. Щоб я?.. Але я був вiдсутнiй. Мене не було нi для кого. В кожнiм разi, взявши вiд портьє купу листiв, я приймав зосереджений вигляд. Я дивився на портьє крiзь скло своïх золотих окулярiв. Я дивився на нього уважно й багатозначно. Вiн вiдчував себе передо мною студентом, який прийшов складати iспита, маючи зовсiм туманне уявлення про рiзницю мiж нiмецьким i так званим єзуïтським барокком. Я зберiгав вигляд людини, переобтяженоï справами. У кожного, з ким я ненароком стрiчався, я просив пробачення. Я посилався на те, що за безлiччю всiх iнших справ, якi тяжiли надо мною, у мене не лишилося часу саме для цiєï. Я розводив руками, я показував на течку, яку мав в руцi, я витягав жмут паперiв, я казав: Ви бачите: ось купа паперiв, ось тисяча справ i кожна з них негайна до полагодження. Усе це я мушу зробити. Але коли, де, як? Ви ж розумiєте, що я не спроможний зробити все. Так знаходилося для мене пробачення. Неможливiсть зробити все була найкращим приводом не робити нiчого. Урядовця в установi, де вiн працює, репрезентує портфель, якого вiн, прийшовши на працю, поклав на стiл. Мене репрезентував ключ з великим мiдяним кiльцем в вузькiй щiлинi шифоньєрки портьє. Одвiдувачi, якi мене потребували, одержавши вiд портьє одну з двох стандартних вiдповiдей: Ще не приходив!, або Уже пiшов!, якнайкраще розумiли, що я, примушений бути в надто багатьох мiсцях, не мiг бути, принаймнi, десь в одному певному. Мене викликали в Виконком, в Облоно, в Музей, в Облархiв, в Iстпарт, в Комiсiю охорони пам'яток... В уявлення про вiдповiдального робiтника з необхiднiстю включалося це: цiлковита неможливiсть десь його спiймати. Я вiдповiдав на ходу: Пробачте, але я не можу. Я мушу спiшити. Мене викликав товариш... У мене нарада... Протокол засiдання Резолютивноï комiсiï й вироблений Комiсiєю проєкт резолюцiï я пiдписав на ходу, не читаючи. На заключному засiданнi Наради я не був так само, як i на першому. 3 Ѕулиноï записки, залишеноï для мене, я довiдався, що роботи Наради закiнченi, що я маю зайти до бухгальтерii Музею одержати належнi менi командировочнi й консультацiйнi, що Облвиконком ствердив постанову Наради про перетворення Варязькоï церкви на заповiдник, що Арсен Петрович Витвицький мене весь час розшукує, а що вiн, Ѕуля, хотiв би мене бачити. Записку свою Ѕуля закiнчував: На яке число вам замовити залiзничного квитка? Я потиснув плечима. Хiба я щось знав? Я розiрвав конверт з листом вiд Арсена Петровича. Арсен Петрович запрошував мене завiтати до нього наступного дня рiвно о п'ятiй годинi вечора на обiд. Усi iншi листи й записки я лишив нечитаними. XXXVII Арсен Петрович Витвицький, директор Музею Мистецтв, був дуже мила й приємна людина. Я познайомився з ним 1927 або 1928 року в Харковi в Комiтетi охорони пам'яток старовини, куди вiн приïздив по справах Музею. Уже при першiй зустрiчi вiн справив на мене враження дуже порядноï i разом з тим дуже стриманоï людини. Бiльш, нiж стриманоï, обережноï. Стережноï. Стриманiсть переходила в майже боязку обачнiсть. Так принаймнi менi здалося. Менi здалося, що в лагiднiй його м'якостi була якась завбачливiсть чи, може, навiть напруженiсть. Власне, не в самiй лагiдностi, щирiй i вiдкритiй, а в чомусь, що було сховане за нею, немов далекий приглушений вiдгук давно пережитоï катастрофи. Рана, що загоïлась, але завжди дає себе вiдчути. Згодом я довiдався, що все було саме так. Та вже й при першiй зустрiчi я сприйняв це як натяк. Кiнчиками пальцiв я торкнувся серпанку, що ним були прикритi його вчинки, слова й жести. Усе, що вiн робив або казав, нiби забарвлювалося в якусь нерухомiсть, в якусь невисловлену замисленiсть. I в цьому була затушкована, димчаста, сказати б, мелодiйна нiжнiсть, вечорова тиша. Слова його були притлумленi, а жест його згучав. Рух приваблював своєю спiвучiстю. Вiн причарував мене своєю делiкатною вдачею. В ньому не було нiчого кричущого. Я тiшився з цього знайомства. Воно розкрило передо мною принаду приятелювання, що в ньому немає мiсця нi для застережень, анi для упереджености. Вiн носив широкий сiрий пiджак. Був високий на зрiст, стрункий, рухливий, жвавий, разом з тим надзвичайно коректний. Вiн нiколи не дозволяв собi нiчого рiзкого або метушливого в своïй поведiнцi. Вiн справляв iмпозантне враження. Ясносiре вбрання, срiблясте, зачiсане назад волосся, забарвлена сивизною борода, трохи довша, як ïï носили звичайно, надавала його зовнiшностi вiдтiнка гiєратичноï урочистости. Була в ньому пiднесена й ефектовна репрезентативнiсть. Роки не примусили його обважнiти, вiн не розплився. Вiн зберiгав пiдiбрану юнацьку легкiсть. Був, увесь нiби в польотi. Я знав: вiн писав вiршi. Мав двi-три виданi збiрки поезiй. Був поет. Здавалось, вiн стояв бiля самих джерел буття. Живився з його паросткiв. Володiв незагальною здiбнiстю сприймати життя в його передчуттях: мiтi, поезiï, музицi. Вiчнiсть розкривалась для нього в своïх зародках. Вiн пiзнавав всесвiт в ритмах поезiï, барвах музики, образах мiту. Коли б я наважився сказати про нього, що в нього було дещо вiд поета-музики, вiдповiдно до клясичноï формули, яку запропонував Верлен: Музики, музики насамперед, то я мусiв би внести поправку: дещо вiд фiлософа, що одночасно є поет i музика. Я знаю неточнiсть сказаного. Назвавши його поетом, я примушений взяти своï слова назад. Вiн був поет, писав вiршi, але це значило тiльки одне: вiн був нiхто й нiщо. Людина покликання, але не визнання. Вiд початку 900 рокiв аж до революцiï 17 року вiн служив у земствi, чернiгiвському, полтавському, подiльському. Земство було звичайний притулок для переважноï бiльшости украïнських письменникiв того часу, якi не мали матерiяльних коштiв закiнчити унiверситет i не спромоглись переïхати до Петербур­у, щоб улаштуватись там на службу в Мiнiстерствi фiнансiв або хлiборобства. Працювати статистиком в земствi це нiякий рай, але й нiяка каторга. Це був спосiб iснувати. Усi в тi роки були певнi, що найважливiше в свiтi це iснувати: одружитись, мати або не мати дiтей, ïсти щодня обiд, пристьобувати до сорочки комiрець i манжети, сплачувати до банку внески за побудований будиночок, в суботу ввечорi поïхати в Англiйський сад i випити пляшку пива, на Новий Рiк завезти до губернатора та голови Земськоï управи вiзитову картку. Тим часом вiн мiг творити. Не було фiзичноï каторги, але була моральна: неможливiсть виявити, розкрити себе, бути собою. 3 гiркотою вiн признався менi: Я нiколи в життi не був собою! Бути собою для нього значило: спостерiгати, як росте трава, як дерева одягаються зеленавим димом першого листя, як спiває в полi телеграфний дрiт, як квiтне на веснi бузок. Ще з дитинства вiн любив старi сади, холодний вiтер, нiчнi хмари, полиновий присмак самотньоï туги. Печаль серця. Повiтря, сповнене запаху старих книг i легкоï кiптяви свiчок. Степовий синiй простiр. Сухий аромат трав на закиненому кладовищi. Його покликання було мрiяти, голодувати, молитись, стати святим. Та час, за якого йому довелося жити не надавав нiякоï ваги подiбним справам. Той час зневажив це. Людину, покликану бути Францiском Ассiзьким, примушували носити заштопанi дружиною шкарпетки й працювати в бюрi над складанням зведених статистичних таблиць: кiлькiсть поголiв'я, кiлькiсть десятин засiяних яриною, число возiв угноєння, вивезеного на поля, цифри реманенту, наявного в господарствi, рух людности, вiдсоток хвороб, тиф, холера, iнфлюенца. Вiн знав певно вiдсотки кожноï з хлiбних культур, але мав дуже приблизне уявлення, що таке вика i як вiдрiзнити ячмiнь од овса. Вiн був мiською людиною. У вiльнi вiд працi години вiн писав поезiï. Перша збiрка його вiршiв вийшла в 1906 роцi. Люди ходили тодi з червоними прапорами, спiвали Марсельєзу й Варшав'янку. Керували хорами в новозаснованих Просвiтах. Протестували проти карних загонiв. Манiфест 17 жовтня, вибори до Державноï Думи, революцiйний ентузiязм, видання Донской речи в червоних обгортках, соцiялiзм, сектанти, десятки полiтичних питань, а­рарне питання, украïнською мовою лекцiï в унiверситетi, Мукден, Цусiма, Портсмут, терор, вибухи бомб, пострiли з револьверiв, барикади, забитi гiмназистами на вулицi пристави, iн­ушi, козаки, шибеницi, ленiнське гасло Вся власть советам, як i iнше, лiбералiв: Власть виконавча хай пiдкориться властi законодавчiй, нiщо з цього не вiдбилося в поезiях збiрки. Нiби нiчого цього й не було на свiтi. Достатнiй привiд, щоб обвинуватити поета в антигромадськостi. Розриваючи з традицiями i поетичною фразеологiєю громадянськоï поезiï з ïï провiдним гаслом Я не поет, я громадянин!, замикаючись у вежi з слоновоï кости, вiн культивував чисту поезiю. Поезiю для поезiï. Вiн належав до групи модернiстiв. Можливо, вiн був найпослiдовнiший з них, найбiльше непримиренний з антинародникiв. Iм'я його згадували разом з iм'ям Олеся та Вороного. На другому плянi, але завжди в тому ж зв'язку, пiсля них, разом з Фiлянським, Капельгородським, Тарноградським. Бодай у своïх поезiях вiн хотiв бути собою. 3 екзотизму вiн робив спосiб боротьби, з естетства шлях до визволення. Вiн намагався абсолютизувати крихку й несталу умовнiсть новiтньоï поезiï. Це також був протест i бунт, хоч i своєрiдного ­атунку, сенс якого вiн навряд чи мiг збагнути. Вiн друкувався в вшановiй Новiй хатi; згодом його поезiï почали з'являтись, хоч i не часто, на сторiнках Лiтературно-наукового вiсника. Кiлька невдалих виразiв, суперечливих мовних новотворiв, недоречних зворотiв, що трапилися в його раннiх поезiях, iндивiдуалiстичний естетизм, властивий його поезiï, як i всiй творчостi модернiстiв, дали привiд критиковi, який стояв на сторожi громадськоï думки й народництва, святощiв, що ïх вiн ототожнював з народними, виступити з гострою статтею проти поета. Велика стаття-рецензiя, написана з приводу першоï збiрки поета, з'явилась в однiй з книжок Киевской старины пiд назвою Знамение времени. Народництво озброювалось проти модернiзму. Стаття-памфлет була складена темпераментно й гостро. Критик не уникав брутальности. Проти поезiï, що вiн ïï сприймав як небезпечну погрозу для народу, вiн скеровував рiзкi випади й не шкодував дошкульних закидiв, що межували з образою. Вiн плямував, ганьбив, обвинувачував. Наïвний реалiзм i побутовництво керували критиком протягом цiлого його життя. Перед революцiєю й пiсля революцiï, коли вiн почав вiдiгравати ролю представника нацiï i взяв на себе вiдповiдальнiсть за долю багатьох iнших. В своïй статтi критик обвинувачував Арсена Петровича, а разом з ним i всю групу модернiстiв, у тому, що, вони не знають украïнськоï мови. 3 цього вiн починав, з грiхiв проти мови, з злочинiв проти духа народньоï мови i на цьому ­рунтувався. До цього вiн прилучив також обвинувачення в моральному розкладництвi, в iдейнiй безпринципностi, в замахах i злочинах проти слова й духу, проти сумлiння украïнського народу. Усе це було не дуже проникливо й не дуже тонко, але в кожнiм разi послiдовно. Стаття мала епiграф, взятий з Шевченка: I на сторожi коло них поставлю слово! Критик уважав себе за вратаря, поставленого на варту при входi до храма народу й його мови. Вiн був до кiнця послiдовний в розкриттi своïх тверджень, цей критик. Народ вiн розглядав як мовну єднiсть. Вiн ототожнював народ i мову. Вiн виходив з тези: Народ це його мова! Це лягло в основу iдеологiчноï доктрини, що вiн ïï проповiдував, визначило ïï змiст i обсяг, програму дiй, спосiб полiтичноï акцiï. Мова ставала основою догми; складання словника живоï мови, писання статтей для часопису, видавання граматок i граматик, популярних книжочок для народу провiдною засадою цiлоï суспiльноï дiяльности. Це призводило до аматорства в галузi мовознавчих студiй, а суспiльну акцiю позбавляло ïï основного мiрила свiдомости маштабiв, але це його не обходило. Вiн волiв очолювати як першi, так i другу, фаховi науковi студiï й полiтику, хоч для перших йому бракувало пiдготовки й знань, а для другоï характеру. Бути полiтичним дiячем бути провидцем. Мати в собi щось з пророка. Вiн же був лише емпiрик. Вiн не мав потрiбноï широти круговиду. В спробi модернiстiв надати украïнськiй мовi художньоï ваги, а естетичнi цiнностi висунути на перший плян вiн побачив небезпечний для украïнства ухил, замах на громадську доброчиннiсть взагалi i на людську мораль зокрема. Пiдкреслюємо, зазначив вiн у своïй статтi в Киевской старине, про яку я згадував, не самоствердження лiтератури, а самоствердження мiльйонового народу, в якому лiтература мусить мати допомiжну ролю як засiб цього ствердження, якщо вона хоче бути украïнською лiтературою. Модернiсти, якi не хотiли писати так, як Борис Грiнченко, ставили себе, тим самим, на його думку, поза украïнською лiтературою. Модернiзацiя поезiï?.. Поезiя, що розриває з народництвом?.. Хибний шлях, шкiдливi тенденцiï. Не-твор-чiсть, труп творчости, сморiд розкладу, падло псiв. Критик захищав внутрiшню самозамкненiсть покликання, автаркiю письменства, хуторянський iзоляцiонiзм, село в його вiдрубнiй самодостатностi. Бачив призначення iнтелi­енцiï в освiтнiй дiяльностi на користь народу. Виявляв нехiть до письменства, що зображує не своє, а чуже, i з рiзким гнiвом напав на поета, що, за його висловом в тiй же статтi, шукає тематику поза своïм народом, в чужiй давноминулiй дiйсностi, переспiвує чужi зразки, колише чужi дiти! Пулька преферансу, висока смушкова шапка, пiджак, одягнений поверх вишиваноï сорочки, вишневий садок бiля хати, самотня вулиця на околицях мiста, джмелина тиша!.. Як i всi полiтичнi дiячi першого двадцятип'ятилiття 20 столiття критик говорив, дещо гаркавлячи, пришелепкувато. Рецензiя, що з'явилась в Киевской старине, справила на молодого поета гнiтуче враження. Вiн не дошукувався, якою мiрою були справедливi зверненi проти нього закиди. Вiн не намагався нi спростовувати, анi виправдовуватись. Його обвинувачували, цього було досить. Вiн волiв краще зневажити себе, анiж iнших. Вiн почав шукати своєï власноï провини там, де кожен iнший був би хiбащо вражений в своєму самолюбствi. Рецензiя прийшла для нього як життьова катастрофа. Стриманий, вiн став ще стриманiший. Нерiшучий, вiн став ще обережнiший i нерiшучiший. Це зовсiм не значить, що вiн змiнив своє ставлення до поезiï або хоча б i найменше поступився в своïх поглядах. Вiн i далi писав так само, як i давнiше. Вiн нiкуди не збочив. Вiн не був людиною, здiбною пiти на компромiс. Та надто чуткий i вражливий, вiн не мiг скинути з себе почуття боязкоï приголомшености. Вiн остаточно як поет замкнувся в собi. Вiдокремився вiд середовища, мiсця й часу. Перетворив своï поезiï в абстракцiю естетичного. Кожного разу, коли йому доводилося посилати написану поезiю до часопису, вiн вагався. Може, краще хай воно полежить? Непевнiсть себе робила його хворим. Йому бракувало потрiбноï долi настирливости, щоб зробити лiтературну кар'єру, яку так успiшно робили iншi, далеко менш здiбнi, але багато спритнiшi за нього. Йому казали: Треба розштовхувати лiктями, щоб пробитись! Вiн не любив юрби, де доводилося розштовхувати. Вiн уникав переповнених вагонiв трамваю. Звичайно, з Земства вiн повертав додому пiсля служби пiшки. Цинiзм органiчно був не властивий його вдачi. Можливо, саме через це вiн i писав поезiï, став поетом. Через це вiн нiколи й не намагався висунутись вперед, як поет. Вiн не був анi пришелепкуватий, анi крикливий. Надто м'який i чемний, вiн утримувався вiд того, щоб турбувати когось в справах, якi торкалися його особисто, а особливо в такiй сугубо приватнiй, iнтимнiй справi, як вiршi, що ïх вiн писав. Якщо до нього звертались з редакцiï часопису з листом, прохаючи надiслати вiршiв, надсилали запрошення вдруге, повторювали втретє, вiн посилав. Не звертались, не нагадували, вiн лишав ïх лежати в шухлядi свого письмового стола. Щодо себе, то вiн не виявляв нiякоï iнiцiятиви назовнi, Траплялось, роками жадна з його поезiй не з'являлась в жадному з перiодичних видань, хоч вiн працював пожадливо й уперто. Вiн нездiбний був прийти до редакцiï, принести зошит i сказати: Надрукуйте! Я поет! Вiн публiкував далеко менше, нiж писав, i писав далеко бiльше, нiж доводив до остаточноï обробки. XXXVIII Пiсля революцiï або через особисту скромнiсть, або через те, що вiн жив у провiнцiйному мiсцi, вiн лишився осторонь од широких шляхiв лiтературного процесу. 3 ним сталося те, що й з iншими представниками старшоï ­енерацiï. Олесь емi­рував, Чупринка був розстрiляний, Фiлянський, Капельгородський замовкли, Самiйленко, повернувшись з емi­рацiï, помирав, хворий на сухоти в Боярцi пiд Києвом. Микола Вороний робив даремнi зусилля зберегти за собою мiсце в поточному лiтературному процесi. Там, де iнших одсунули, Арсен Петрович поступився сам. Вiн нiде не з'являвся, нiколи не заявляв нiчого про себе, не робив нiяких спроб нагадати про себе громадi. Не всi навiть знали, що вiн, один з основникiв модернiзму в украïнськiй поезiï, може, навiть, найталановитiший з усiх поетiв, своïх сучасникiв, ще живий, мешкає в пiвденному степовому мiстi, працює як директор в Музеï. Про нього забули так, нiби вiн давно помер або навiть i не iснував зовсiм. Кiлька його вiршiв, що пiсля революцiï з'явились в Червоному шляху та в мiсцевiй Зорi, реда­ованiй В. Чаплею, пройшли цiлком непомiченi. Вони не знайшли жадного вiдгуку. Вони здались не то надто екзотичними, не то просто застарiлими. Нова революцiйна епоха зi­норувала замкненого в собi поета. Вiн не ображався. 3 аматорського давнiше нахилу до мистецтва вiн зробив собi професiю, з набутих випадково вiдомостей фах. Вiдразу ж пiсля революцiï, при першiй нагодi, вiн кинув Земство. Iншi його коле­и поринули в вир партiйно-революцiйноï боротьби або перейшли до кооперацiï, вiн вибрав для себе музейну працю, цiлком поглинений нею й цiлком задоволений з свого покликання. Я вже не маю, казав вiн, до дiла з цифрами, статистичними вiдомостями, таблицями, вiдсотками. Боже мiй, яке це щастя! Нарештi, я вiдчув себе вiльним. Хiба це мало?.. Я маю справу з картинами, з порцеляною, старовинним склом, меблями, з рiдкими й вишуканими речами, i це мене тiшить. Почуття втiхи приносить спокiй, а це найважливiше для людини. Говорити про спокiй i гармонiю в першi роки революцiï можна було хiбащо з бажання епатувати. Але факт лишається фактом: мiсцева мiська картинна ­алерiя завдячувала своïм збереженням i дальшим своïм розквiтом виключно його наполегливостi та невсипущiй енер­iï. Вiн збирав для неï експонати в мiстi по будинках, що ïх кинули власники напризволяще, ïздив по селах, розшукуючи у селян розтягнене майно з панських маєткiв i економiй. Рятував те, що можна було ще врятувати. I це вiн робив у тi бурхливi й каламутнi роки, в страшнi нищiвнi роки, коли всi зв'язки розпалися i все, що доти було абсолютним, стало необов'язковим. Випадок керував життям. Доля людини, а тим паче доля людських творiв важила на терезах суспiльного буття щонайменше. Десь проходила незнана, фантастична лiнiя, що вiдокремлювала те, що було i що перестало бути, вiд того, що повинно було народитись i чого ще не було. Люди жили поза сучаснiстю, в декретованому майбутньому. В великому i колись ситому мiстi не було чого ïсти, нi крихти хлiба! Люди пухли з голоду й мовчки покiрливо вмирали. Коли в одного, що випадково наïвся вареникiв, стався заворот кишок, вiн сказав перехристившись, перед тим як померти: Слава Богу, хоч помираю, наïвшись! I в цi непевнi, сповненi одчаю часи Арсен Петрович, захлялий, схудлий, голодний, як i всi, похитуючись од утоми й виснаження, раз-у-раз спиняючись, тягнув з напругою за собою вiзка, навантаженого картинами, меблями, книгами й рукописами. Вiн звозив до Музею речi з приватних збiрок, колекцiï й мотлох, покинене майно, усе, що траплялось пiд руку i що могло згодом мати цiннiсть експонату або придатись лише до смiтника. Вздовж вулицi стрiляли з кулемету, Арсен Петрович кидав вiзка i, пригинаючись, бiг до пiдворiтницi, щоб сховатись. Пiсля того, як стрiлянина вщухала, вiн знову брався за перекладину голобель i тягнув вiзка далi. Як i iншi, вiн звик, що вiйна стала повсякденною подробицею буденного життя. Мiсто обернулось в фронт. Вiн робив своє дiло в Музеï, як i писав вiршi, з тих же мотивiв, слухняний своєму внутрiшньому покликанню. Влади в цьому степовому мiстi, одкритому для всiх вiтрiв свiту, змiнювались з калейдоскопiчною строкатiстю. Вони чергувались з такою ж майже природною необхiднiстю, як приливи й одливи на океанi. В короткий термiн, видiлений для кожноï влади, ïï носителi дiяли поквапливо й невблаганно. Вони дiяли з жорстокою одчайдушнiстю конквiстадорiв, завойовникiв вперше вiдкритого, ще незнаного континенту. Нiхто не мiг би сказати, як довго протримається дана влада в мiстi. При кожнiй черговiй змiнi влади Арсен Петрович кидав власну хату, залишав дружину, власне майно, все, що мав, i переходив жити до Музею. Музей був важливiший за все. Вiн нiс вiдповiдальнiсть за Музей. Перед ким? Нi перед ким, тiльки перед самим собою. Добами, iнодi тижнями вiн лишався безвихiдно в неопалюваному примiщеннi Музею. Вiн стерiг неустаткованi кiмнати й безладно накопиченi в них речi. I коли з гуркотом i лайкою в дверях Музею з'являлась погрозлива постать вояка, обвiшаного ­ранатами й зброєю, напiвбожевiльного вiд розстрiлiв, горiлки, виснаження, тифозноï гарячки, абсолютности втiленоi ним влади, Арсен Петрович умiв поводитися з гiднiстю й зберiгати спокiй. Вони стояли один проти одного. Людина в пом'ятiй, попаленiй i прострiленiй сiрiй шинелi, в червоних або зелених ­алiфе, пошитих з оксамитовоï портьєри, здертоï в борделi або ресторанi, i вiн поет, директор Музею, партикулярна людина в чорному пальтi з каракулевим комiром, туго пiдперезаний поясом. Вони дивились один на одного. Мить за таких обставин важила все. В цю мить вирiшувалась доля людини: бути чи не бути. Те, що Арсен Петрович вiдчував в таку мить, це не був страх. Це було щось iнше, якесь фiзiологiчне сприйняття порожнечi, вiдчуття нудоти, як це буває на морi, коли корабель, знесений вгору, раптом зривається в провалля. Арсен Петрович не лякався, коли його лякали, не розгублювався, коли йому загрожували. Зрештою в тому мотлосi, що заповнював залi, не було нiчого, що могло б до чогось придатись людинi з рушницею. Найчастiше справа сходила до суперечки з приводу якоï-небудь фiлiжанки. Посудини, з якоï можна було пити. Арсен Петрович iшов на поступки. Вiн пропонував власний, принесений з дому емальований кухлик, щоб зберегти для Музею севрську чашку, хоч, певна рiч, у той час емальований кухлик, з кожного погляду, був далеко цiннiший за найдорожчий сакс i севр. Люди розходились в найглибшому задоволеннi один од одного. Тепер вони були друзi. I вояк, витягаючи з кишенi буханку хлiба, розламував ïï надвоє, щоб подiлитись з людиною, яку вiн перед цим погрожував убити. Кожна нова влада, з'являючись в мiстi, оголошувала попередню руïнницькою й варварською. Вона обвинувачувала ïï в голодi, насильствi, розстрiлах, терорi, зневазi до людей i тиранiï. В'язницю звiльняли од в'язнiв в iм'я гуманности й справедливости та щоб очистити так потрiбне мiсце для нових в'язнiв. I задля тих же найвищих i найсвященнiших iдеалiв людяности, в останнiй момент перед тим, як покинути мiсто, коли гармати противника вже били по мiсту вiд Амура або з Чоколiвки i кулемети одгавкувались денебудь на Мандрикiвцi, починали нищити все, людей, харчовi запаси, культурнi цiнностi, мости, електрiвню, водогiн, склепи амунiцiï, фабричнi варстати. Нiщо не повинно було дiстатись вороговi, що йшов з-за Днiпра або вiд степу i нiс за собою руïну, прокляття й смерть. Якщо нова влада закрiплялась на деякий час в мiстi, становище Арсена Петровича не полiпшувалось, а лише незрiвнянно погiршувалось. До нього починали придивлятись. Починали з'ясовувати. Од нього вимагали, щоб вiн подав анкету й приклав належнi документи. Йому пред'являли обвинувачення в спiвпрацi з попередньою владою, те, що коли iншi чинили опiр, були розстрiлюванi або сидiли по в'язницях, вiн займав вiдповiдальну посаду, зискав довiру й визнання, користувався з всiляких благ, одержував химерно високу платню, мав пайку для особливо привiлейованих. Ситуацiя була явно безнадiйна. Як довести, що, бувши на посадi директора Музею за попередньоï влади, вiн не робив жадного злочину в вiдношеннi до теперiшньоï? Навпаки, хiба вiн не доклав усiх сил, щоб зберегти музейнi збiрки й забезпечити мистецькi колекцiï вiд знищення? Якомога лагiднiше й спокiйнiше вiн клав перед розхристаною людиною в шапцi, зсуненiй набiк, i з револьвером, ручка якого стирчала з розiрваноï кишенi штанiв, iнвентарнi списки музейного майна. Але списки, зметенi гнiвною рукою геть iз стола, летiли до чортовоï мами. Що важили цi списки, коли було доведено, що вiн спiвпрацював з ворогами культури, ладу, людства?! Його годилося розстрiляти, розчавити, як блощицю. На перший раз тим часом його вiдпускали, буркнувши похмурно в невизначенiсть: Там розберуться! В Музеï з'являлась яка-небудь блiда й невиразна тiнь, людина, що до неï мали бiльше довiр'я, як до нього. Мандат з штампом i великою печаткою про призначення лягав на ляковану поверхню стола. Арсен Петрович пiдводився зi свого директорського крiсла, щоб сiсти збоку, на табуретку для одвiдувачiв. Та, завiтавши мимохiдь пару разiв, тiнь зникала безслiдно з музейних обрiïв, i Арсен Петрович Витвицький, повагавшись, знову сiдав в своє директорське крiсло. Найголовнiше те, що в роки громадянськоï вiйни, хоч за цей час, вiд 1917 р. до 1923 р. в мiстi змiнилося двадцять двi влади, його не розстрiляли й не повiсили, вiн не помер нi вiд голоду, анi вiд тифу. Щождо Музею, то Музей протягом десятьох рокiв вирiс, збагатився експонатами, перейшов в нове й велике помешкання. Арсен Петрович здобув собi авторитет. Його поважали. На нього зважали. Витворювалася якась iлюзiя нiбито сталости або певности. Але певности не було. Не було ­рунту. Ѕрунт вислизав з-пiд нiг. Арсен Петрович виразно вiдчував це. Од нього вимагали ­рунтовноï перебудови експозицiï. Вимагали виступити з критикою й самокритикою. Перекуватись. Демаскувати iнших, тих, що приховались або не хочуть перековуватись, уникають самокритики. Арсен Петрович почав нервуватись. Я, признався вiн менi стурбовано, знаю, що у мене не все з експозицiєю гаразд, але що я можу? I вiн безпомiчно знизав плечима! Що вiн мiг? Що вiд нього хотiли? Цього нiхто не мiг сказати йому виразно. З'ясувати, чого вiд нього хотiли iншi, мусiв вiн сам. Але це було вище його спроможностей. Вiн почував себе людиною, загубленою в лiсi. Скориставшись з мого приïзду, вiн просив мене обдивитись експозицiю Музею й порадити, як йому перебудуватись i перебудувати. Ми перейшли експозицiйними залями Музею. Пiсля огляду Арсен Петрович спитав мене: Ну, як? Що? Вiн дивився менi в вiчi, гадаючи прочитати в них свою долю. Що я повинен був йому сказати? Сказати йому, що вiн жаден музейний робiтник, жаден фахiвець-мистецтвознавець, що вiн аматор, провiнцiял, що вiн людина iншоï ­енерацiï й не має нiчого спiльного з сучаснiстю, що вiн однаково не знає iсторiï мистецтва, як i не розбирається в дiяматi? Що роки працi статистиком наклали на нього вiдбиток, якого не виправити? Що вiн, власне, людина без знань? Сказати йому все це? Для чого?.. Я обачливо ухилився вiд прямоï вiдповiдi. Торкаючись рукою бронзових канделябрiв з трьома античними ­рацiями, що стояли на лякованому столi в його службовому кабiнетi, дивлячись через високе вiкно на зелену димку дерев, я сказав: У вас є бездоганнi речi. Найкращi свiтовi Музеï могли б позаздрити вам: ван Дiк, Кранах, Тiльман Рiменшнайдер i, нарештi, ця така зовсiм виключна у нас рiдкiсть Ель Ѕреко! Вiн зрадiв безмежно. Справдi? Аджеж це вiн зiбрав усе, що було тут. Розшукав врятував од загибелi, придбав для Музею. Хiба ж цього мало? Га? Мало для порятунку? Для виправдання себе? Мало в тяжбi з добою, в змаганнях з часом, щоб встояти тепер, через десятилiття, як вiн встояв, втримався на ногах тодi в роки громадянськоï вiйни? Вiн говорив дещо голоснiше, нiж звичайно. Вiн перепитував, немов не дочував. Вiн хвилювався. На очах у нього виступили спьози. Лупа, яку вiн тримав у руцi тремтiла, чи, може, це менi лише здалося так? Я йому нiчого не сказав бiльше. Навiщо? Хай справи йтимуть так, як вони йдуть. Навiщо намагатись аналiзувати речi, що в них однаково не можна передбачити нi ïх ходи, анi змiнити в них щось. Щождо самоï експозицiï в Музеï, то признаюсь, вона з усiх поглядiв, як фахових, так i нефахових, була нижче всякоï критики. Щонайменше вона була безпорадна. В експозицiйних залях на стiнах поруч з шедеврами висiв безнадiйний мотлох. Це були збiрки речей здебiльшого випадкових. Таких же випадкових, як випадково вони потрапили до Музею. В розташуваннi картин не було жадноï системи, жадного принципу, не було покладено в основу ïх експозицiï нiчого, окрiм власних уподобань самого Директора. Була кунсткамера й поза тим бiльше нiчого. Менi закидають речезнавство. Але як побудувати експозицiю в Музеï без речей? Я не розумiю, що треба робити? Речезнавство! Закид в речезнавствi був йому комплiментом. Аджеж були речi, i не було ïх знання. Лiве око по-старечому сльозилось. Арсен Петрович витягнув з кишенi широку бiлу хустку й витирав нею вогку щоку. По iнших музеях музейнi робiтники, щоб врятуватись од закидiв в речезнавствi, здiймали зi стiн картини, виймали з вiтрин речi i, натомiсть, вiшали плякати, льозун­и, вирiзки з часописiв, портрети вождiв, збiльшенi фота. Експозицiя починалась з лубка: з родословного дерева походження людини вiд мавпи за Дарвiном. Макет ­орилоподiбного неандертальця правив звичайно за вступ. Я не намагався переконувати Арсена Петровича, що iнодi плякат, цитата, гасло, малюнок, вирiзаний з часописа, недоладне зображення пастуха з ягням на плечах, нашкрябане цвяшком на стiнах новiтнiх катакомб, може важити бiльше, нiж мармур статуï, рiзьбленоï майстерним рiзцем Праксiтеля. Я сказав: Вiд зображень в катакомбах до Сiкстинськоï Мадонни Рафаеля минуло п'ятнадцять столiть, чи можна ïх пройти в п'ятнадцять рокiв?.. Але, здається, Арсен Петрович не зрозумiв мене, до чого я сказав це. Справа знов iшла про емальований кухлик, а не про еле­антну вишуканiсть ван Дiка чи про екзотизи Ель Ѕреко або Тiльмана Рiменшнайдера з його зображеннями святих. Речi сумнiвнi й непевнi. Я подивився на годинника. Пробачте, менi дуже шкода, мушу поспiшати! Я поквапливо потиснув руку Арсеновi Петровичевi. В очах у мене промайнула бiла хустка, срiбло скронь, сивина бороди, сутулiсть плечей, чорнота бронзи, червоний блиск лаку на шлiфованiй поверхнi стола. Я збiгав схiдцями вниз. На серцi лежав жаль до людини й свiдомiсть власноï безпорадности. Схилившись над мармуром балюстради, Арсен Петрович гукнув менi згори навздогiн. Так не забувайте: сьогоднi чекаємо на вас о п'ятiй! Моя рука торкнулась кошлатоï м'якости оксамиту на поруччях сходiв. Я хитнув головою. Гаразд! О п'ятiй! Я бiг соняшною стороною вулицi. На серцi легкою хмаринкою танув жаль. Я перейшов через вулицю. Пiд ногами шарудiли кам'янцi бульварноï жорстви. Мiй зiр пробiг шерегом зелених лавок. Очима я шукав Ларисиного капелюшка. Билось в напрузi стиснене серце. XXXIХ Можна бути неточним, коли справа йде про лекцiю, можна, ба навiть годиться спiзнитись прийти на засiдання, але в жаднiм разi не можна бути неточним, коли справа торкається прийняття, святкового урочистого обiду. На цей раз я був достеменно точний. Щоб перевiрити себе самого, я навмисно глянув на годинник, звертаючи з проспекту на бiчну вуличку. Було за сiм хвилин п'ята. Я йшов затишною в деревах i з палiсадниками при будинках вздовж пiшоходiв вуличкою, розшукуючи третiй лiворуч од рогу дiм, як це докладно було зазначено в записочцi, що менi передав ïï Арсен Петрович. Так, це був вiн, присядкуватий, кiлькавiконний дiм, що над його бляшаним бурякового кольору дахом розгорнула своє зелене листя й бiлi ­рона цвiту акацiя. Я спиняюсь бiля ворiт i повiльно вiдчиняю фiртку, не без тривоги чекаючи, що ось зiрветься й нападе на мене бурхлива зграя оскаженiлих з лютим гавканням псiв. Дарма! Все тихо. Викладена цеглою дорiжка веде мене вздовж глухоï стiни будинку в двiр. На розi кам'яницi пiд ринвою стоïть, за звичаєм, велика чорна дiжка для дощовоï води. Воно, звiсно, чи то голову помити, чи бiлизну попрати, немає кращоï для того води за дощову. Спадала спека. Густiшали барви. Високий зелено-сiрий бур'ян, що вкривав двiр, нагадував дитинство. Протоптанi стежки, плутаючись i перехрещуючись, iшли вiд хати до господарчих споруд, льодовнi, льоху, сараю. Вони вiдкривали шляхи до споминiв. Я пiзнавав цей незнаний менi двiр, як перечитану знов згадку про власне минуле. Сарай, збитий з почорнiлих, немов звуглiлих дощок, наближався до мене з протилежного боку двора не лише в просторонi, але i в часi. Ворота в сараï похилилися й не причиняються; щоб вони не впали, ïх пiдперли кiлком. Свiт змiнив своє обличчя, космiчнi бурi пронеслись над земною кулею, сталися революцiï, припливали й вiдпливали фронти, загинули мiльйони людей, але незмiнним лишився кiлок, яким колись пiдперли ворота в сараï, що зiрвались з перержавiлого гака. За чорним сараєм я побачив садок. Стрункi ряди бiлоповапнених яблуневих стовбурiв, зеленi кущi порiчок, масну чорноземлю грядок, заскленi рами парникiв та поруч вiдкиненi на бiк жовтi чотирикутники очеретяних i солом'яних мат. 3 Арсена Петровича був добрий господар i дбайливий садiвник. Сонце зеленим вогнем запалило бур'янове бадилля в дворi. В його джун­лях блукають жовтi писклявi курчата й чути збентежене квоктання заклопотаноï квочки. Легкий вiтрець принiс до мене аромат квiтiв i разом з тим втiшну думку, що день скiнчився i натомiсть має прийти й опанувати свiт лагiдна тиша вечора, прозорi присмерки й спокiй. Я повертаюсь. В поле мого зору потрапляє блакитнорожева клюмба, темний вишняк попiд парканом, сiрi дошки столика з нiжками, забитими в землю, а на столиковi, спустивши донизу свiй довгий хвiст, стоïть чепурна й струнка, свiдома своєï гоноровитоï урочистости, байдужа до всього, зеленосиня пава. Так накопичуються почуття, враження, думки i спомини. Свiдомiсть ще не охоплює ïх внутрiшньоï конечности. Вони постають строкатi, гомiнкi й невпорядкованi, керованi моïми кроками, з'являються з ними i з ними ж зникають. Я стою перед фасадом будинка. Око побiжно фiксує веранду, зарослу диким виноградом, широкi дошки сходiв, крицевий рiзачок, прибитий до дошки, щоб перед тим, як увiйти до хати, зчищати налиплу до чобiт, масну, принесену з города землю. На сходах веранди з'являється бiлобородий господар. Ростиславе Михайловичу, радий вас бачити! Ми приязно й щиро мiцно тиснемо один одному руки. Таким вiн лишився у мене в пам'ятi й сьогоднi, коли я, через десять рокiв, пишу цi рядки. Живий, бадьорий, лагiдний. Як важко менi уявити його iншим: зламаним, сумним, стомленим, яким вiн став пiсля того, як його зняли з посади Директора. Марусю! дзвiнким ласкавим голосом гукає вiн на господиню. Вийди-но, прийшов Ростислав Михайлович. Вона виходить, огрядна, повновида, рожева, уже немолода, але ще вродлива, в фартусi, з закасаними руками. Арсен Петрович дивиться на неï закохано, з нiжною гордiстю. Вiн явно пишається з своєï дружини, що вона вродлива i що так добре виглядає, як на своï роки, i така добра господиня. Я схиляю в уклонi голову й цiлую пухку руку. Обiдали ми за довгим столом, накритим на верандi. Пава, розпустивши пiр'я свого фантастичного хвоста, поважно походжала по майданчику перед верандою. Червоночорнi, жовточервонi, зозулястосiрi, бiлi кури метушливо товпились попiд верандою. Ми кидали ïм хлiбнi крихти, i вони, дзьобаючи одна одну, зчиняли голосний й безладний ярмарковий гармидер. Темнозеленi склянi барильця у виглядi ведмедiв та низенькi присадкуватi гранчастi чарки надавали столу старосвiтського вигляду. Пухкi великi пироги були горою накладенi в довгу, з бiлоï лози плетену корзину, що на табуретках стояла поблизу стола. Це були правдивi пироги, печенi не в духовцi, а в печi на широких бляшаних листах. Так само й борщ був варений в печi в великому чавунi. Борщ був з бараниною, з засмажкою, добре вистояний, як годиться доброму украïнському борщу. Пили за моє здоров'я, здоров'я господаря, господинi, всiх присутнiх разом i кожного зокрема. Пiднiсши чарку, я висловив жаль, що науковi поважнi студiï та iншi службовi обов'язки, поза Нарадою, бажання не загубити й краплини дорогоцiнного, як вино, часу, перешкодили менi вiддати досить часу роботам Наради й бути присутнiм на всiх засiданнях. Iван Васильович Ѕуля тягнувся до мене з чаркою через стiл: Ростиславе Михайловичу, хiба ж ми... Та ж ви!.. Як же ж би не ви... Галас, що знявся за столом, збентеживши по той бiк веранди сполоханих кур, засвiдчив одностайнiсть гостей в пiдтримцi Ѕулиного вiтання. Усi, разом з Ѕулею, щиро подiляли його спiвчуття до мене, надто переобтяженого працею, розчавленого тягарем службових, покладених на мене обов'язкiв. Зi мною цокаються, зi мною вiтаються, i ми, стоячи, до дна допиваємо чарки, повнi гостроï з гiркуватим кiстковим присмаком вишнiвки. Iван Васильович Ѕуля в захватi затягує Многая лiта. Як i все, що робив Ѕуля, це було зворушливо, хаотично й якоюсь мiрою безглуздо. По обiдi, здавалось би нiколи не скiнченому в своєму навдивовижу ­рандiозному обсязi, ми всi гуртом, на запрошення господарiв, перейшли до середини хати. На стiнах чепурних кiмнаток я побачив цiкаву, невелику, але з добрим смаком пiдiбрану збiрку картин украïнських митцiв. Поруч з чудовим рiчковим пейзажем в бузкових тонах, темперою Василькiвського, висiла в широкiй декоративнiй манерi написана картина Василя Кричевського. В простiнку мiж двох одчинених на вулицю вiкон, де акацiя простягала щедро своï ­рона цвiту, висiв оксамитний пейзаж Бурачека, рєпiнський етюд до Запорожцiв та бароккова графiка Нарбута. А Линник? питаю я. Чому ж я не бачу у вас жадного Линника? Линник?! майже з побожною повагою вiдповiдає господар. У мене є колекцiя його ескiзiв, малюнкiв i фот з його картин, якоï, я певен, ви навряд чи ще знайдете деiнде. I на столик, накритий в'язаною скатертиною, лягає кiлька великих тек i громiздких альбомiв в важких шкурятяних палiтурках. Так, це було щось зовсiм виключне, цiлком надзвичайне. 3 пожадливою цiкавiстю я поринаю в розглядання збiрки. Я одкриваю для себе несподiванки. Особливо цiкаво пiдiбранi його ескiзи й малюнки з 1907-1908 рр., коли в зв'язку з будiвництвом Варязькоï церкви Линник часто приïздив i подовгу жив в Катеринославi. 3 повним правом годилося б говорити про катеринославський перiод в творчостi цього свiтовоï слави, мого найбiльш улюбленого великого майстра. В цi роки хаотична стихiйнiсть дещо неврiвноважена й надто поривчаста перших його творiв поступається мiсцем монументальнiй завершеностi. В його творчiсть входять елементи вiзантинiзму, софiйноï соборности, клясицизму, одночасно суворо патетичного й разом з тим мiстично проникливого. Якщо на перших його творах позначився варязький дух Святослава, завойовника, вершника, руïнника царств, то тут ним опановує iнша варязька тема, дух Володимира, засновника мiст, будiвника i басилевса, Володимирова путь ставала шляхом Линника в цей перiод. Арсен Петрович, надто великий для цiєï невисокоï кiмнати, стоïть поруч мене. Критика, кажу я, звертаючись до нього, мала цiлковиту рацiю, вiдзначивши вплив Врубелiвських фресок з Кирилiвськоï церкви на фрески й мозаïки Линника в Варязькiй церквi. Але до цього треба було б додати, що Линник усунув ту хоробливу мрiйнiсть, блiдобiлявий тон, що лежав на них. Якщо Врубель був близький до Достоєвського, то Линник до Константина Леонтьєва. Я дякую господаревi за показанi менi скарби i додаю: Якщо, кажу я, в заздростi може бути бодай найменший вiдтiнок шляхетности, то я заздрю вам, що ви володiєте такою прекрасною, сказати б, унiкальною збiркою. Арсен Петрович явно щасливий з моïх слiв. Вiн прибирає малюнки Линника, щоб натомiсть покласти на столик альбом з зразками селянських вишивок. Ïх по черзi заступають томи малюнкiв настiнного розпису xат. Тодi приходить павза, i на столi з'являється шатула червоного дерева, Якi загадки ховає вона в собi? Я чекаю на всiлякi несподiванки. Ми досить випили, щоб до найбiльшого чуда поставитись з розсудливим i спокiйним резонерством i першу-лiпшу найординарнiшу рiч сприйняти з ентузiязмом, як чарiвний фантом в манерi Е.Т.А. Гофмана. 3 таємничим дзвоном одiмкнувся сталевий замок. Я бачу, як тремтять пальцi Арсена Петровича, коли вiн в шанобливiй повазi дiстає з шкатули перев'язаний шовковим мотузком пакунок. Вiн простягає нам пожовклi аркушi листiв до нього вiд Михайла Коцюбинського, дорогоцiннi пам'ятки дружби, що досi лишалась незнаною в життєписах письменника. Його переповнюють скорбота й жаль. Схвильована зворушенiсть пiдказує йому слова, насиченi нiжнiстю й печаллю. Вiн показує нам листи Лесi Украïнки. Химерно й напружено дивно перехрестились ïх шляхи. Можливо, цi листи ховають психологiчну розгадку внутрiшньоï драми Лесi i допомогли б розкрити творчi джерела Лесиних маленьких трагедiй, цих драматургiчних шедеврiв. Щождо листування з редакцiями часописiв, то, певно, воно притягло б до себе заздрiсну увагу не одного з лiтературознавцiв, якi зробили прибутковий для себе фах з публiкацiй листування вiдомих, маловiдомих i зовсiм невiдомих авторiв. Пили каву. Розмова перейшла на справу, що цiкавила кожного з нас: про закiнчувану побудову Днiпрельстану. Питання обговорювали з усiх бокiв. Найбiльше говорили про пороги, що ïх повинна була залити вода i вони незабаром назавжди лишаться тiльки довiльною згадкою iсторiï. Етнографiв цiкавила доля лоцманiв з Лоцманськоï Кам'янки, що ïх професiя вже нi до чого стане. Багатьох приваблювала перспектива подорожi по Днiпру з Києва до Херсона. Iншi з запалом говорили про тi докорiннi зрушення, що ïх принесе модерна технiка й протягом кiлькох небагатьох рокiв ­рунтовно змiнить успадковане вiд тисячолiть обличчя цього степового краю. Були ентузiясти, й були скептики. Уявлення ­рандiозних технiчних зрушень, в своïй надмiрностi подiбних на катастрофу, звернули нашу розмову вiд сучасности до минулого, вiд страху перед майбутнiм до згадок про тi змiни й злами, що ïх перейшла Украïна протягом попереднiх тисячолiть. Ми заговорили про епохи, що зникли, про народи, якi жили колись у цьому степовому краю. Ми згодились, що ми надто мало знаємо себе самих, якi ми є нинi, i ще менше знаємо себе, якi ми були в минулому. Серед нас, в нашому гуртi були присутнi археологи, мiсцевi й приïжджi, що брали участь в розкопах Днiпрельстанiвськоï археологiчноï експедицiï. Ми спробували шукати порятунку в вiдкриттях, зроблених археологiчною наукою. Здобутки розкопiв вели нас через тисячолiття. Палеолiтична стацiя, розкопана в Ребровiй балцi пiд мiстом, неолiтичний могильник коло Iгренi на Самарi, поховання в кам'яних кiстах доби бронзи, скитськi кургани, розкопанi довкола порогiв, визначили етапи наших уявних мандрiвок. Нарештi, ми пiдiйшли до могильникiв з I-IV ст. по Рiздвi, що ïх копав П.Козар в Волоському. Чи освiдомлював вiн тодi вагу проваджених ним розкопiв?.. Розмова зосереджується на цих пам'ятках античноï доби. Ми з запалом пiдносимо вагу цiєï могутньоï й величноï епохи в iсторiï Украïни, коли прекрасна й висока культура в першi столiття нашоï ери суцiльним масивом охопила колосальнi простори античноï Украïни вiд Чорного моря й до Десни i вiд Десни та верхiв'ïв Висли далеко на схiд, до Донця й Дону. Тодi бородатий розпатланий скит, наскрiзь просякнений кiнським потом, з довгим волоссям, пiдiбраним на лобi вузьким ремiнцем, одягнений у довгi шкурятянi штани й такi ж постоли, що, кочуючи з стадами по степах, годувався кобилячим молоком, солодким хмiльним кумисом i, розпаливши на нiч вогнище, варив в великих металевих казанах м'ясо та просяну кашу, вперше поголив собi бороду й пiдстриг своє рудаве волосся. Вiн змiнив свiй спосiб життя. Войовничий скит скинув з себе варварське вбрання скотаря-вершника i одягнувся коректно й пристойно, як i годиться кожнiй людинi цивiлiзованого античного Середземномор'я. Тепер вiн убирався не як вершник в шкiри тварини, натягненi на голе тiло без сорочки, допасовуючи свiй одяг до своєï професiï скотаря, а в полотно й шерсть, витканi в хатi руками працьовитих жiнок. Замiсть шкiряних штанiв вiн носив бiлий льняний плащ i застьобував його на плечi бронзовою або золотою фiбулою. Льон заступив шкiру. Замiсть убити тварину задля ïï шкiри, тварину стригли. Бритва з широким i округлим лезом стала звичайною приналежнiстю щоденного туалету. Примхлива жiнка, яка носила в вухах маленькi цеберочки для коштовних ароматiв, привезених з найкращих парфюмерних крамниць Родосу або Олександрiï, вимагала, щоб чоловiк голився не менше двох разiв на день. Колишнiй войовничий кочовий скотар, грабiжник i вершник зник. Вiн поступився мiсцем осiлому хлiборобу в густо заселенiй краïнi, де мiста на пiвднi були оточенi кам'яними стiнами й селище вiд селища були розташованi на вiдстанi кiлькох кiлометрiв. Отари овець пiд доглядом чабана, що стояв, спершись на ­ирли­у, паслись у полi. Пiвень, злетiвши на тин, спiвав, витягуючи горлянку, i курка, знiсши яйце, кудкудакала на подвiр'ï. Купи запашного збiжжя заповнювали засiки вiмбарiв i присадкуватi конуси клунь охороняли полову од осiннiх дощiв. Вересневий вiтер дув з моря. В портовiй тавернi Ольвiï за склянкою фалернського вина сидiв бездоганно виголений, в бiлому, застьобнутому на плечi фiбулою плащi рудий тубiлець. Вiн з увагою прислухався до оповiдання засмаленого сухорлявого матроса, з головою, пов'язаною червоною ганчiркою, про цьогорiчний врожай на збiжжя в Африцi. Його бентежили чутки про коливання бiржових цiн на хлiбних ринках Картагену, Олександрiï й Антiоxiï. Кинувши недбайливо пару срiбних монет на стiл таверни, вiн iшов до мiста, щоб завiтати в корабельнi й банковi контори хлiбних експортерiв. Вiн спинявся перед мiськими воротами. В безмежнiсть простяглося блакитнобiле море. На синявi моря бiлiли вiтрила трирем, що везли зiбраний на украïнських ланах хлiб до Малоï Азiï, Греччини й Риму. I вже не жiнки лiпили вiд руки по селах посуд, призначений для власного вжитку в межах потреб родини, не завжди зграбнi мiсцевi копiï довiзного посуду. Досвiдчений ремiсник, що став професiоналом, сидячи на ослiнчику, вироблював на колi досконалий посуд вишуканих форм i кольорiв. Вiн не наслiдував, вiн конкурував. Ми з захопленням пiдносимо витонченiсть мистецького смаку, ту досконалу стриманiсть, що керувала майстром. Його не приваблювали банальнi ефекти. Вiн уникав чистих фарб, що ïх гама могла б здатися галасливою. Це були спроби вправного мистця згнуздати свiй творчий запал в iм'я завершености, рiвноваги й мiри. Майстер-ганчар в своïх пошукуваннях кольоровоï гами мав смiливiсть зректися напружених яскравих барв. Вiн прагнув декольоризувати кольор, досягнути ефекта вiд полутонiв, мiцi вiд полутiней, прищепити загаловi любов до матовоï безкольоровости. Вiн спромiгся довести, що сяйво сiрого розсiяного свiтла може бути не менше iнтенсивним, як i кожен чистий кольор, зелений, синiй або червоний. Вiн цiнив одноманiтнiсть i намагався зберегти ïï. Вiн творив широкий простiр нiчим не заповненоï площi. Вiн оголяв поверхню, щоб показати досконалiсть матерiялу, з якого був зроблений посуд. Вiн припускав перебiг, вiдмiнювання тонiв виключно як гру тiней на вигибi бочка, в профiлi вiнцiв. Кольоровий вiдтiнок народжувався з змiни контура й форми посудини, як тiнь або як вiдблиск, що його набуває основний тон тотожньоï собi за кольором поверхнi. Ми вiдчуваємо правдиву втiху, згадуючи про кольори глини цього посуду античних часiв Украïни: сiроясний, зеленавий, синявий, попелястосiрий, червонавий, в його переходових вiдтiнках од яснобрунатного до кавового й чорного. Так само й ливар, схилившись над столом варстату в хатi коло вiкна, затягненого бичачим пухирем, виробляв фiбули, згинаючи й карбуючи бронзовий, залiзний або золотий дрiт. У своïй дрiбнiй роботi ретельний майстер досягав того суворого й простого, точного й врiвноваженого стилю. Дух античноï мiри вiяв над золотоланними просторами Украïни. Ми наважуємося висловити припущення, що серед поетiв, якi в цей перiод репрезентували для Европи добу срiбноï латини в колi сучасникiв Авзонiя, його суперникiв i друзiв, були не тiльки поети, що народилися в Ѕаллiï але й тi, яких пеленала мати в степах Сарматiï. Хто були вони, цi експортери збiжжя, ремiсники, поети, будiвники й власники мурованих з цегли кам'яниць, що жили в вiллах i молились в храмах, прикрашених колонами? Геленоскити, за яких згадує ще Геродот? Ïх нащадки? Волохи? Венеди? XL 3 уламкiв, з дрiбниць, з нiчого, поєднуючи факти й припущення, зводячи iзольовану рiч на ступiнь загальнообов'язкового образу, збираючи крихту до крихти, ми, в розшуках шляхiв з минулого в майбутнє, визначаємо обрiï й межi високих i досконалих культур, що творились на теренi Украïни i, проiснувавши 6-8 столiть, протягом кiлькох рокiв раптом i несподiвано зникали. Ми говоримо про закони виникнення й занепаду, про ритм зникнень, i картини загибелi постають перед нашою схвильованою уявою. В серединi кожного з нас прокидається тривога й страх, зникає певнiсть. Серце в одчаï зривається й каменем падає в безодню. Нiч нечутними кроками входить до нашоï лагiдноï й затишноï хати. В вiдчиненi вiкна хати дихала нiч, насичена солодким ароматом квiтiв. Темна, тепла, чорна безодня-мати, вагiтна нездiйсненнiстю, широке лоно народжень i зникнень. Я пiдходжу до вiкна i, спираючись руками на пiдвiконня, висовуюсь назовнi. Я поринаю в пiтьму, пожадливо вдихаю в себе свiже повiтря запашноï ночi. Я дивлюсь на мерехтiння зiр, на простiр, що замикає сполученi в собi початки й кiнцi, все те, що було, є й буде, i згадую про ту нiч, коли, божеволiючи од бажань, ми блукали з Ларисою, п'янi химерами цiєï нiчноï безоднi. Арсен Петрович пiдходить до мене. Вiн злегка обiймає мене, висувається з вiкна поруч мене й питає: Дивитесь? В його запитаннi згучить лагiднiсть, м'який сум i покора перед рiшенням долi. Я вiдчуваю печаль, що його насичує. Мене наповнює жаль до нього, але що я можу? Слово знищення дiє на Йвана Васильовича Ѕулю, як дотик острог. Вiн сприймає згадку про знищення як докiр, звернений особисто до нього. Вiн є представник Комiтету охорони пам'яток культури, старовини й мистецтва. Як представник КОПКСiМу, вiн несе на собi всю повноту вiдповiдальности за всяке зникнення й всяке знищення. Нiщо не повинно зникнути. Нiщо не повинно бути знищене. Вiн похмуро й зосереджено оглядає всiх нас. Я завжди казав, що бездiяльнiсть уповноважених КОПКСiМу найбiльше зло. Я нiколи не забував про це нагадувати. Я завжди застерiгав. Саме про це я говорив у своïй промовi на Другому Всеукраïнському з'ïздi КОПКСiМу. Проблему знищення вiн сприймає з дражливiстю професiонала, з пiднесеною збентеженiстю фахiвця. Iсторiя людства для нього це iсторiя дiяльности КОПКСiМу. Усе, що було, залежало вiд дiяльности Комiтету охорони пам'яток. Мережа комiтетiв могла бути досить або не досить розвинена, представники комiтету могли мати достатнi або недостатнi повноваження, i це зумовлювало вiдповiднi змiни в iсторiï людства, збереження або занепад людських культур. Одвiку iснували уповноваженi Комiтету. Свiт мiг не iснувати, але вони iснували. Хиби в дiяльностi уповноважених Комiтету призводили до занепаду культур. Так вiн уявляє собi iстоту iсторичного процесу i свiй гнiв скеровує проти порушникiв Статуту. Статут Комiтету це найбiльше досягнення людства, найвищий його набуток, варiянт Бiблiï, ­атунок Кантовоï Критики чистого розуму, але бiльш досконалий i довершений. Ѕуля встромляє руки в кишенi i, опанований своєю думкою, починає блукати по кiмнатi, з рiзкими iнтонацiями повторюючи тi самi слова й фрази. Ïх у нього небагато: Треба вжити заxодiв... Треба звернутись до влади... Апелювати до громадськоï думки... Поширити мережу уповноважениx. Вiн спиняється, Вiн загинає палець за пальцем: На другому з'ïздi КОПКСiМу я вказував а) на недостатню активнiсть мiсцевих представникiв комiтету, на b) ïх бездiяльнiсть, на те, що с) вони не стоять на належнiй височинi, що вони d) не вiдповiдають своєму призначенню, що е) значна частина ïх це малоквалiфiкованi люди, що вони f) ставляться байдуже або легковажать дорученою ïм справою. Пiдсумовуючи, я зазначив, що це може привести до катастрофи. Я дивлюсь на пасмо чорного волосся, що пiднеслось похмурим полум'ям над важким опуклим чолом Iвана Васильовича Ѕулi. Я дивлюсь на його схрещенi руки, на схилену голову, i менi здається, що я розумiю його. Менi здається, що я розумiю цю його професiоналiзовану абстракцiю думки, iзольованiсть його концепцiй, фахову специфiкацiю мислення. Усi речi, iдеï, явища вiн сприймає виключно за функцiями тiєï установи, де вiн працює як службовець. Увесь свiт i все, що є в свiтi, то для нього тiльки пам'ятки культури, старовини й мистецтва, що повиннi бути зареєстрованi, пiдлягають охоронi й вiдрiзняються мiж собою в залежностi вiд того значення, яке вони мають: пам'ятки мiсцевого значення, республiканського, всесоюзного й свiтового. Iдеалом для Ѕулi було б перетворити всесвiт в ­рандiозний музей, де кожна рiч була б заiнвентаризована, точно визначена, описана, занесена на картку пiд певним числом з додатком малюнка або фота, з датою вступу, вiд кого придбано й цiни. Свiт повинен бути каталогiзований. В його, Ѕулевому, iдеальному свiтi пiдтримувалася б завжди стала температура, речi пiддавалися б сезоновому дiянню формалiну. Мiль, хробачок, вогкiсть, цвiль, коливання температури цi найбiльшi вороги людства й культури, будуть остаточно переборенi й лiквiдованi. Рiшення Комiтету охорони пам'яток будуть остаточнi й не пiдлягатимуть жадному оскарженню. Я добре пам'ятаю, з якою настирливiстю, упертiстю, з яким ентузiястичним паланням вiн домагався в Харковi, щоб йому як уповноваженому Комiтету, окрiм посади дiловода, запровадили в штат також посаду друкарки. 3 його слiв i доказiв виходило, що доля людства залежна саме вiд того, як буде розв'язана ця справа. Чи будуть збiльшенi штати й бюджетнi аси­нування на придбання шафи, течок, склографу, атраменту, стiльцiв, вентилятора й матки для витирання нiг. Бухгальтер Комiтету лякався Ѕулиного приïзду як стихiйного лиха. Вiн тiкав в тi днi i не з'являвся на службу. Навiть риб'ячий, вогкорукий Петро Йванович Стрижиус, секретар Комiтету, втрачав як на той час свою рiвновагу. Вiн сидiв, почервонiвши, розгублено клiпаючи повiками, абож доходив навiть до того, що починав метушитися. Ѕуля бив в барабани. Вiн уперто вiдстоював необхiднiсть придбання матки для нiг. Вiв систематичну облогу на голову Комiтету. Зчиняв бучу в Наркомосi, тероризував всю канцелярiю Уповноваженого Головнауки. Тiльки повновластi, наданi Комiтету охорони пам'яток, забезпечили б збереження людськоï культури. Людство мало б повний корпус виданих i розшифрованих папiрусiв. Мало б не фра­менти, а повну збiрку творiв Гераклiта. Воно не страждало б, не знаючи досконалого списку Слова о полку Iгоревiм, Джоконда Леонарда да Вiнчi не була б викрадена з паризького Лювру. Були б виданi всi твори i всi листи Ганни Барвiнок. Усi старi хати на Украïнi були б описанi, зфотографованi й вимiрянi. Було б заборонено розорювати в степах скитськi кургани. Був би створений окремий Музей, i в ньому фахiвцi вивчали б зiбраних тут кам'яних баб. Ѕуля пропонує нам наповнити чарки слив'янкою, мiцною, як спирт, i солодкою, як зацукрений мед, i випити за всiх тих, що розумiють провiденцiональне значення справи охорони пам'яток. Те, що в устах кожного iншого здалось би бля­ерством, у Ѕулi згучить зворушливо й щиро. Його палкий тост приймають з ентузiязмом. Йому тиснуть руки. Чи точнiше: вiн, Ѕуля, тисне всiм руки, Його вiтають i йому дякують, що вiн висловив правдивi почуття всiх нас, тут зiбраних. В кiмнатi жвавiшає. XLI Арсен Петрович сидить на м'якому, обитому сiророжевим рипсом низькому крiслi, i тому, що крiсло низьке, гострi колiна його нiг, зiгнених пiд кутом, приходяться на рiвнi грудей, i жовтий кiстяк руки вiн вплiв у сивину своєï бороди. Вас цiкавить, що таке знищення? Ми всi сповненi страху перед катастрофою. Ми говоримо про зрушення й кризи. Вiн робить коротку павзу, пiдносить вгору свiй келiшок i дивиться на густу прозору рiдину, що рубiном прояснює в свiтлi електричноï лямпочки. Вiн оглядає нас i каже. Але я бачу, що ви вагаєтеся. Ви не знаєте, чому вiддати перевагу, ненавистi або милосердю. Ненависть вас стомила, i ви волiєте шукати порятунку для себе в милосердi. Я подiляю вашi почуття, але я не певен, чи хочете ви милосердя лише для себе чи також i для всiх iнших? Чи ваше милосердя живе, чи воно постало виключно з свiдомости вашоï слабкодухости? Вiн говорить лагiдно, але в його словах вiдчувається докiр нам всiм. Ненависть, каже вiн, є концепцiя iсторичного чину, але милосердя може так само бути нею. Вiн прислухається до нашого мовчання. Менi здається, що ви сповненi сумнiву. Ви не певнi, чи не є милосердя зрадою? Вiн ставить недопитий келiшок з слив'янкою поруч себе на стiл i пiдводиться. Вiн надто високий для цiєï низькоï кiмнати. Вiн пiдходить до книжковоï шафи i здiймає з верхньоï полицi книжку, вкладену в картонну скриньку й оправлену в шовковi палiтурки. Це Fаtа mоrgаnа Коцюбинського! урочисто зголошує Арсен Петрович, показуючи нам цю книгу з автографом i дружнiм присвятним написом на титулблятi, як людям з амбону в церквi показують вангелiю. Ви, певно, пам'ятаєте це мiсце, каже господар, вертаючи на своє мiсце й сiдаючи в рипсове сiророжеве крiсло, як Хома Ѕудзь та Андрiй прийшли до панськоï ­уральнi, що ïï збираються будувати. Якщо ви дозволите, я зачитаю цей невеличкий уривок. Вiн читав спокiйним голосом, не кваплячись: Андрiй бачив уже валку саней з колодами, брусами, повнi лубки червоноï цегли. Андрiй бiгав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглi... Але на Андрiя шипiли з Хоминих очей зеленi гадючки.Чого зрадiв? Хлiба схотiв? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте, а тобi жили тягтиме; пропади воно праxом... бодай би взялося вогнем та розвiялось попелом разом з людською кривдою!Чекайте ж бо, Хомо! Але Ѕудзя годi було спинити. Вiн гнав, наче з горба.От узяв би, р-раз, розвалив би к бiсовiй мамi, зрiвняв би з землею, щоб i пам'ять пропала на вiки вiчнi! Арсен Петрович повторює: Розвалив би з землею зрiвняв би... Вiн хоче говорити далi, але господиня одчиняє дверi до ïдальнi й уриває йому мову. Вклоняючись, вона запрохує нас перейти до сусiдньоï кiмнати, де на столi парує самовар i виблискує скло склянок. Сяє бiла, як снiг, скатерть. Монументапьна величнiсть господинi, що сидить коло самовару й розливає по склянках золотобарвний чай, пiдкреслює iдилiчну замкненiсть цього iзольованого свiту. Спiває пара. Блищить нiкель цукерницi. Рожевiє пухкiсть щiк i лiктiв. Арсен Петрович продовжує свою мову: Так само дiди Ѕудзевi палили в 17 столiттi бернардинськi кляштори й шляхетськi замки рiвняли з землею. Так Ѕудзенки року 17-ого палили економiï, розбирали кам'яницi, нищили мiста, потяги пускали пiд укiс, тягли рейки з колiй в багна, щоб усе кам'яницi, економiï, мiста, мости, залiзницi з землею зрiвняти, щоб була земля тiльки i на землi хата i щоб нiчого не було, окрiм землi, яку орати можна i на оранiй землi сiяти... Арсен Петрович перевiв дух. Тут тiльки я помiчаю, який у нього стомлений вигляд, яка утома лежить в його очах i як тремтить склянка в його руцi. Зовсiм так, як вранцi в Музеï в його руцi тремтiла люпа. На початку революцiï я багато ïздив по селах, збираючи те, що подекуди ще зацiлiло. Пригадую, десь на веснi я приïхав до одного села, сподiваючись врятувати кiлька полотен Боровикiвського й Левицького з маєтку Лихачових. 3 великими труднощами, з небезпекою для власного життя я дiстався до села. Уявiть мiй одчай, коли я довiдався, що вiд економiï, маєтка, мистецьких збiрок, старовинних мебльових ­арнiтурiв не лишилося нiчого. Вiн одсунув склянку вбiк i стискує рукою бороду. Була нiч. Я лежав на лавi i чув тифозне маячення хворих господарiв. В цiлому селi не було хати, де не було б тифозних. Десь на вулицi стрiляли. Хтось бiг в нiчнiй пiтьмi городами й несамовито гукав: Рятуйте! Гавкали збентеженi пси. На темному обрiï палало багрове полум'я. Щось горiло. У мене болiла голова. Я почував себе виснаженим. Я стомився од безплiдних блукань, од дороги, од вражень руïни. Я був пригнiчений. Я не був певен, чи не починався в мене тиф... Вiн простягає руку, бере вазочку з варенням i пiдносить ïï вгору, немов чашу. щось лiтургiйне в цьому його жестi. Я вже нiчого не хотiв. Нiчого не прагнув. Я хотiв тiльки зрозумiти, що це: помста? вiками накопичена, шевченкiвська лють народу проти панiв? слiпий стихiйний iнстинкт руïнництва? демони глухонiмiï? Вiн не помiчає, як вазочка в його руках перехилилася i густi краплi червоного соку падають на скатерть. Господиня поглядає на нього з мовчазним докором, вiн перехоплює ïï погляд, спалахує, затурбувавшись, ставить вазочку на тарiлку i починає ножем збирати варення з скатерти. Тим часом вiн каже: Я лежав у хатi поруч з тифозними i, лежачи, вночi, в маячневiй темрявi хати нарiкав на народ, на село, яке заперечує все, що не є ним. Замкнути своє життя в межах села й не прийняти нiчого, що є поза тином, по той бiк царини й цвинтаря?.. Свiдомiсть народу здавалась менi ­рандiозною в своïй замкненiй величi. Замкненiсть ось у чому я обвинувачував тодi народ. Шипить самоварна пара, тонким сивим струмком вибиваючись з вузькоï дiрочки кришки. Я ложечкою розмiшую цукор в склянцi, й дзеленчить скло. Не без вагань я переглядаю довший ряд кольорових тонiв: жовтозелена айва, прозора рожевiсть троянди, червона чорнота вишень. Чи ви брали яблучне? нагадує менi господиня. Але я волiю спинити свiй вибiр на а­русовому. Якщо дозволите, то я.... Арсене, передай Ростиславу Михайловичу а­русове!.. Арсен Петрович виконує наказ дружини, передає менi вазочку з а­русовим варенням i каже далi. Тодi я був молодший. Тiльки роки дають свiдомiсть перспективи. Це як сходити вгору, зiйдеш, i все лежить у тебе пiд ногами. Я посивiв, я став стриманий. Я зрозумiв те, чого колись не розумiв. Я питаю вас: що таке народ? що таке iснування народу? Що таке iсторiя абож те, що ми умовно називаємо iсторiєю?.. Народ перебуває. Народ стоïть поза iсторiєю. Вiн волiє лишатися осторонь од подiй. Вiн або зовсiм не реа­ує на подiï iсторiï, або реа­ує на них зовсiм не так, як ми цього хотiли б i як того ми вимагаємо вiд нього в iм'я здiйснення завдань, що ми ïх називаємо iсторичними. А-iсторизм народу, питаю я вас, чи є це вираз неповноцiнности народу чи, навпаки, свiдчення повноти його мудрости? Арсен Петрович оглядає нас своïми лагiдними й спокiйними очима. I я сприймаю в його постатi урочисту гiєратичнiсть, трiюмфальну пишнiсть, ту лiтургiчнiсть, що нею просякненi поезiï, якi вiн пише. Немов пiдсумовуючи, вiн зазначає: Наш дядько оре якщо не поле, то в кожнiм разi свiй город ще й досi тим самим ралом, що про нього на Долобському з'ïздi згадував Володимир Мономах. Вiмбар вiн замикає колодкою, що i в 12 столiттi, i ту саму косу точить бруском, що ним його дiди точили вiсiмсот рокiв тому. Що дивного, що дядько в себе на селi розцiнює подiï iнакше нiж ми?.. Арсену Петровичу гаряче. Вiн пожадливо випиває склянку чаю й, простягаючи порожню до дружини, просить налити йому другу. Мушу визнати, неонародництво Арсена Петровича не захопило нас. Воно здалось нам трохи старомодним. Його концепцiя лишила в нас враження архаïзованоï стилiзацiï. Не всi сприйняли суть думок, висловлених Арсеном Петровичем, або сприйняли ïх не зовсiм так, як вiн ïх висловив. Знялись суперечки. Кожен хотiв вiдстоювати свiй погляд i, якщо за деякий час створилась певна одностайнiсть, то вона звелась до вимоги, зверненоï до Арсена Петровича: Доказiв! Ще раз з'ясувати!.. Арсен Петрович кладе своï руки на стiл, сплiтає пальцi, дещо схиляється тулубом над столом. Я надто випив, каламутний туман огортає менi мозок, i в цiй своïй позi, висунувшись вперед, Арсен Петрович здається менi раптом дуже великим, несподiвано громiздким, немов своєю широкою постаттю вiн заповнив весь простiр стола, а всi довкола, що сидять поруч, раптом стали дуже малi i пливуть, тануть, коливаються в невизначеностi i з якоïсь далекоï й глухоï безоднi доходить голос. Я примушую себе слухати. Село волiло стверджувати себе! Воно волiло ствердити себе й знищити все, що не було ним, що було поза ним, що йому протистояло! 3 Богданом воно палило замки Вишневецьких в Лубнях i Прилуках на Лiвобережжi, з Ѕонтою й Залiзняком ляськi будинки в Гуманi й Корсунi на Правобережжi. 3 Ѕудзем року 905 руйнувало панськi ­уральнi, роялi викидало з вiкон панських будинкiв i з Ѕудзенками знов року 17 палило, з землею рiвняло маєтки, економiï, залiзницi, мiстечка. Повалений на бiк паровик лежав, скинений в рiвчак, коло того мiсця, де перед тим була економiя i де тепер не було нiчого, окрiм горбка й битоï цегли. Вiн малював апокалiптичнi картини нищення, свiдком яких вiн був у своєму життi i обсяг яких вiн простягав в минуле й обертав в майбутнє. Вiн поширював перспективи катастроф, а я плив з безодень в незнане проваль. Вiн розсовував гранi. Я плив в безмежностi. Усе було нестале. XLII Треба було менше пити!.. Я пiдводжусь зi стiльця, одставляю його вбiк i, тяжко ступаючи, виходжу на терасу. Нiч. В саду солов'ï. Пах квiтiв на клюмбах перед терасою. Чорний морок ночi сiє зоряний пiсок. Усе пливе: темрява, зорi, аромати дерев i квiтiв. Лариса. Пливу я. Я розчиняюсь в потоцi нездiйсненого й незавершеного. Я лину, лину, лину. Слiпi й глухi простори нiчного космосу поглинають мене. Крiзь моє я тече рiка нерухомоï темряви. I тодi з нiчних глибин до мене приходить невиразне вiдчуття, що хтось стоïть коло мене. Хтось з невiдомоï далечини прийшов i став поруч мене. Я зовсiм не певен нi в чому, але менi здається, що той мовчазний i нерухомий, який стоïть поруч мене, це Арсен Петрович. Ми мовчимо. Я тисну йому руку. Моя рука лихоманково гаряча. Я п'яний! I коли ми так стоïмо i на мене хвилями напливають уривки згадок про сьогоднiшнiй вечiр, хаотична сумiш згукiв, барв, думок, почуттiв, сказаних слiв, менi починає здаватись, що все, що було сьогоднi ввечорi, було химерою, що не було нiчого, що iєратичний спокiй господаря, коли вiн говорив, був уданий, що в ньому сьогоднi немає вже вiри, що тi думки, якi вiн плекав у собi протягом десятилiть, стали нетривкi, ланки розiрвалися. Гупаючи з гуркотом вони котяться по помосту тераси. Ке­лi падають. Ке­лi? Ви любите гуляти в ке­лi? Ке­лi?.. Я?.. Чи я люблю гуляти в ке­лi?.. Нi, я не люблю гуляти в ке­лi. Менi здається, що я вiдповiв, що я не люблю гуляти в ке­лi. Можливо, однак, що я не вiдповiв нiчого. Ми мовчимо. Рiка мовчазноï темряви тече крiзь мене. Я знов втрачаю себе, гублю всi кiнцi й початки. Але я мушу пiдтримувати розмову i я кажу: Молотком треба прибивати картини до стiн! Мовчання сповнене непевности. Треба уникати непевности! Можливо, що, сказавши це, я прокинувся, бо я зовсiм виразно почув: Певне, ви маєте рацiю: картини треба прибивати до стiн. Власне, вiшати на цвяшки, вбитi в стiну. Я згоджуюсь. Я не заперечую. Я в захопленнi вiд того, що цвяшки забивають в стiну й на них, на цвяшки, вiшають картини. У вас, кажу я Арсену Петровичу, є чудеснi речi в Музеï. Ïх обов'язково треба вiшати на цвяшки! Але менi закидають речезнавство! каже вiн, Скажiть менi, чи це дуже серйозне обвинувачення, в речезнавствi?.. Чи це вже каюк?.. Кiнець?.. Я пiзнаю трагедiю, що ïï переживає людина, яка нерухомо в нiчнiй пiтьмi стоïть поблизу мене. I тодi раптом вiдразу я тверезiю. Я вiдчуваю, що це запитання згучить в його устах як докiр, особисто звернений до мене. Вiн плекає в собi надiю, що я мiг би допомогти йому, що я мiг би врятувати його, якби я тiльки захотiв. Ви помиляєтесь, Арсене Петровичу, коли думаєте, що я мiг би зробити щось. Повiрте менi, але я не знаю, що таке речезнавство. До того ж, правду сказати, одверто кажучи, мене нiколи не цiкавили справи, якi безпосередньо не стосувалися до мене особисто. Я знаю, моя вiдповiдь згучить жорстоко, моï слова не ласкавi, вони згучать як присуд, але навiщо пiдтримувати в людинi iлюзiï?.. Та-ак!.. каже господар i замислюється. В ньому йде внутрiшня боротьба. Його сповнює почуття небезпеки i там, всерединi, на серцi в нього лежить тягар, i вiн не може скинути його з себе. В цю мить вiн заздрить вантажниковi на пристанi, старцю, що з простягненою рукою сидить бiля ворiт при входi до цвинтаря. Вантажниковi в парусиновiй робi легше носити лантухи з зерном на спинi по хистких сходинках з берега в чорне черево баржi, як йому, директоровi Музею, витримати в серцi нудьгу тривоги. Але вiн згадує про своï обов'язки господаря i люб'язно пропонує менi: Може, ви випили б, Ростиславе Михайповичу, ще склянку чаю? Якщо б у вас знайшовся нарзан або зельтерська, то я вiддав би перевагу не чаю, а нарзану абож зельтерськiй. Ми повертаємось до хати. На столi з'являються пляшки з зеленими етикетками. Я спрагнiв i тепер тiшусь з пiнявоï прохолоди нарзану. Живе срiбло бульбочок осiдає на склi. Арсен Петрович пожадливо п'є чай, але рiдина гiрчить, i солодкiсть здається йому подiбною на смак лiкiв. Вiн не здiбний опанувати себе. За звичайною його стриманiстю не важко вхопити глибоку внутрiшню несталiсть. Я пробiгаю швидким поглядом по ньому. Вiн засовує пальцi, руки в кишенi жилетки, брюк, обмацує кишенi свого пiджака, немов вiн щось загубив, чогось шукає й чогось не може знайти. Тобi чогось треба? питає дружина. Менi? Вiн робить зусилля, щоб посмiхнутися, але посмiшка в нього виходить розгубленою й нiяковою. Не зводячи з мене очей, вiн якийсь час напружено вдивляється в мене, нiби намагаючись про щось згадати. Погляд у нього нерухомий i нiмий. Вiн дивиться й не бачить. Що з тобою? запитує дружина. Зi мною? Вiн прокидається з свого пiвзабуття. Нi, нiчого! Я хотiв був спитати дещо у Ростислава Михайловича, але я вже питав. Отже, нiчого! Тодi вiн повертається до дружини. Ти питала, що менi треба? Я хотiв просити тебе, щоб ти налила менi склянку чаю. Вона стоïть перед тобою! Ага! Дякую, я не помiтив був! Вiн бере цукерницю, кладе цукор до склянки й починає розважливо розмiшувати ложечкою. Ти вже клав цукор! Справдi? Вiн робить ковток. А так, ти маєш рацiю, я пересолодив! Вiн знов посмiхається до дружини, тодi до всiх нас але в його посмiшцi вiдбивається розгубленiсть, i вiн немов просить пробачення: усе якось не лагодиться!.. Будь ласка, вилий цей чай i налий свiжого! Вiн примушує себе. Вiн робить зусилля над собою. Вiн перемагає себе. Вiн одсуває вiд себе тривогу. Вiн примушує думати про сказане ранiше. Вiн повертається до ранiше висловлених думок. Ми кажемо: народ! зауважує вiн: Iсторики складають грубi томи, присвяченi iсторiï украïнського народу, Ми поважаємо ïх працездатнiсть. Але чи знають вони, що таке народ i його iсторiя? Його слова згучать вимушено й штучно. Навiщо вiн повторює сам себе? Навiщо вiн ще раз говорить про те, про що вiн говорив? Вiн одпив трохи чаю, Ти не поклав цукру! Дякую, я питиму без цукру. Вiн знов одпив iз склянки. Нашi поважнi iсторики кажуть про данiсть народу в iсторiï, про рух iсторiï, а я хотiв би спитати вас, чи не слiд говорити про не-рух народу поза iсторiєю?.. Дерев'янi м'ячi з гуркотом котяться по помосту. Ке­лi падають з сухим стуком. Я одсуваю стiльця. Вже пiзно. Чи не треба дякувати нашим милим господарям i дати ïм змогу вiдпочити? XLIII 3 цим ми розходимося, Iдемо в запашну нiч насичену пахощами розквiтлих дерев. За мною, хоч уже пiзно й йому зовсiм не по дорозi, iде Iван Васильович Ѕуля. Вiн розчулений. Вiн iде, деклямує, спiває. Вiн каже про те, що вiн, що всi ми... Ми всi вас любимо, Ростиславе Михайловичу! Любимо й поважаємо. Любимо, що ви такий приступний для кожного з нас, що ви такий прямий i непохитний! Ми вiримо в вас, Ростиславе Михайловичу! з патосом проголошує Ѕуля. Я озираюсь. Що вiн белькоче, цей Ѕуля? Чи вiн свiдомий того, що каже? Ѕуля намагається обняти мене, хоч я, супроти нього, далеко вищий i грубший. Щоб якось його приборкати, менi доводиться взяти його за руки. Слово чести, друже, ви менi кiнець-кiнцем обiрвете пiджак. Прошу вас, не смикайте мене за пiджак. Та Ѕулю годi в чомусь переконати, i за деякий час, через мить, як я одпустив йому руки, вiн знов робить спробу обняти мене за талiю, тягне мене за пiджак i знов твердить про любов i пошану до мене, про свою гордiсть бути моïм учнем, про дальшi перспективи розгорнення музейноï роботи в Варязькiй церквi пiсля того, як вона стала тепер фiлiялом Музею. В менi прокидається уïдливе бажання iронiзувати, внести неспокiй в цю Ѕулеву певнiсть, порушити його пiднесенiсть, знищити його чулiсть. Я повертаюсь всiм тулубом до нього: А скажiть, будь ласка, Iване Васильовичу, чи ви релiгiйна людина? Тобто як? Ну, дуже просто, чи ви релiгiйна людина, чи нi? Вiн мнеться, йому стає нiяково. Вiн не розумiє, для чого це, i не знає, що йому вiдповiдати. Я посмiхаюсь: Очевидячки, за формулою Остапа Вишнi: дома вiрую, а на службi нi? Ѕуля непевно розводить руками, Та, кажу я, не в тому справа! Має вагу не це, а iнше: чи можете ви зрозумiти почуття релiгiйноï людини? Ѕуля навiть трохи ображається, що його про це питають. А як же! Авжеж, що можу! Ну, то й гаразд, Значить, ви можете збагнути ситуацiю, як вона склалася. От ви домагалися, ви були iнiцiятором, абож точнiше, одним з iнiцiяторiв, щоб Варязька церква, яку збиралися, вiдiбравши од парафiяльноï ради, закрити й передати Комунгосповi, була обернена в культурно-мистецький заповiдник. Вiн не розумiє, для чого я все це кажу. А був! Алеж для чого це? Хiба ж я що? Нi, нiчого! Мене цiкавлять тiльки деякi деталi! Деталi? перепитує Ѕуля, Вiн досить випив, цей Ѕуля, його похитує, язик йому не зовсiм слухняний, думки дещо плутаються й перестрибують. Деталi, це добре! Це я згоден! Припустiмо, цими днями вас призначать завiдувачем фiлiялу. Не виключене це? Ѕуля щасливо смiється. Це його мрiя. Вiн сподiвається. Вiн хотiв би, щоб це сталося. Ну, то добре! Ось вас призначили на цю посаду, першою вашою справою буде одкрити царськi врата щоб одвiдувачi могли проходити до олтаря й розглядати Линниковi мозаïки. Так? Ѕуля погоджується: Так! Але за канонiчними приписами, як це вам добре вiдомо, мирськiй особi не годиться нi одкривати царськi врата, нi проходити через них. Та, не зважаючи на це, ви одчиняєте олтарну запону й церковнi врата, ви йдете через врата, дарма що це правдиве блюзнiрство. У Ѕулi пересихає в горлi, вiн спазматично ковтає слину, i каже: Так, покiрливо згоджується вiн, це блюзнiрство! Чи вистарчить у вас рiшучости, вiдповiдно до церковних правил, написати оголошення й вивiсити його перед входом до вiвтаря: Жiнкам та особам неправославного вiроiсповiдання вхiд до вiвтаря заборонений?.. Ростиславе Михайловичу! благає вiн, Ростиславе Михайловичу, навiщо це ви? Але я невблаганний. Я кладу руку на плече Ѕулi, дивлюсь йому в вiчi. Будьмо чесними, принаймнi з собою. Договорiмо до кiнця те, що треба договорити. Вiдмовмося вiд нашоï iнтелi­ентськоï звички завжди спинятися на пiвдорозi i нiколи не доходити до краю. Ми звикли ходити всiма шляхами, бо кожен iнший шлях нам здається таким же добрим, як i той, яким ми йшли перед цим. Майте мужнiсть визнати, що немає половинних iстин. Iстина одна i суцiльна. Ѕуля сконфужено смiється. Вiн намагається смiхом прикрити свою розгубленiсть: Чого ви хочете од мене? Я! Од вас? Нiчого, мiй друже! Цiлком нiчого! Нiчого, окрiм ясности. Нiчого окрiм того, щоб ви визнали, що митар з Комунгоспу, закриваючи церкву й вкочуючи до неï дiжки з гасом, олiєю й оселедцями, був би далеко послiдовнiший, нiж ми з вами, нiж кожен з нас, нiж ви, що, зробивши з Церкви Музей, кажете: Слава Тобi Господи, що я не такий, як оцей митар! Ѕуля робить спробу оборонятись. Алеж, Ростиславе Михайловичу, ви забуваєте про мистецьку вагу Варязькоï церкви, про естетичну вартiсть Линникових мозаïк. Ми ж врятовуємо ïх од загибелi, ми ж зберiгаємо ïх для майбутнiх поколiнь. Це ж наш обов'язок. Я не розумiю вас, Ростиславе Михайловичу, як ви можете це казати. Ви жартуєте? Жаднi жарти, шановний Iване Васильовичу, жаднi жарти! Немає естетичних вартостей самих по собi. Линник будував церкву, а не експозицiйнi залi для виставки. Iзольоване естетичне ставлення до релiгiйних справ це блюзнiрське заперечення ïх метафiзичноï сутi! Я залишив Ѕулю перед готелем цiлком розгубленим. Вiн безпомiчно мурмотiв: Як же це так? Це неможливо! Це жарти! Навiщо так? Я ж уповноважений Комiтету охорони пам'яток. Це мiй обов'язок. Вiн метушився й пiдстрибував. Я не слухав його. Я потиснув йому руку й увiйшов до пiвтемного вестибюлю. Я йшов повз шерег пальм в дiжках, вiдображений в настiнних люстрах, i почував, що з кожним кроком мене дедалi охоплює все бiльша й бiльша лють. Я сердився на себе: навiщо я почав цю розмову з Ѕулею? Для чого абож для кого потрiбна була ця розмова? Навiщо я збентежив спокiй людини, певноï себе, сповненоï поваги до себе й iнших? Я стурбував його сумлiння, i не знати, для чого я зробив це: з примхи? iдiоте!.. Для чого треба було менi втручатись у справи, якi й найменше не обходили мене?! В менi постає почуття полинноï прикрости! Я беру вiд портьє ключi на великому дротяному колi, купу листiв i записок, не дивлячись засуваю ïх до кишенi й широкими схiдцями, вкритими м'яким килимом, пiдiймаюсь вгору. Я одчинив дверi, засвiтив електрику й побачив вiдразу на столi букет кiтiв. Обризканi водою троянди були гордовито-пишнi й свiжi. Ïх квiтуча врода схвилювала мене. Миле дiвча! Сьогоднi перший вечiр з дня нашоï зустрiчi, який ми провели не разом. Чи не краще було б вiдмовитися од обiду у Витвицьких i пробути вечiр з Ларисою? Я з вдячностю схиляю своï уста до пелюсткiв троянд. Яка пишнiсть цвiту! Яка велич буяння! Яка розкiш барв! Мене сповнює почуття надмiрности, i разом з ним приходить, як i завжди, вiдчуття болю. Розв'язую краватку, сiдаю на стiльця, скидаю черевики, одягаю пантофлi, Помитись i спати! Я вже берусь за рушник, я вже передчуваю холодне лоскотання струмкiв, що тектимуть по тiлу. День скiнчено. Спокiй огортає мене. Прийде приязний сон i принесе блаженство забуття. 3 радiсною сподiванкою я поглядаю на свiжу бiлизну приготованого до сну лiжка. I тодi я чую обережний стук в дверi. Я вражений несподiванкою: що це значить? так пiзно? хто це може бути? I раптом у мене з'являється думка, що це Лариса. Невже ж вона? Невже ж вона сидiла внизу на лавi бульвару й чекала, поки засвiтиться свiтло в вiкнi моєï кiмнати? Божевiльна нестерпна радiсть потрясає мене. Кидає мене до дверей. Кров приливає до обличчя. Полум'ям пожеж проносяться перед моïм зором пелюстки троянд. Барви вибухають. Тисячi метеорiв спалахують, вирують, кружляють в менi й довкола мене. Я настiж одчиняю дверi. Трiюмфальний крик Ларисо! ладен вирватися у мене з середини моєï iстоти. За дверима в коридорi передо мною з винуватою фiзiономiєю стоïть Ѕуля. Вiн прохає пробачення, що в таку пiзню годину пiсля того, як ми вже розпрощалися, вiн наважується ще раз потурбувати мене. Але вiн сподiвається, що я зрозумiю його. Пiсля того, що я йому сказав, вiн не може пiти додому. Його прохання, щоб я йому дещо з'ясував. Я роблю люб'язне обличчя. Я примушую себе посмiхнутися. Я посмiхаюся з лагiдною доброзичливiстю. Я прошу його зайти до кiмнати. Я одсуваю крiсло. Я пропоную йому сiдати. Я улаштовую його в крiслi якнайвигiднiше. Я поводжусь, як найгостиннiший господар. Хiба ж вiн не бачить, як я радий, що вiн завiтав до мене? Я дбаю, щоб пригостити його. Я натискаю на кнопку дзвiнка. Я сiдаю на крiсло супроти нього. Ви що питимете, мiй друже? Чому ви волiєте вiддати перевагу: горiлка, коньяк, лiкер? Вiн дивиться на мене здивованими очима. Вiн не розумiє мене. Пити? Як це пити? Ну, як звичайно! Ви були ласкавi завiтати до мене. Я дуже радий з того. Я хочу вас почастувати. Ми вип'ємо! Але... Вiн посилається на пiзнiй час. Нiяких але!.. Саме тому, що вже пiзнiй час!.. Вiн губиться. Нi, я не щоб пити, а щоб ви менi з'ясували... Я перебиваю його, Я не вiдчуваю жадного жалю. Я заявляю категорично: Ми питимемо! За вами лишається тiльки право вибрати, що ви волiєте: горiлка, коньяк, лiкер? Вiн слухає мене з невимовним жахом. Ще пити щось знов пiсля того, як стiльки було випито? Але в Ѕулi перемагає пошана до мене. Вiн не наважується вiдмовитися. Нi, йому, цьому Ѕулi, явно бракує нахабства. Вiн шукає для себе порятунку, спиняючи свiй вибiр на лiкерi. Ви волiєте лiкер? Гаразд, хай буде лiкер!.. Ѕуля робить помилку. На його мiсцi бувши, опинившись в ролi жертви, я вибрав би коньяк! Це далеко безпечнiше, нiж паскудна солодкава продукцiя Спиртотресту. Коньяк, в кожнiм разi, природнiший, особливо дорогий коньяк без всяких суро­атних домiшок! Але жеребок кинуто. Сьогоднi ти матимеш, о чоловiче, свiй Рубiкон, через який тобi доведеться перейти, з тiєю вiдмiною супроти Цезаря, що останнiй на свойому черепi не мав нi волосинки, а тебе прикрашає буйна шевелюра. Офiцiянтовi, який з'являється на дзвiнок, я замовляю: Пляшку бенедиктину! I будь-ласка, дасте не чарки, а стопки! Ѕулi довелося пити. Пiсля кожного ковтка, вiн вiдставляв стопку вбiк. На кожне моє домагання, вiн вiдмовлявся, вiн пробував вiдновити розмову, виправдатись передо мною, врятувати себе. Його сумлiння було вражене, але я переривав його. Жадноï фiлософiï. Нiякоï достоєвщини. Я жаден Ставро­iн, ви жаден Альоша або князь Мишкiн. Я не аматор сцен з вивертанням нутра. Я не давав йому говорити. Я примусив його пити. Зрештою йому стало погано, вiн знепритомнiв i заснув. Я викликав покоïвку, i ми влаштували Ѕулю на канапi. Я був жорстокий до нього? Можливо. Але чи не було ще бiльш жорстоко з його боку порушувати мiй спокiй пiзньоï ночi, коли людинi випадає спати, i добиватись од мене вiдповiдi на питання, що не мають нi психологiчного ар­ументування, анi узагальненого оправдання. XLIV Офiцiйно я виïхав уже наступного дня, фактично я лишився. Вихор, знявшись з безоднi, пiдхопив мене. Порив бурi нiс в хаос, в якому не можна було дати собi жадноï ради. Днi й ночi втратили своï межi. Ми поринули в безвiсть стихiйного потоку. Моторовим човном ми ïздили вниз по рiцi до порогiв. Ми стояли на березi й слухали рев збентеженоï рiки. Рiка кричала, вила як поранений звiр. З рани кошлатого звiря текла блакитна кров. Бурхливий плин розчавлював блакить. Шал рiки вабив своєю небезпекою. Зриваючись з камiння, пiнявий потiк стремiв униз. Сивина шумовиння скаженiла вiд болю. Я намагався перекричати гул рiки. Страх має своï принади, Ларисо! Чи ти не боïшся? Вона похитала гоповою. Нi, вона не боялась. Первозданий камiнь пiдносився з води. Чорнi скелi стирчали в авреолi пiни. Ми були перенесенi на тисячолiття назад. Ми дихали подихом наших палеолiтичних предкiв. Оголений берег був берегом скандiнавського фйорду. Жовте волосся Лариси було золотом пiвнiчноï Сольвей­. Якi небезпеки ховало наше кохання, чи жадних? Наступного дня ми поïхали вверх по Днiпру до Кам'янського. Тут ми зiйшли на пристань, щоб наступним пароплавом, який прийде згори, повернутись назад. Я запропонував взяти човна й переïхати на другий берег. Пароплав згори прийде нескоро. Ми ще маємо час. Ми переïхали на той берег, витягли човна на пiсок. Був сiрий захмарений день. Крупинки сажi засмiчували пiсок. Гiркий пах лози насичував повiтря. Вода хлюпала об днище човна. Лариса сидiла, не скидаючи сукнi, охопивши руками вбрання на колiнах, що його роздував вiтер, Ти не хочеш скинути з себе вбрання? У вiдповiдь я чую категоричне: Нi! Тобi холодно? питаю з вiдтiнком пiклування. Я оглядаю небо, затягнене хмарами: Сьогоднi трохи похмурий день!.. О, нi! Я дивлюсь на неï з здивованням. Ти чогось незадоволена? Нi! Що сталося з тобою? Нi, нiчого. Абож, нi я хотiла б знати, чому ти нiколи не скажеш менi люблю? Я думаю, вiдповiдаю я без жадноï претенсiйности, що це з сором'язливости! Моï слова викликають в неï вибух смiху. Вона смiється несамовито, до слiз, до iстерики. Вона гладить мене по головi й каже: О, мiй милий, маненький, безневинний хлопчику! Я цiлую ïй руку. Що я можу, Ларисо?! кажу я з вiдтiнком меланхолiйности: Повiр менi, але я нiколи б не наважився сказати жiнцi, яку я покохав: Моє сонечко! Я й не сподiвалася, що ти почнеш менi читати поезiï Олеся! Ти маєш рацiю, поети нашого поколiння не пишуть лiричних вiршiв. Ïх любовнi поезiï антилiричнi. Наше поколiння антипочуттєве, воно антипсихологiчне! Чи не находиш ти, що жiнки багато втрачають на тому? Я думав про це, стверждую я, здається, що це так! Можливо, що наступнi поколiння знов культивуватимуть почуття й чоловiки знов говоритимуть жiнкам про своï почуття до них й жiнки будуть щасливi, слухаючи чутливi й сантиментальнi слова. Але можливо, що цi поколiння, якi прийдуть, житимуть в свiтi суцiльних не­ацiй, житимуть в жадному свiтi. Слiд згодитися, в маразмi немає нiчого втiшного! Лариса дивиться на мене допитливо. Вона замислено зауважує: Фльобер колись написав роман: Сантиментальне виховання! Так, пiдхоплюю я, Виховування почуттiв. Це було колись. Вiн був друг Тур­єнєва й Тур­єнєв приятелював з Марком Вовчком. Боже мiй, як свiт змiнився з тих часiв. Ми не виховуємо в собi i в iнших жадних почуттiв. Ми лише роботи iнстинктiв. Ти бачиш: пiсок цього пляжу притрушений курявою фабричних димарiв. В водi рiки пливе шлак, випущений з мартенiв. Я знаю, вiдповiдає Лариса, ти казатимеш про занепад пейзажу, про руйнацiю чистоï незаторкненоï природи, про спустошення землi через модерну технiку. Ти вже казав! Я згоджуюсь. Ти не хочеш, щоб я говорив про технiку, гаразд, я говоритиму про мистецтво. Скажiмо, про Линника. Линник мрiяв стати основоположником новоï ери в мистецтвi. Його не приваблювала психологiчна характеристика осiб, що ïх вiн малював. Вiн не прагнув вiдтворити почуттєве становище страждання або радости. Вiн не надавав ваги iндивiдуалiзованим вiдтiнкам внутрiшнiх переживань. Сантиментальне випало з поля його уяви. Вiтер похитував човен, витягнений на берег. Плюскотiли хвилi. Десь стрекотiв мотор. По серединi рiки на чорнiй трунi човна нерухомо сидiв чоловiк, зiгнувшись над вудочками. За рiкою по захмареному небу тяглися смуги диму з фабричних димарiв. Над чорними силюетами заводських конструкцiй, якi розташувались вздовж берега, спалахувало похмуре жовтаве або синьосiре полум'я, Я дiстав з течки плитку Золотого ярлика i запропонував Ларисi шоколяди. Ми жуємо шоколяду, i я продовжую говорити далi. Ми кажемо про кризу реалiстичного й iндивiдуалiстичного мистецтва, яким воно було досi. I це зрозумiло. Центр ваги за наших часiв пересунувся з особи на суспiльство. Дiє держава, народ, нацiя, кляса, партiя. Коли дiє держава, коли дiють органiзованi маси, чи можуть вчинки окремоï особи лишитися психологiчно мотивованими? Iндивiдуальна, внутрiшня, особиста мотивацiя вчинка одпадає. I натомiсть не приходить нiчого? Натомiсть в людинi розвивається почуття лiктя. Ти йдеш в колонi, один серед багатьох, ти мусиш iти, як i твiй товариш, як i тисячi, з якими ти йдеш разом. Торкаючись товариша лiктем, ти мусиш вiдчувати його поруч. Дотиком лiктя перевiряєш його присутнiсть. Я кажу так, дивлюсь на Ларису, що сидить, охопивши руками колiна й плечем прихилившись до мене. Я вiдчуваю овал ïï тiла й втягую в себе пах ïï волосся. Я думаю, що наше кохання, як i блаженство святих i страждання грiшникiв на середньовiчних фресках i мозаïках, не забарвлене в сантименталiзм почуттiв. Я одламую од плитки шматок шоколяди й простягаю Ларисi. Прошу! Я вхоплюю ïï вагання. Бери, це ж не Мiньйон. Я навмисне взяв Золотий ярлик, бо вiн гiркавий, i я був певен, що ти вiддаш йому перевагу. Лариса бере. Дякую! I тодi: Почуття лiктя!.. Я не xочу xодити в жадниx лаваx. Я волiю йти власними шляхами! проголошує вона з героïчним пiднесенням. Я примружую очi. Я дивлюсь на неï насмiшкувато. О, так! Ти згадуєш про печиво своєï прабабки, але тимчасом вiддаєш перевагу штампованому смаку фабричноï шоколяди. Я не маю й найменшоï сподiванки, що ти з своєï валiзки витягнеш коржики або пирiжки, якi ти напекла вчора. Ти нахаба!.. смiється Лариса: У мене вчора не було й хвилинки, щоб возитися з тiстом. Алеж про це й iде мова. Мова йде про те, що ти жадного не печеш тiста, жадних не робиш пирiжкiв, що ми одвикаємо забарвлювати своï вчинки й своï бажання в iзольованiсть особистого переживання. Ми одвикаємо дiяти, вiдчувати й думати за власною iнiцiятивою. Ми дiємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мiльйонiв, якi обов'язковi для кожного i для всiх. Лариса повiльно повертає своє обличчя до мене. У неï пухкi м'язистi уста, що виступають трохи вперед, двi густi смуги червоноï фарби. Вона повторює: Дiï, почуття, думки... I тодi питає: I любов? Окресленi кармiном уста тягнуться до мене. I любов! вiдповiдаю я. Порожня рiка. Самотня постать рибалки на рiцi. Гiркий пах лози. Глухий гудок, що донiсся здалека по рiцi, нагадав нам про потребу збиратись. Лариса пiдводиться, обсмикує сукню, витрушує з черевикiв пiсок, витягає з торбинки люстерко й поправляє розвiяне вiтром волосся... Чекаючи на пароплав, ми стоïмо на пристанi, спираючись на поруччя, Перед нами простяглася широка площа рiки. Пахне смолою, рогожами, деревом. Погойдуючись, з гуркотом стикаються прип'ятi до берега човни. По темнiй стiнi пристанi плутаним павутинням блукають яснi вiдблиски води. На пароплавi ми не пiшли на чардак. Ми влаштувалися на носу в сальонi-ресторанi. За широкими люстряними вiкнами, змiнюючи барви, пливли береги. Сутенiв, згасаючи, день. Гуркотiла машина. Я замовив ïсти. Ми цокнулися з Ларисою склянками. Жовтогарячим полум'ям спалахнули високi кручi правого берега. I коли пароплав проходив вздовж берега, в затишку вечiрнього повiтря до нас донеслося iдилiчне цвiркання цвiркунiв й солодкий запах трави. Холодний ковток рiдини, терпкоï й гостроï, сприймається як апотеоз визволення, вiдчутого безпосередньо. Ви гарно вмiєте пити, Ларисо! з захопленням кажу я. А хiба ж я не гарна? з викликом запитує вона. Ви гарнi! стверджую я. Ну, то вип'ємо за те, що я гарна! пропонує вона. I ми цокаємося знов. I вiд цього ковтка горiлки все довкола вiдразу прояснюється й опрозорюється, кожне враження стає тепер несподiвано чiтким i завершеним: лiнiя виделки, яку вона тримає в руцi, прямий контур бров, злам вiконного кута, i на рiцi за рамою вiкна гострий, рожевий, як крило флямiн­о, клин пiсковоï коси. I тодi, вiдновлюючи тему розпочатоï нашоï розмови, вона каже: I ви кажете, що коxання... Так, я кажу, що кохання за наших часiв стало антипсиxологiчним. Ми не говоримо нiколи Я люблю!, абож навiть якщо ми й кажемо Я кохаю!, то ми не вкладаємо в цi слова жадного почуттєвого змiсту. Такий є стиль нашоï доби, що одкидає психологiчну, особисту характеристику чину. Ми зробилися стриманi в виявi наших почуттiв. Ми зрiкаємося чутливости. Ми стверджуємо кохання, позбавлене чулости. Ми уникаємо означати наше почуття до жiнки як кохання, бо ми не хочемо припуститись неточности. Письменники нашого часу стали суворiшi в виборi слiв i вибагливiшi до форми. Наша поезiя не культивує лiрики. Вона зневажає суб'єктивiзм лiризму й прагне обов'язкових норм, змiсту, який би був обов'язковим для всix. Ви цинiк, Ростиславе Михайловичу, хоч ви й кажете про сором'язливiсть. Це явно несправедливий докiр з вашого боку, Ларисо Павлiвно! Я завжди тримався думки про себе як про високоморальну й глибоко принципову людину. Це по-перше, а по-друге, в поводженнi з такою ефектною й гарною жiнкою, як ви, Ларисо, я нiколи не дозволив би собi бути не те, що цинiчним, а бодай хоча б найменшою мiрою нескромним. Лариса подивилась на мене скептично. Я перехопив ïï погляд. Я сказав: Ви ставите мене перед необхiднiстю апелювати до вас самих. Що некоректного або дражливого ви могли б закинути менi в моєму ставленнi до вас з першого дня вашого знайомства зi мною? Лариса поспiшила заспокоïти мене. Розумiється, нiчого, Ростиславе Михайповичу! Цiлковито нiчого! Протягом цiлого нашого знайомства, починаючи з першоï нашоï зустрiчi, ваша поведiнка вiдносно мене була бездоганно коректна. Лариса надто була жiнка нашого часу, щоб надавати якесь значення словам або оцiнкам, можливо, навiть вчинкам i очевистостi фактiв. XLV Днi проносилися в блиску соняшного божевiлля. За цi днi, проведенi на рiцi й сонцi, я засмалився, як мурин. Менi давно треба було повертатися додому, але у мене не вистарчало рiшучости сказати собi, що я ïду. Я вiдкладав свiй вiд'ïзд з дня на день. Я затягував останнiй момент. Я не мiг покластися на себе. Я не був певен, що, сказавши: Ларисо, я ïду!, я не зроблю якогось цiлком несподiваного вчинку, найбезглуздiшого, зовсiм не передбаченого кроку. I все ж таки, кiнець-кiнцем, сповнений вагань i непевности, я сказав: Ларисо, я завтра ïду! Я сказав це i був вражений, що сказанi слова прозгучали так м'яко й лагiдно. Жадноï катастрофи не сталося. Як завжди, так i тепер, найважче було прийняти рiшення. Прийняте рiшення принесло яснiсть. Тепер я стояв перед визначеним фактом i дiяв в межах вирiшеного. Лариса переконала мене вiдкласти мiй вiд'ïзд ще на один день, бо вона хотiла влаштувати для мене в себе маленьке прийняття. Сугубо камерний вечiр. Я спiватиму для тебе. Зiйшлося зовсiм небагато людей. Окрiм господарiв i мене, була ще Ларисина акомпаньяторка блiда особа невиразного вiку з довгими павучими кiстлявими пальцями й великими ногами в вузьких черевиках та ще одна родина, сусiди по дому, що ïх мешкання були розташованi одне проти одного на тiй самiй площадцi, дверi проти дверей. Чоловiк був професор фiзики, доктор, член-кореспондент Академiï Наук. Вiн був високий, стрункий, сухорлявий, з вузьким чiтко профiльованим носом i тонким розрiзом уст на смуглявому обличчi. Я пiзнав його, ми колись зустрiчалися з ним. Одного лiта ми були разом в Буюрнусi, будинковi вiдпочинку для вчених в Гурзуфi. Тодi вiн справляв враження ще зовсiм молодоï людини, тепер вiн ще зберiгав свою моложавiсть, але сивина вже торкнулася його скронь i в смугливостi його обличчя помiчалася пожовклiсть. За цi роки вiн швидко висунувся як учений в першi ряди фiзикiв. Я часто натрапляв на його iм'я в газетних звiтах про науковi з'ïзди й конференцiï або на його доповiдi, перегортаючи сторiнки Звiдомлень Академiï Наук. Дружина його була ще досить молода жiнка, висока й широкотiла, рожевощока, з круглим бiлявим обличчям. М'яка розпливчастiсть свiдчила про ïï нахил грубшати. Спочатку Лариса спiвала. Вона стояла перед роялем. Ефектна жiнка з обличчям, зробленим для концертовоï естради. На нiй була чорна сукня за модою ХVII столiття, вузька перетята талiя, широка спiдниця, глибокий прямокутно вирiзакий корсаж, що в рамцi з бiлого мережива одкривав опуклi груди, i голова на високiй шиï виростала, як квiтка, над чорними пишними буфами рукавiв. Вона спiвала романси, спiвала гнучким i глибоким голосом, спiвала про любов. I я був сповнений дивного почуття, немов я перенесений був у зовсiм iнший свiт, неподiбний i найменше звичний. Усе, що вiдбувалося, дiялося в цьому змiненому свiтi, де все було те саме i разом з тим iнше. Ïï голос був люстром, що вiдображав цей вiдмiнений свiт. Я сидiв на обитому шовком стiльцi, спираючись на спинку, поглинений голосом Лариси, дивився на чiткий профiль молодого вченого, на високе вузьке його чоло з зачiсаним назад на скронях волоссям i... ревнував. Так, я ревнував. Я зовсiм нiчого не знав про взаємини Лариси й цього фiзика, але гадюче жало ревнощiв висмоктувало менi серце. Я думав про завтрiшнiй свiй вiд'ïзд, про Ларису, що я ïï залишаю тут, i мiй мозок бентежили отруйнi уявлення й думки. Кожну мить я ладен був вибухнути в усiй слiпотi роз'ятреноï ненасиченоï пристрасти. Я не був певен себе. Хто зна, на що я був здiбний?!.. А голос Лариси згучав переможний, могутнiй, що не знав жадних меж для своєï деспотичноï влади. Голос Лариси говорив про любов, i слова ïï пiсень були зверненi до всiх i до кожного. Я вiдчував заздрiсть, бiль, утому й ненасичену жагу. Я думав про все пережите за останнi днi, про соняшний хаос, в який я поринув, про Ларису, про Чайковського, що його романси спiвала Лариса. Я думав про ту дивну й страшну подвоєнiсть життя й творчости Чайковського, про трагiчне його кохання, про цей фантастичний роман його з панi фон-Мекк, що тягся десятилiття й що його насправдi не було. Я задихався. Я знемагав. Я пiрнав в провалля. Я був знищений. Але все це було лише iлюзiя. Реальнiстю був маленький прямокутник брунатного картону, квиток на потяг, що лежав в кишенi жилетки. Вiн стверджував, що завтра я вiд'ïду. Пiзнiше вечеряли. Пили. Господар, Ларисин чоповiк, скаржився весь час на хвору свою печiнку, але це не заважало йому пити бiльше за всiх нас. Вечеря була багато i зi смаком сервована. Лариса, схиливши на бiк голову, сказала: На жаль, Ростиславе Михайловичу, я й сьогоднi не спекла пирiжкiв! Що робити? розвiв я руками. Вийшовши на балькон, я цiлував Ларису. Наступного дня я виïздив. Уже одцвiтали дерева, вiтер нiс по розпеченiй брукiвцi проспекту бiле квiття акацiï, що починало в'янути. В соняшному повiтрi палала спека. Весна кiнчалась. В своï права вступало пiвденне лiто. Лариса проводжала мене на двiрець. Ми ходили по перонi, тримаючись за руки, щiльно притиснувшись один до одного. Я обiцяв приïхати влiтку. Вона обiцяла концертувати восени в Xарковi. Я тиснув хрумкi пальцi. Задзвонив дзвiн. Я поцiлував долоню Ларисиноï руки. Зiйшов до вагону, пройшов до свого купе, спустив вiконну раму i, коли потяг почав рухатися, я перехилився через вiкно i в останнє поцiлував кiнчики ïï пальцiв. Лариса йшла за вагоном. Крiзь гул руху i гуркiт колес я почув: Визнайте, що все, що було, було лише випадок? Я гукнув: Необхiднiсть! Не знаю, чи чула вона. Потяг прискорював ходу. Вона махала своєю легкою барвистою парасолькою. Я спустився на м'яку канапу й стомлено закрив очi. В кружляннi вогневих плям передо мною пролинула бiла, заллята соняшними променями Варязька церква, чорнi трикутники старих бабусь на схiдцях церковноï паперти, сiра брукiвка вулицi пiд схилом гори, рейки трамваю, вузька парусинова спiдниця, високi закаблуки черевик, Лариса. Провiдник одсунув дверi до купе й сказав: Громадяни, зачинiть вiкна! Зараз мiст!.. Я розплющив очi. 3 блакитноï безоднi знявся нестерпний бiлий блиск Днiпра. -- КIНЕЦЬ ---
БЕЗ ЅРУНТУ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация